Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 98)

— Маєте рацію, мій друже, — відповів я, — бо я гадаю, що це саме так, і вже навертаюсь до купецької віри. Але мушу сказати вам, що ви не знаєте ще мого звичаю. Коли вже я переміг свою неохоту і вподобав це, то хоч який я старий, а тягатиму вас по світу, поки не втомлю вас; бо я так палко захоплююсь справою, що вже не дам вам спокою.

Тепер коротко розповім про свої спекуляції. Незабаром прийшов із Батавії голландський корабель. Це було каботажне судно[113] в 200 тонн, а не європейський торговельний корабель. Матроси на ньому нібито всі хворіли, так що капітан не мав досить людей, щоб вийти в море, і кинув якір у Бенгалії; йому нібито потрібні були гроші, щоб у своїх справах доїхати до Європи, і тому він оповістив, що хоче продати судно. Я почув про це раніше, ніж мій новий компаньйон, і мені дуже захотілось купити корабель. Я пішов до нього додому і розповів про цей випадок. Він подумав трохи, бо був людина обачна, і, поміркувавши деякий час, відповів:

— Воно трохи завелике, але ми його купимо.

Отже, ми купили судно; договорившися з капітаном, віддали йому гроші й дістали корабель у своє володіння. Зробивши це, ми вирішили затримати матросів і прилучити їх до тих, що були в нас, щоб можна було провадити далі нашу справу. Але несподівано для нас усі вони зникли, одержавши, як згодом виявилось, не утримання, а кожен свою частку грошей. Нікого з них не можна було знайти. Ми довго розпитували про них і нарешті дізнались, що вони пішли суходолом до Агри, великого міста, де була резиденція могола, а звідти подались до Сурата і далі морем до Перської затоки.

Деякий час ніщо не турбувало мене так, як думка про те, що я втратив нагоду піти разом з ними, бо я гадав, що в такому веселому й надійному товаристві я зробив би дуже цікаву подорож, побачив би світ і вернувся б додому. Потім я був уже радий, що цього не сталося, бо історія цих хлопців, як виявилось, була така: чоловік, якого вони називали своїм капітаном, був лише канонір, а не капітан; відбували вони торговельну подорож, під час якої на них напало на березі кілька малайців, що вбили капітана та трьох матросів; а після смерті капітана матроси, числом одинадцять, захопили корабель і повели його в Бенгальську затоку, покинувши помічника капітана з п’ятьма матросами на березі, як ми про це почули пізніше.

Та хоч яким способом дістався їм той корабель, а ми придбали його, як гадали, чесно. Щоправда, ми не розібралися в справі так докладно, як могли б, і не розпитували про неї матросів. Ті, напевне, заплуталися б у своїх свідченнях, суперечили б один одному, а може, й самим собі; в усякому разі, вони дали б нам підставу запідозрити щось нечисте. Але той чоловік показав нам купчу на ім’я якогось Еммануеля Клостерсгофена чи на якесь інше ім’я, бо я гадаю, що вона була підроблена, і він сам назвав себе цим ім’ям. Бувши трохи необачними і не підозрюючи нічого, ми й склали з ним купчу на корабель.

Набравши кілька англійських та голландських моряків, ми рушили на південний схід, тобто на Філіппінські та Молукські острови за корицею та іншими товарами. Щоб не сповнювати дрібницями цієї частини свого оповідання, скажу, що я прожив у цій місцевості шість років, роз’їжджаючи з товаром від порту до порту з дуже великим успіхом. В останній рік ми з моїм компаньйоном вирядились на згаданому кораблі в Китай і дорогою зайшли в Сіам купити рису.

У цій подорожі противні вітри на довгий час затримали нас у Малакській протоці й між островами. Коли ми вибралися з тих небезпечних місць, то помітили, що наше судно дало течу, але де саме, ми, незважаючи на всю свою досвідченість, не знайшли. Це примусило нас зайти в порт. Мій компаньйон, що краще знав місцевість, ніж я, наказав капітанові ввійти в гирло ріки Камбоджі (я назначив англійського помічника капітана, якогось містера Томпсона, капітаном, не бажаючи керувати судном сам). Ця ріка тече на північному березі великої бухти або затоки, що доходить до Сіама.

Ми там часто сходили на берег поповнювати наші запаси. Одного дня до мене підійшов один англієць, здається, помічник каноніра з англійського ост-індського судна, що стояло на якорі в тій самій річці, поблизу міста Камбоджі.

Що привело його сюди, я не знав, але він підійшов до мене й сказав по-англійському:

— Сер, ми з вами не знайомі, але я маю сказати вам щось таке, що близько стосується вас.

Я пильно глянув на нього і спочатку подумав, що знаю його, але це була помилка.

— Якщо це близько стосується мене, — сказав я, — а не вас самих, то що змушує вас розказати це мені?

— Мене змушує, — відповів він, — неминуча небезпека, яка вам загрожує і про яку, я бачу, ви нічого не знаєте.

— Я не бачу ніякої небезпеки для себе, — сказав я, — хіба що моє судно дало течу, і я не можу знайти її причини. Та завтра я збираюсь посадити судно на мілину, і тоді побачу, чи знайду я течу.

— Ні, сер, — сказав він, — чи є в ньому теча, чи немає, чи знайдете ви її, чи ні, ви зробите розумніше, коли не посадите судна на мілину, почувши те, що я маю вам сказати. Хіба ви не знаєте, сер, — сказав він, — що місто Камбоджа — приблизно за п’ятнадцять миль проти води на цій річці? І там, приблизно за п’ятнадцять миль звідси, стоять два великі англійські і три голландські судна.

— Гаразд, — сказав я, — що ж мені до того?

— Як, сер, — скрикнув він, — чи ж гаразд людині, що пускається на такі пригоди, як ви, заходити до порту, не довідавшись попереду, які там судна і чи може вона мати з ними справу? Ви ж, напевне, не вважаєте себе за спроможного змагатися з ними?

Ці слова дуже потішили, а не стурбували мене, бо я не міг зрозуміти, що він має на думці. Швидко обернувшись до нього, я сказав:

— Сер, давайте порозуміємось, я не знаю, з якої причини я маю боятись якогось корабля Компанії або голландського судна. Я не контрабандист; що вони можуть сказати мені?

Він подивився на мене трохи розгнівано, трохи поблажливо і, помовчавши, сказав:

— Ну, сер, якщо ви вважаєте себе в безпеці, то покладайтесь на своє щастя. На великий жаль, ви настільки засліплені ним, що не хочете послухати доброї поради. Запевняю вас, що коли ви не вийдете зараз же у відкрите море, з першим же припливом вас атакують п’ять баркасів, повних людьми, і можливо, що, захопивши ваше судно, вас відразу ж повісять, як пірата, а подробиці справи розглянуть згодом. Я гадаю, сер, — додав він, — що заслужив кращого ставлення до себе, бо роблю вам дуже важливу послугу.

— Я ніколи не буваю невдячним, — сказав я, — ні за послуги, ні за ласку з боку будь-кого. Але я зовсім не розумію, чому вони збираються отак учинити зі мною. А втім, коли ви кажете, що не можна гаяти ні хвилини і що вони замишляють якесь розбишацтво, я зараз же вернусь на корабель і вийду в море, незалежно від того, чи спинили наші люди течу, чи ні. Але, сер, — додав я, — хіба я мушу відпливти, не довідавшись про причини цього? Мабуть, ви можете пояснити мені це.

— Я можу розповісти вам, сер, лише частину цієї історії, — сказав він. — Проте зі мною тут голландський моряк, і я міг би умовити його досказати решту; та на це навряд чи стане часу. Коротко кажучи, справа виглядає так. Перша частина її, я гадаю, вам добре відома: ви були з цим кораблем на Суматрі, там вашого капітана з трьома матросами вбили малайці, а ви та інші, що були з вами, втекли з кораблем і стали піратами. Оце й уся історія. Запевняю, що всіх вас спіймають і покарають на смерть без ніякої тяганини, бо ви й самі знаєте, що торговельні судна не дуже милосердні до піратів, коли ті потрапляють їм у руки.

— Тепер ви говорите ясною англійською мовою, — сказав я, — і я дуже вдячний вам. Хоч ми й не зробили того, про що ви кажете, і корабель здобули чесно, але, знаючи про такі чутки, я буду обачнішим.

— Ні, сер, — відказав він, — цього не досить; коли ви хоч трохи ціните своє життя і життя всіх ваших людей, виходьте в море, як тільки прибуде вода. Раніше, ніж вони з’являться, ви будете вже далеко, бо вони теж чекатимуть високої води. Оскільки ж їм доведеться пливти двадцять миль, то ви виграєте дві години на припливі, та ще й на віддаленні. До того ж, вони мають тільки баркаси, а не кораблі, і не наважаться йти за вами у відкрите море, ще й при великому вітрі.

— Гаразд, — сказав я, — ви були дуже люб’язні. Чим можу я віддячити вам?

— Сер, — відповів він, — вам нема чого дякувати, бо ви не можете бути певні, чи правду я кажу. Я хочу зробити вам пропозицію. Мені винні плату за дев’ятнадцять місяців служби на кораблі, з яким я відплив з Англії. Голландець, що зі мною, так само не одержував утримання сім місяців. Якщо ви ласкаво сплатите нам ці гроші, ми поїдемо з вами. Коли ви не захочете додати чого-небудь, ми більшого не вимагатимемо; а коли ми доведемо, що врятували вам життя і корабель, та й життя екіпажу, то зрештою ми покладемось на вашу ласку.

Я охоче погодився на це і, забравши обох з собою, негайно подався на корабель. Тільки ми підійшли до судна, як мій компаньйон, що був там, вийшов на місток і радісно гукнув:

— Ого, а ми спинили течу!

— Що ви кажете? Слава Богу! Тоді негайно ж підіймайте якір.

— Підіймати? — здивувався він. — Що ви хочете цим сказати? В чому річ?

— Не розпитуйте, а всі до роботи! І відпливаймо, не гаючи ні хвилини.