Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 93)

Чи треба було мені їхати, чи ні, а я поїхав. Не час тепер розводитись про розумність або абсурдність мого поводження; вертаюсь до оповідання — я сів на корабель і подався в подорож.

Додам лише, що мій добрий, справді благочестивий друг — священик — покинув мене тут, попросивши дозволу пересісти на корабель, готовий відпливти в Лісабон, і ще раз зауважив при цьому, що його доля — не доводити до кінця жодної розпочатої подорожі. Яке щастя було б для мене, коли б я поїхав з ним!

Та було надто пізно, і все призначене небом — найкраще. Коли б я поїхав з ним, мені не довелося б багато за що дякувати Богові, а ви так і не прочитали б другої частини «Подорожей і пригод Робінзона Крузо». Отож, час покинути марні самодокори і продовжити оповідання про мою подорож.

Із Бразилії ми поїхали по Атлантичному океану до рогу Bonne Esperance або, як ми називаємо його, Рогу Доброї Надії[96]. Наша подорож була досить щаслива: ми йшли на південний схід, часом з бурею, а подекуди й з противними вітрами. Але мої невдачі на морі скінчились. Дальші нещастя мали трапитись мені на суходолі. Бо, здається, земля теж, як і море, може стати нашим бичем, коли цього схоче небо, що керує всіма обставинами.

Наш корабель відбував подорож з комерційною метою і мав на борту торговельного агента, що мав розпоряджатись ним по прибутті до Рогу. Згідно з договором, він був обмежений лише певною кількістю днів перебування в деяких портах, куди мав зайти наш корабель. Це мене не обходило, і я не втручався в ці справи; мій племінник-капітан та торговельний агент розподілили між собою всі обов’язки, як вони вважали за найкраще.

Ми простояли коло Рогу Доброї Надії саме стільки, скільки було потрібно, щоб узяти свіжої води і рушити далі до Коромандельського берега. Ми дізнались, що в Індію йде французький військовий корабель з п’ятдесятьма гарматами і два великі торговельні судна. Я знав, що ми перебуваємо в стані війни з Францією[97], і це справило на мене погане враження; але вони пішли своєю дорогою, і ми про них більше не чули.

Не буду ускладнювати оповідання та докучати читачеві описом місць, щоденником нашої подорожі, відхилами компаса, широтами, довготами, пасатними вітрами, розташуванням портів і т. ін.; ними наповнені майже всі оповідання про довгочасні морські подорожі; вони роблять читання досить нудним і зовсім некорисним для всіх, хто сам не збирається поїхати до тих місць.

Досить згадати порти й місця, куди ми заходили, та пригоди, що траплялись нам у дорозі. Спершу ми зайшли на острів Мадагаскар. Хоч населення там люте й зрадливе і дуже добре озброєне списами та луками, якими там орудують надзвичайно вправно, проте спочатку нам було у них дуже добре. Приймали нас дуже привітно. За різні дрібниці, які ми їм дали — ножі, ножиці тощо, — нам привели одинадцять годованих биків, не дуже гарної породи, проте дуже добрих на м’ясо. Частину їх ми взяли для наших тодішніх потреб, а решту на засіл.

Ми мусили простояти там іще деякий час після того, як запаслись провізією. Мене завжди цікавило заглянути в кожний куточок того світу, куди я приїздив, — і я сходив на берег так часто, як тільки міг. Трапилось це на східному боці острова, де ми зійшли одного вечора на берег, і народ, якого там, до речі, дуже багато, зібрався навколо і, ставши віддаля, пильно придивлявся до нас. Торгували ми з ними вільно, ставились вони до нас ласкаво; тому ми гадали, що нам ніщо не загрожує. Побачивши людей, ми зрізали з дерева три гілки і встромляли їх на певній відстані, а це в тій місцевості ознака миру та дружби. Друга сторона втикала також три тички або гілки, означаючи цим, що вона згодна на мир. Після цього, за їх звичаєм, не можна було ні нам переходити за три тички в їх напрямі, ні їм переходити за три тички чи гілки у нашому напрямі. Отже, ми почували себе цілком безпечно по цей бік трьох тичок, а на всьому просторі між нашими та їхніми тичками дозволялось, як на базарі, розмовляти, ходити й торгувати. Входячи туди, ви мусили не брати з собою зброї, а вони, вступаючи на цей базар, всі встромляли свої дротики та списи коло перших тичок і входили беззбройні. Коли ж проти них уживають якого-небудь насильства і мир, таким чином, порушено, вони біжать назад до своїх тичок, хапають свою зброю, і мирові край.

Одного вечора, коли ми були на березі, трапилось, що туди прийшло багато більше людей, ніж звичайно, але всі вони ставились до нас дуже приязно та чемно. Вони поприносили багато чого з провізії, а ми надавали їм натомість різних дрібничок, що були в нас. Жінки пропонували молоко, коріння та ще чимало придатних для нас речей, і все було гаразд. Ми зробили собі маленький намет чи хижку з гілок і лягли ночувати на базарі.

Не знаю, з якої причини, але мені чогось не хотілось лежати на березі з іншими. Коло кам’янистого берега, так, як кинути каменем, стояла на якорі наша шлюпка під доглядом двох людей. Одного я відрядив на берег, а сам, наламавши з дерева гілля, щоб накритись ним у шлюпці, поклав на дні човна парус і перебув там усю ніч.

Близько другої години ранку ми почули, що один із наших людей на березі зняв страшенний галас, просячи ім’ям Бога подати шлюпку й допомогти їм, бо інакше всіх їх переб’ють. Одночасно я почув постріли з п’ятьох мушкетів — бо саме стільки було в них рушниць. Вистрелили вони тричі, бо, здається, тамтешніх тубільців злякати було не так легко, як американських дикунів, з якими мені доводилось стикатись.

Я не знав, що сталося, але зараз же, збуджений шумом, наказав шлюпці рушати і вирішив з трьома рушницями, які були на ній, висісти на берег і допомогти нашим людям.

Ми швидко скерували човна на берег, але наші люди так поспішали, що, прибігши до води, кинулися вплав, переслідувані трьома-чотирма сотнями люду. Наших людей було всього дев’ятеро, і лише п’ятеро з них мали рушниці, а решта — пістолі та тесаки, з яких їм було мало користі.

Ми підібрали сімох із наших людей, і то з великими труднощами; троє з них були тяжко поранені. Ще гірше було те, що, стоячи в шлюпці та підбираючи своїх людей, ми були в неменшій небезпеці, ніж вони на березі; дикуни пускали в нас стріли так рясно, що довелось укріпити борт шлюпки лавками й двома-трьома дошками, взятими з корабля, на наше щастя, випадково, а скорше — з обачності.

І все-таки, якби було видно і вони могли побачити хоч краєчок когось із нас, вони, напевне, влучили б, бо стрільці були з них чудові. При світлі місяця ми дуже невиразно бачили, як вони стояли на березі, кидаючи в нас дротики та стріли. Наготовивши вогневу зброю, ми дали в них залп і з криків почули, що поранили чимало людей. Проте вони достояли так у бойовому порядку аж до світанку, щоб, як ми гадали, мати змогу краще цілити в нас.

У такому стані ми не знали, як витягти якір та поставити парус, бо для цього треба було стати в шлюпці, а тоді дикуни влучили б у нас так само певно, як ми влучили б дробом у птицю на дереві. Я почав було давати тривожні сигнали кораблеві, що стояв за шість миль від нас. Мій племінник-капітан, почувши постріли і побачивши в підзорну трубу, що ми стріляємо в напрямі берега, чудово зрозумів наше становище і, витягши якнайшвидше якір, наблизився до берега, а тоді послав нам на допомогу другу шлюпку з десятьма чоловіками. Але ми крикнули їм не підходити надто близько, сказавши, в якому становищі ми перебуваємо. Вони спинились коло нас, і один із матросів, взявши кінець каната в руку і тримаючись за нашою шлюпкою так, щоб вороги не могли його бачити як слід, приплив до нашого борту і прив’язав канат до шлюпки. Тоді ми відв’язали канат від нашого якоря і покинули його, а матроси потягли нас далі від стріл, поки ми лежали, сховавшись за зроблений нами бруствер.

Коли ми відійшли вбік, наш корабель повернувся бортом до дикунів, поплив мимо берега і випалив у них з усіх гармат — шматками заліза, свинцю, малими кулями тощо, вчинивши цим велике спустошення.

Ступивши на корабель і опинившись у цілковитій безпеці, ми мали досить часу, щоб розслідувати причину цієї сутички. Наш торговельний агент, що часто бував у цих місцях, спонукав мене до цього, запевнивши, що тубільці, склавши з нами мирну угоду, ніколи не зачепили б нас, якби ми самі не дали приводу для цього. Нарешті виявилось, що якась стара жінка прийшла до нас з молоком і принесла його до наших тичок укупі з молодою жінкою, що теж мала з собою на продаж трохи коріння та трав. Поки стара жінка — чи була це мати молодої, чи ні, вони не могли сказати, — продавала молоко, один із наших матросів почав дуже грубо чіплятись до молодої; стара почала страшенно кричати. Проте матрос не випустив своєї добичі і перед очима старої жінки потяг молоду до лісу. Якраз смеркало, стара жінка пішла додому без неї і зняла, як ми гадали, тривогу серед свого народу; а через яких-небудь три-чотири години проти нас вийшло велике військо; було багато шансів за те, що нас знищать.

Одного з наших людей забили дротиком на початку бою, коли він вискочив із зробленого нами намету. Решта втекла щасливіше, крім винуватця всієї цієї колотнечі, що дорого заплатив за свою чорну коханку, і ми довго не звали, що з ним сталося. Незважаючи на сприятливий вітер, ми простояли там іще два дні; подавали сигнали, послали шлюпку за кілька миль в один і в другий бік, але даремно; нарешті ми мусили покинути запропалого хлопця. Коли б він тільки сам потерпів від цього, втрата була б невелика.