Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 74)

Проект не був би такий недоладний, якби вони не пішли далі. Але вони нічого такого не робили і не задумували, в чому не було б зла — чи то в задумі, чи то у виконанні. По-моєму, так їм судило саме небо, бо коли б явні злочини не переслідувало прокляття, як примирили б ми людські вчинки з Божественним правосуддям? Безперечно, це була очевидна відплата за їх бунти та піратство. Вони не виявили ніяких ознак каяття в своєму злочині, — навпаки, додали до нього ще нові підлоти, як, наприклад, страшна жорстокість, з якою поранили бідного невільника за те, що той не зробив чи не зміг зрозуміти того, що йому було наказано — поранили так, що той, напевне, став довічним калікою, і поранили в такому місці, де не можна було знайти ні лікаря, ні ліків, щоб допомогти йому. Але ще гіршим був їх замір учинити вбивство або, коли правильно назвати цей злочин, — умисне вбивство, бо так воно безперечно й було — складений ними пізніше замір спокійно перебити іспанців під час їх сну.

Проте залишаю свої зауваження і вертаюсь до оповідання. Якось уранці троє молодців прийшли до іспанців і дуже смиренно заявили, що хочуть поговорити з ними, а коли ті згодились вислухати їх, сказали, що їм надокучило таке життя. Вони, мовляв, погані робітники, не мають сили добути все потрібне, і без допомоги їм доведеться померти з голоду. Коли ж іспанці дозволять їм взяти одну із шлюпок, на яких вони приїхали, і дадуть зброю та набоїв у достатній кількості, щоб оборонятись, то вони рушать на континент шукати щастя і таким чином решті не доведеться більше постачати їм усе потрібне.

Іспанці були дуже раді позбутись їх, але все ж таки одверто вказали їм на певну загибель, що була перед ними. Сказали, що, зазнавши самі таких злиднів на цьому клаптику землі, вони можуть, не бувши пророками, запевнити, що ті помруть з голоду або ж їх уб’ють, і пропонували їм подумати про це.

Англійці зухвало відповіли, що помруть з голоду, якщо залишаться тут, бо не можуть і не хочуть працювати, а коли поїдуть звідси, то так само тільки помруть з голоду. А коли їх уб’ють, то всьому буде край, бо в них немає ні жінок, ні дітей, що плакали б за ними. Коротко кажучи, вони нахабно обстоювали своє прохання, заявляючи, що поїдуть незалежно від того — дадуть їм якусь зброю чи ні.

Іспанці дуже люб’язно відповіли, що коли вони вирішили їхати, то, певна річ, не поїдуть голі й беззбройні; що вогневої зброї у них самих мало, тому дати її багато вони не зможуть, але все ж дадуть два мушкети, пістоль, кортик і по сокирі кожному; цього, як їм здається, буде досить.

Одне слово, ті погодились на це. Їм дали хліба на місяць і стільки козлятини, щоб вони могли їсти вдосталь, поки м’ясо буде свіже; дали ще величезний кошик родзинок, глечик води й живе козеня, щоб забити його на м’ясо. Забравши все це, троє англійців сміливо пустились у шлюпці крізь море, що було тут, принаймні, сорок миль завширшки.

Їх шлюпка, правда, була велика і могла б підняти і п’ятнадцять і двадцять чоловік, але саме тому їм було трохи важко керувати нею. Зате вітер і приплив були сприятливі, і все пішло гаразд. Із довгої жердини вони зробили собі щоглу, а з чотирьох висушених козячих шкур великого розміру, зшитих чи зв’язаних мотузками, — парус, і весело рушили в путь. Іспанці гукнули їм: «Buen viaje»[84], і ніхто з тих, що залишились на острові, не сподівався більше побачитися з ними.

Іспанці часто говорили один одному і двом чесним англійцям, як спокійно й гарно живуть вони тепер, після від’їзду тих трьох неспокійних хлопців, їм менш за все спадало на думку, що ті можуть коли-небудь вернутись. Аж ось, через двадцять два дні, один із двох чесних англійців, працюючи на плантації, побачив трьох чудного вигляду людей, що підходили до нього; у двох із них на плечах були рушниці.

Англієць подався геть від них чимдужче, мов від нечистої сили, прибіг страшенно переляканий до старшого іспанця і сказав, що всі вони пропали, бо на острів приїхали чужі люди, а які — він не може сказати. Іспанець помовчав хвилину й спитав:

— Чому ж ви не можете сказати? Певна річ, дикуни?

— Ні, ні, — відповів той, — це одягнені люди з рушницями.

— Ну, так чого ж ви злякались? — сказав іспанець. — Якщо це не дикуни, то це, значить, друзі, бо до якої б християнської нації вони не належали, нам вони можуть зробити скорше добро, ніж шкоду.

Поки вони розмовляли, троє англійців прийшли під лісок, який недавно було посаджено коло фортеці, і почали викликати іспанців. Їх зараз же впізнали по голосу, і всі страхи розвіялись; але тепер усі дивувались іншому — що могло трапитися з трьома бродягами і що примусило їх повернутись.

Їх зараз же впустили й почали розпитувати, де вони були та що робили, і ті в коротких словах, але повністю розповіли про свою подорож. Виявилось, що через два дні, і навіть менше того, вони добрались до землі, але, бачачи, як їх прибуття стурбувало населення, що готувалось зустріти їх з луками та стрілами в руках, не насмілились пристати до берега, а попливли далі на північ і так пливли годин шість-сім, поки не ввійшли до якоїсь протоки, і тут побачили, що земля, видна з нашого острова, не континент, а теж острів. Направо на північ вони помітили ще острів, а на заході — цілу групу островів. Та їм треба було десь причалити; вони під’їхали до одного з цих західних островів і сміливо вийшли на берег. Тут мешканці повелися з ними дуже чемно й дружньо, дали їстівного коріння та сушеної риби і, як видно, були раді їх приїздові. Жінки, наввипередки з чоловіками, хотіли дати їм усякої їжі, якої тільки могли дістати, і приносили її здалека на головах.

Тут вони прожили чотири дні, розпитуючи жестами, які племена живуть направо й наліво від цього острова, і дізнались, що майже скрізь навколо живуть люті й жорстокі народи, що їдять людське м’ясо. Що ж до жителів цього острова, то вони пояснили знаками, що не їдять ні чоловіків, ні жінок, крім тих, кого забирають у полон на війні; тоді вони влаштовують великий бенкет і з’їдають полонених.

Англійці спитали, коли саме був у них останній такий бенкет, і дикуни показали спочатку на місяць, а потім на два пальці, давши зрозуміти таким чином, що два місяці тому. Вони додали, що їх великий король полонив на війні двісті чоловік, і тепер їх усіх відгодовують для наступного бенкету. Англійці вдали, що дуже хочуть поглянути на цих полонених; а дикуни зрозуміли, що вони хочуть взяти з собою кілька чоловік і з’їсти їх дома. Вони кивнули їм і показали спочатку на захід, а потім на схід; це значило, що наступного дня на світанку вони приведуть гостям кількох чоловік. І справді, вранці англійцям привели п’ять жінок і одинадцять чоловіків для того, щоб ті забрали їх з собою, — точнісінько так, як ми в портових містах постачаємо на корабель биків та корів.

Хоч якими грубими й дикими ці хлопці були дома, але від такої пропозиції їх знудило, і вони не знали, що робити. Відмовитись від подарунка було б жорстокою образою для дикого суспільства, а що робити з полоненими — вони не знали. Порадившись і посперечавшись між собою, вони вирішили прийняти подарунок, а натомість дали дикунам одну з своїх сокир, старий ключ, ніж і шість-сім куль, призначення яких дикуни не розуміли, хоч, як видно, були дуже задоволеними. Після цього, зв’язавши бідним полоненим руки за спиною, дикуни втягли їх у шлюпку наших англійців.

Тепер англійцям лишалось тільки негайно поїхати назад, бо інакше дикуни, запропонувавши їм такий розкішний подарунок, напевне, сподіватимуться, що гості вб’ють на ранок двох-трьох полонених і запросять їх до себе на бенкет.

Отож, попрощавшися з гостинними дикунами і висловивши їм свою пошану та вдячність за звичаями того народу, — хоч жодна сторона не розуміла жодного слова другої, — англійці відчалили й попливли назад до першого острова, а прибувши туди, випустили вісім полонених на волю, бо їх було надто багато.

Дорогою вони намагались як-небудь порозумітись із своїми полоненими, але не було ніякої змоги втовкмачити їм що-небудь у голову. Що не казали їм англійці, що не давали їм, що не робили для них, — вони чекали лише, що білі люди ось-ось уб’ють їх. Насамперед їх розв’язали, але бідолашні, особливо жінки, почали так кричати й голосити, ніби їм приставили ніж до горла, бо вони відразу подумали, що, розв’язавши, їх повбивають.

Коли їм дали їсти, вони знову подумали, що їх відгодовують, боячись, щоб вони не схудли і не стали непридатними для їжі. Досить було пильно подивитись на кого-небудь із них, як усі робили висновок, що той або та, на кого дивились, ситіші за інших і тому будуть першою жертвою. Навіть через кілька днів, незважаючи на ласкаве поводження з ними нових господарів, вони все ще чекали, що ті не сьогодні-завтра уб’ють кого-небудь із них собі на обід або на вечерю.

Вислухавши цю надзвичайну історію від трьох подорожників, іспанці спитали, де тепер їх нова сім’я, і, дізнавшись, що дикуни привезені вже на острів та поміщені в одну з хат і що англійці прийшли просити для них харчів, іспанці й двоє інших англійців, тобто всі поселенці, вирішили піти подивитись на них. Пішов разом з ними й батько П’ятниці.

Коли вони ввійшли в хату, полонені сиділи зв’язані, бо, висідаючи з шлюпки, англійці скрутили їм руки назад, щоб вони не могли забрати шлюпку та втекти. Всі вони були зовсім голі. Троє чоловіків, огрядні, рослі, добре збудовані, мали від тридцяти до тридцяти п’яти років; з п’яти жінок дві були віком між тридцятьма й сорока роками, дві — років двадцяти чотирьох-двадцяти п’ятьох; п’ятій — гарній, стрункій дівчині — було шістнадцять-сімнадцять років. Усі жінки були досить гарні і тілом, і обличчям, тільки дуже смуглі; дві з них, коли б вони були білі, могли б зійти за красунь навіть у Лондоні; вони відрізнялись серед інших надзвичайно приємною зовнішністю та скромним поводженням, особливо коли їх одягли та прибрали, хоч убрання їх було не вельми пишне; та про це далі.