Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 75)

Видовище це, звичайно, було трохи чудне для наших іспанців, людей, правду сказати, добре вихованих, надзвичайно спокійних та стриманих, що завжди зберігали добрий настрій. Особливо ж були вони скромні, як це незабаром виявиться. Чудно їм, кажу, було бачити трьох голих чоловіків і п’ятеро голих жінок, зв’язаних докупи, в найжахливішому становищі, яке тільки можна собі уявити, бо вони кожну мить чекали, що їх витягнуть на двір, виб’ють їм мозок із голови і тоді з’їдять — так само, як ріжуть теля, щоб поласувати його м’ясом.

Передусім наші послали до них старого індійця, батька П’ятниці, подивитись, чи не впізнає він кого-небудь та чи не зрозуміє їхньої мови. Старий ввійшов у хату, пильно придивився до їх облич, але не знайшов жодного знайомого. Ніхто з полонених, крім однієї жінки, не розумів ні його знаків, ні слів.

Але й цього вистачило, щоб пояснити в’язням, що вони в руках християн, що ті не їдять ні чоловіків, ні жінок, і, значить, їм нема чого боятись за своє життя. Переконавшись у цьому, полонені почали всіма способами виявляти свою радість так незграбно та своєрідно, що не можна й сказати, бо вони, як видно, належали до кількох різних племен.

Через жінку, що була серед них за товмача, наші спитали, чи хочуть дикуни служити їм і працювати на людей, що звільнили їх із полону і врятували їм життя. Почувши це запитання, вони пустились танцювати, потім почали хапати все, що було поблизу, і класти собі на плечі, на знак того, що вони з охотою готові працювати.

Старший іспанець гадав, що мати жінок у своєму середовищі було не зовсім зручно і що це може призвести до боротьби, а то й до кровопролиття; тому він спитав трьох англійців, що вони думають робити з жінками, — чи оженяться з ними, чи візьмуть їх служницями. Один з англійців сміливо й не задумуючись відповів, що вони візьмуть їх і як дружин, і як служниць, на що старший іспанець сказав:

— Я не хочу вас обмежувати, — у цій справі ви самі собі господарі, але я гадаю, що буде справедливо, коли кожен із вас зобов’яжеться не брати собі за дружину більше однієї жінки, і коли візьме один, то другий не повинен її чіпати. Хоч ми й не можемо одружити вас, а все ж таки, поки ви живете тут, кожна жінка, яку хтось із вас візьме, мусить бути на утриманні свого чоловіка. Я вважаю також, — додав іспанець, — що поки її чоловік тут, ніхто інший не матиме з нею стосунків.

Ця вимога здалась такою справедливою, що всі з охотою погодились підкоритись їй.

Потім англійці запитали іспанців, чи не хоче хто-небудь із них узяти собі жінку. Але всі іспанці відмовились. Дехто сказав, що в них залишилась дружина дома, інші — що їм не подобаються нехристиянки, і всі одноголосно заявили, що не зачеплять жодної жінки. Такої чесноти я за весь час своїх подорожей не зустрічав ніде. Зате всі п’ятеро англійців узяли собі по жінці — я хочу сказати, по тимчасовій дружині — і почали жити по-новому. Іспанці й батько П’ятниці залишились у моїй фортеці, яку вони значно поширили. З ними жили троє слуг, яких вони захопили в останній битві з дикунами. Всі вкупі вони складали головне ядро колонії, постачали решті провізію і допомагали в усьому, як могли та як вимагала того потреба.

Найдивніше в цій історії те, як п’ятеро таких добірних забіяк мирно й без суперечок поділили між собою жінок і як двоє з них не забажали однієї й тієї самої жінки — це було тим дивніше, що двоє чи троє з полонянок були куди привабливіші за інших. Вони добрали доброго способу запобігти суперечкам: зібрали всіх п’ятьох жінок в одній хаті, а самі пішли до другої й кинули жереб, кому вибирати першому.

Той, кому випала перша черга, ввійшов сам у хату, де сиділи бідні голі створіння, і, вибравши ту, що йому подобалась, вивів її на двір. Дуже цікаво, що той, хто вибирав перший, взяв собі за дружину найстарішу і найнезграбнішу, з чого довго сміялись не лише англійці, а й іспанці. Та хлопець був не дурень: він зміркував, що йому потрібна не стільки гарна, як вправна та роботяща жінка, — і виявилось, що його дружина була краща за всіх.

Бідні жінки, побачивши, що вони сидять у ряд і що їх виводять одну по одній, знову вжахнулися й подумали, що тепер їх виводять уже на з’їдення. Тому, коли англійський моряк увійшов і вивів одну з них, решта зняли жалісній плач, притулились одна до одної, прощаючись між собою з такими, видно, муками та стражданням, що від цього видовища здригнулося б найзачерствіліше серце в світі. Англійці ніяк не могли довести їм, що їх не вб’ють, поки не покликали старого батька П’ятниці; а той пояснив їм відразу, що, вивівши жінок із хати по одній, ті п’ятеро взяли їх собі за дружин.

Коли вони зробили це, і страх, що охопив жінок, трохи вгамувався, чоловіки взялись до роботи, іспанці допомогли їм, і через кілька годин для кожної окремої родини була збудована нова хижка, чи то новий намет. Дві халупки, що вже були в них, вони обернули на склади сільськогосподарського знаряддя, хатнього майна та провізії. Троє бродяг обрали собі місце для житла далі від фортеці, а двоє чесних англійців, навпаки — ближче до неї; але всі оселились на північній частині острова. Таким чином, мій острів був залюднений вже в трьох місцях, або, як я сказав би, на ньому виникли три міста.

Варто уваги, що, як це часто буває на світі (хоч я й не можу сказати, до якої мудрої мети веде в таких випадках Боже провидіння), двом чесним англійцям дістались гірші жінки, а трьом шибеникам, ні до чого нездатним і неспроможним зробити нічого доброго не те що для інших, а й для самих себе — цим шибеникам дістались розумні, працьовиті, дбайливі і вправні дружини. Не можна сказати, щоб перші дві жінки були погані на вдачу, — всі п’ятеро були покладливі, спокійні й покірні створіння, скорше рабині, ніж дружини — я хочу сказати лише, що вони були менш спритні, здатні та роботящі, ніж інші, і до того ж не такі охайні.

Мушу зробити ще одне зауваження на честь ретельності, з одного боку, і на догану лінощам, недбальству й байдужості, — з другого. Прийшовши на місце і побачивши окремі поліпшення, посадки та господарювання маленьких колоній, я переконався, що ці два англійці настільки перевищили тих трьох, що не можна було й рівняти їх. Правда, і ті й другі засівали стільки землі, скільки їм було потрібно, бо, за моїми правилами та за вказівками природи, було безцільно засівати більше, ніж потрібно; але різницю в культурі, посадках, огорожі й в усьому іншому було видно з першого ж погляду.

Два англійці посадили коло своїх хижок безліч молодих дерев, так що там, крім лісу, нічого не було видно; і хоч плантацію двічі руйнували — один раз їхні ж земляки, а вдруге вороги, як про це буде сказано в своєму місці, — вони все поновили, і тепер усе навколо росло й процвітало. Виноград вони посадили у великому порядку і доглядали його, як у справжньому винограднику, хоч ніколи перед тим і не бачили його. Завдяки доброму доглядові, їх виноградники були знов-таки кращі, ніж у інших. Вони знайшли собі також захисне місце в самій гущавині лісу. Хоч це й не була природна печера, як та, що я знайшов, але вони зробили подібну до неї власними руками, безперестанно працюючи. При небезпеці вони переховували в ній своїх жінок та дітей, і там ніхто не міг їх знайти. Набивши силу свіжих кілків та стовпів, що, як я казав, приймались дуже легко, вони зробили ліс непрохідним, крім одного місця. Там вони ззовні злазили вверх, а тоді входили до печери через відомий їм прохід.

Щодо трьох шибеників, як я їх справедливо називаю, то вони, хоч і дуже присмирніли проти колишнього і не сперечалися вже на кожному кроці (правда, у них для цього й приводів було менше), а все ж таки не могли позбутись одного з пороків, властивих цим людям, а саме — лінощів. Щоправда, вони сіяли ячмінь і робили огорожі, але до них можна було цілком справедливо прикласти слова Соломона: «Йшов я мимо виноградника ледаря і бачив, що він весь заріс колючками»[85]. Й іспанці, коли прийшли подивитись на їх ниву, подекуди навіть не бачили її, так вона заросла бур’яном. В огорожі були дірки, крізь які на поле продирались дикі кози та з’їдали сходи; правда, згодом ці дірки затулили хмизом, але це було однаково, що й замкнути двері стайні після того, як коня вкрадено.

Тим часом у господарстві двох чесних англійців скрізь було видно працьовитість і дбайливість. На їх ланах не було бур’яну, що глушив би сходи, а в огорожах не було дірок. Вони справджували слова того ж таки Соломона, сказані в іншому місці: «Дбайлива рука багатіє»[86]. Все в них росло та квітнуло, а їх житло було, як повна чаша. У них і худоби було більше, ніж в інших, і знаряддя, і всякого хатнього скарбу — та й розваг і втіх більше.

Правда, жінки трьох ледарів були дуже вправні й охайні. Вони навчились куховарити в того чесного англійця, що, як я вже згадував, був на кораблі кухарчуком, і чудово готували для своїх чоловіків усякі страви. Їхні ж товаришки ніяк не могли зрозуміти цього діла, і колишньому кухарчукові доводилось готувати самому. А чоловіки трьох працьовитих жінок ледарювали, добували черепашачі яйця, ловили рибу та птиць. Одне слово, вони всіма способами ухилялись від роботи, а через це терпіло їх господарство. Працьовиті жили добре і в достатку; ледарі — нудьгували та поневірялись. Так, здається мені, завжди буває на світі.