Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 76)

Тепер я розповім про один випадок, подібного до якого не траплялося ще ні з ними, ні зі мною. Справа почалась так.

Якось ранком до берега під’їхали п’ять чи шість човнів з індійцями, або дикунами — називайте їх як хочете. Приїхали вони, певна річ, з тією ж метою, як і раніше — поїсти своїх рабів. Це не було вже дивом для іспанців і моїх земляків. Вони тепер не лякались, бувши певні, що коли дикуни не помітять їх, то спокійно поїдуть додому, не підозрюючи, що на острові є люди. Отже, почувши про це, вони мали тільки подати звістку трьом плантаціям, щоб там усі сиділи вдома й не висувались, а також поставити у відповідному місці вартового, щоб знати, коли човни знову рушать у море.

Так, напевне, і треба було зробити, але цього разу нещасливий випадок зіпсував усю справу і виявив дикунам жителів острова, а це завдало всім великого смутку. Коли човни з дикунами відчалили, іспанці пішли на розвідку, а один із них запропонував з цікавості піти на те місце, де бенкетували дикуни, і подивитись, що вони там робили. На велике своє здивування, вони знайшли там трьох дикунів, що лежали на землі й міцно спали. Можна було гадати, що, пересичені своїм нелюдським бенкетом, вони подібно до тварин, заснули й не прокинулись, коли решта поїхала, або ж, що вони ходили до лісу й не вернулись своєчасно, щоб сісти в човни.

Іспанці, побачивши їх, були дуже вражені і зовсім не знали, що їм робити. Старший іспанець був з ними, і вони попросили в нього поради, але й він признався, що не знає, що тут робити. Рабів вони мали досить, убивати цих трьох у них не було охоти. Старший іспанець не дозволив проливати невинну кров, бо ці нещасні створіння не зробили їм ніякої шкоди, не нападали на їх власність, і він вважав, що несправедливо вбивати їх, ніколи з ними не сварившись.

Тут, віддаючи іспанцям належне, я мушу зауважити, що, хоч що кажуть про іспанські жорстокості в Мексиці та Перу, але мені ніколи не траплялось бачити сімнадцять чоловік будь-якої нації в чужій країні, таких в усьому скромних, стриманих, доброчесних, завжди лагідних і таких ввічливих, як ці іспанці. Жорстокості в їхній натурі зовсім не було; ні нелюдськості, ні варварства, ні надмірних пристрастей — всі вони були люди дуже мужні й твердої вдачі.

Їх добрий характер і спокійність виявилися в їх ставленні до нестерпної поведінки трьох англійців; їх справедливість виявилась тепер у випадку з дикунами, про що сказано вище. Порадившись, вони вирішили притаїтися ще на якийсь час і, коли можна, дочекатись, поки й ці троє поїдуть. Але старший іспанець згадав, що в дикунів немає човна і, значить, вони не можуть поїхати; а коли дозволити їм блукати по острову, вони, безперечно, відкриють житла, а тоді поселенці, очевидно, пропали.

Отже, через якийсь час вони вернулись і, знайшовши дикунів ще сплячими, вирішили розбудити їх і забрати в полон. Так вони й зробили. Бідні хлопці були страшенно вражені, коли їх схопили й зв’язали. Вони перелякались, як і ті жінки, гадаючи, що їх зараз же повбивають і з’їдять. Здається, це плем’я гадало, що на всьому світі водиться так само, як і в них — їдять людське м’ясо. Але вони скоро заспокоїлись, і їх відвели.

Було велике щастя, що вони не перевели дикунів до своєї фортеці (маю на оці мій палац під горбом), а відвели їх спочатку на дачу, що була головним місцем їх сільських робіт. Згодом їх перевели до житла двох англійців.

Тут їх поставили до роботи, хоч, правду кажучи, її там було зовсім небагато. Не знаю, чи через недбальство вартових, чи через упевненість, що дикунам не було куди діватись і вони не втечуть, — але один із них утік, побіг у ліс і більше про нього нічого не чули.

Поселенці мали багато підстав думати, що він вернувся додому, бо тижнів через три-чотири на острів знову приїхали дикуни, побенкетували днів зо два й поїхали; напевне, й той був з ними. Ця думка дуже лякала їх. Вони небезпідставно думали, що втікач, щасливо вернувшись додому, розказав своїм, що на острові є люди, що цих людей мало і що їх не важко подолати. На щастя, йому ніколи не говорили, скільки їх усіх було, не стріляли при ньому з рушниць і не показували захисних місць, як моя печера в долині або нові притулки, які влаштували два англійці, і т. ін.

Що той хлопець подав про них звістку, вони передусім побачили з того, що місяців через два, за годину після сходу сонця, шестеро човнів, у яких було по сім чи вісім і навіть по десять чоловік, під’їхали на веслах до північного берега острова, куди вони раніше ніколи не причалювали, і висіли приблизно за милю від житла двох англійців, де колись тримали того втікача. Як сказав старший іспанець, шкода була б не така ще велика, якби там були всі поселенці, бо жоден дикун не втік би; але сталось багато гірше: двоє проти п’ятдесятьох — це вже надто нерівні сили. Двом англійцям пощастило побачити їх за милю від берега, тобто за годину перед висадкою; а оскільки дикуни причалили приблизно за милю від їхнього житла, то минуло чимало часу, перше ніж дикуни змогли дійти до них. Тепер, маючи всі підстави гадати, що вони зраджені, англійці насамперед вирішили зв’язати двох полонених, що залишились, і наказати одному з трьох дикунів, із числа привезених разом з жінками і нібито щиро прихильному до них, відвести їх разом з двома жінками до затишного місця в лісі, про яке я вже говорив. Там вони мали зв’язати по руках і ногах обох молодців, поки не одержать дальших розпоряджень.

Далі, бачачи, що всі дикуни вийшли на берег і прямують до них, вони відчинили огорожі, де були їх дійні кози, і пустили їх усіх блукати в лісі, щоб дикуни могли прийняти їх за диких. Та той негідник дав їм відомості про все, бо дикуни йшли прямо до будинків.

Перелякані бідолахи, заховавши своїх жінок та добро, звеліли другому невільникові з числа трьох, привезених з жінками, що якраз трапився коло них, бігти якнайшвидше до іспанців, зняти там тривогу й просити негайної допомоги. Тим часом самі вони, схопивши зброю та які були в них набої, відступили до того місця в лісі, куди відіслали своїх жінок, тримаючись на такій відстані від дикунів, щоб бачити, куди ті прямують.

Не відходячи далеко, вони спостерегли з горбка, що невеличке військо дикунів підійшло до їх житла, і через хвилину всі хижки та скирди запалали, на великий їх сум та відчай. Шкода була дуже велика і навіть несправна, принаймні, на деякий час. Трохи згодом дикуни, мов люті звірі, розсипались по плантації, все руйнуючи й шукаючи по всіх куточках добичі, а головне — людей, про чиє існування вони, як тепер виявилось, були добре інформовані.

Двоє англійців, бачачи це і не почуваючи себе тут у безпеці, бо мимо них могла пройти частина дикунів, а то й ціла юрба, визнали за краще відступити на півмилі. Їм здавалось, що для них буде зручніше, коли дикуни розійдуться в різні сторони і розіб’ються на окремі маленькі купки, як воно й сталося згодом.

Дальша їх зупинка була коло входу до дуже густо зарослої ділянки лісу, де стояв стовбур старого дерева, порожній всередині й дуже великий. У це дерево обидва вони забрались, вирішивши подивитись звідти, що буде далі.

Вони недовго просиділи там, коли з’явились два дикуни, які бігом прямували до них, немов знаючи, що там сидять англійці і бажаючи напасти на них. Трохи пізніше англійці помітили, що за тими двома біжать ще троє, а далі ще п’ятеро — і всі в один бік. Крім того, віддаля вони побачили ще семеро чи восьмеро, що бігли в іншому напрямі. Одне слово, дикуни вештались по всіх усюдах, як мисливці, що ганяються за дичиною.

Бідолашні були в скрутному становищі і не знали, що робити: залишатись у дуплі чи тікати. Після короткого обміну думками, вони вирішили, що дикуни, порозходившись у лісі, легко можуть знайти притулок, де сховані сім’ї англійців, і якщо допомога не поспіє, тоді все пропало. Отже, вони вирішили спинити ворогів, а коли б їх зібралось надто багато, злізти на верхівку дерева й стріляти звідти. Вони були певні, що коли дикуни (а їх приїхало душ п’ятдесят) нападуть на них, вони продержаться, поки вистачить набоїв.

Отак вирішивши, вони почали міркувати, чи стріляти в двох передніх дикунів, а чи почекати, поки прибіжать дальші троє, щоб, напавши на середніх, відрізати двох перших від п’ятьох, що бігли слідом.

Нарешті вони вирішили пропустити перших двох, якщо ті самі не помітять їх і не нападуть. Перші два дикуни й самі звернули трохи в іншу частину лісу; зате троє й п’ятеро бігли прямо до дерева, ніби знали, що англійці там.

Побачивши, що дикуни біжать прямо до них, вони вирішили стріляти, коли ті вирівняються в одну лінію; стріляти по одному, бо перший же постріл міг влучити у всіх трьох. Для цього той, хто мав стріляти, поклав у рушницю три-чотири маленькі кулі. Маючи добру бійницю, за яку правила проламана в дереві дірка, він непомітно взяв точний приціл і почав чекати, коли вони підбіжать ярдів на тридцять до дерева, щоб не схибити.

Коли дикуни підбігли ближче, наші люди ясно побачили, що один із них і є невільник-утікач, і вирішили неодмінно вбити його, хоч би для цього їм довелось стріляти обом. Один вистрелив, а другий уже націлився, щоб звалити дикуна другим пострілом, коли він не впаде від першого.