Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 73)

Та це було ще не все. Вони зробили так само і направо, і наліво, і навколо вершини горба, залишивши дорогу лише для того, щоб проходити самим з допомогою драбини, яку вони приставляли до схилу горба, а після підтягали вгору і ставили з першого виступу скелі на вершину. Коли драбину забирали, то ніщо не могло пробратись до них, хіба що на крилах або чаруванням.

Все це було дуже добре влаштовано, і згодом воно їм дуже придалось. Це переконало мене, що людська розсудливість, яка виявляє себе з волі Провидіння, безперечно, діє теж лише за його вказівками. І коли б ми прислухались до її голосу, то, я цілком певен, могли б запобігти багатьом нещастям, яким ми підпадаємо через наше власне недбальство. Але це між іншим.

Вертаюсь до оповідання. Два роки вони жили цілком спокійно і не бачили дикунів. Щоправда, одного ранку вони дуже сполошились, бо кілька іспанців, що пішли вдосвіта на західний бік або, вірніше, на західний кінець острова, — до речі, саме цього кінця я завжди уникав, боячись, щоб мене не помітили дикуни, — побачили більше двадцяти човнів з дикунами, що підпливали до берега.

Вони кинулись додому і зняли серед своїх товаришів тривогу. Весь цей і наступний день вони просиділи дома і лише вночі виходили на розвідку. На цей раз їм пощастило: куди їхали дикуни — невідомо, але вони зовсім не причалювали до берега, і побоювання наших людей не справдились.

Незабаром виникла друга сварка з трьома англійцями, і ось за що: один із цих трьох, розсердившись на одного з невільників за те, що той не виконав як слід його наказу і неохоче слухався його вказівок, витяг з-за пояса сокиру і кинувся на бідного дикуна не для того, щоб повчити його, а щоб убити. Іспанець, що був поблизу, побачивши, як той завдав дикунові серйозну рану (він цілив у голову, а влучив у плече), подумав, що в бідолашного відтято руку, підбіг і почав благати англійця не вбивати нещасного, заслонивши собою дикуна, щоб запобігти лихові.

Забіяка ще більше роздратувався і замахнувся сокирою вже на іспанця, присягаючись, що почастує його так само, як хотів почастувати дикуна. Іспанець встиг своєчасно ухилитись від удару і сам ударив негідника заступом, що був у нього в руках, бо працювали вони в полі. Другий англієць, що прибіг на допомогу першому, збив іспанця з ніг. Тоді двоє іспанців кинулись визволяти товариша, а третій англієць напав на них. Вогневої зброї ні в кого з них при собі не було, отже, вони не мали нічого, крім сокир та лопат; але в третього англійця знайшовся мій старий заржавілий тесак, з яким він і кинувся на двох іспанців і поранив обох. На шум збіглась решта іспанців і зв’язала трьох англійців. Тепер треба було вирішити, що з ними робити. Всі троє так часто бунтували, були такі люті й одчайдушні шибеники, так дешево цінили людське життя і були такі ледарі, що жити з ними було дуже небезпечно.

Іспанець, що був за старшого, прямо заявив англійцям, що коли б вони були його земляки, він усіх би їх повісив, бо всі закони й начальники існують для того, щоб охороняти суспільство, а людей, небезпечних для суспільства, треба викидати з нього. Але ж вони англійці, а всі іспанці, які тут є, завдячують своїм визволенням із полону і самим життям великодушності та доброті англійця, тому він готовий віддати їх на суд їхніх же земляків.

Один із двох чесних англійців, бувши при цьому, відповів від імені обох, що їм не хотілося б братись до цієї справи, «Бо, — додав він, — тоді нам довелося б спровадити своїх земляків на шибеницю». І він розповів, як Віль Аткінс пропонував усім п’ятьом англійцям об’єднатись і, захопивши іспанців сплячими, перебити їх усіх.

Почувши це, старший іспанець звернувся до Віля Аткінса:

— Як, сеньйоре Аткінсе, — мовив він, — ви хотіли всіх нас повбивати? Що ви на це скажете?

Запеклий негідник був далекий від того, щоб заперечувати. Він визнав, що це була правда, і з прокльонами заявив, що вони зроблять це раніше, ніж ті повісять їх.

— Гаразд, сеньйоре Аткінсе, — сказав іспанець, — що ж ми зробили, що ви хочете забити нас? І чого ви доб’єтесь, повбивавши нас? І що нам зробити, щоб ви нас не вбили? Вас самих убити? Чому ви хочете примусити нас до цього, сеньйоре Аткінсе? — спитав іспанець цілком спокійно й посміхаючись.

Сеньйор Аткінс так розлютувався на жарти іспанця, що, коли б його не тримали аж троє і в нього була б зброя, він, здається, вбив би іспанця тут же, серед товариства.

Така одчайдушність примусила їх серйозно подумати про те, що робити далі. Два англійці й іспанець, які врятували бідного дикуна, гадали, що треба повісити одного з трьох на страх іншим. Особливо заслужив цього Аткінс, бо він двічі робив замах на вбивство своєю сокирою; і була повна рація гадати, що він учинив би це, бо бідний дикун був після поранення в такому важкому стані, що, здавалось, він мав померти.

Старший іспанець, проте, не згодився і сказав, що врятував їх життя англієць, а тому він ніколи не припустить покарати смертю англійця, хоч би той убив і половину їх. Він додав, що, коли б навіть він сам загинув від англійця, то, якби мав при цьому час висловитись, сказав би їм, щоб вони простили йому його вчинок.

Старший іспанець так рішуче настоював на своєму, що заперечень не було, а оскільки милосердну пораду прийняти завжди найлегше, то всі пристали до неї. Тепер треба було придумати щось, щоб не дати англійцям зробити замислений ними злочин, бо іспанці вважали за свій обов’язок охороняти все товариство від небезпеки. Після довгих суперечок вирішили, по-перше, роззброїти винуватців і не давати їм ні рушниць, ні пороху, ні дробу, ні набоїв, ні тесаків, ні іншої зброї; по-друге, вигнати їх із товариства і дати їм жити, де вони хочуть і як хочуть, власним коштом, і щоб ніхто з решти членів товариства — іспанців і англійців — не ходив до них і не розмовляв з ними; одне слово — не мати з ними ніяких стосунків. Для цього покарані не повинні були підходити ближче певної відстані до житла; а коли вони що-небудь нашкодять — підпалять житло, зруйнують плантацію, витопчуть поле чи рознесуть огорожу або почнуть нищити кіз — стратити їх без жалю, застреливши на місці.

Старший іспанець, людина дуже гуманна й добра, подумавши про цей вирок, звернувся до двох чесних англійців і сказав:

— Слухайте, треба ж подумати про те, що мине багато часу, поки в них буде свій власний хліб і отара. Не вмирати ж їм з голоду; треба дати їм дещо з провізії.

І він запропонував видати вигнанцям насіння на засів і зерна на вісім місяців, бо гадав, що через вісім місяців вони зберуть уже врожай з власного поля. Крім того, їм дали шість дійних кіз, чотирьох цапів, шість козенят і потрібне для польових робіт знаряддя — шість малих сокир, одну велику, пилку та інше; але спершу вони мали врочисто заприсягнутись, що не будуть більше шкодити ні іспанцям, ні англійцям.

Так вони вигнали бунтівників із товариства й покинули їх напризволяще. Ті пішли, понурі й запеклі, ніби їм не хотілось ні йти від них, ні залишатися з ними. Відходячи, вони заявили, що виберуть місце і оселяться окремо від інших. Як уже сказано, їм дали запас провізії, але не дали зброї.

Через чотири-п’ять днів вони знову прийшли за провізією і розповіли старшому, де вони розкинули свої намети і де вибрали місце для житла та плантації. Це справді була дуже добра ділянка в найвіддаленішій північно-східній частині острова, десь коло того місця, де я причалив під час своєї першої екскурсії, коли робив спробу об’їхати острів на човні, а море прибило мене невідомо куди.

Там вони збудували собі дві гарненькі хатки, розташувавши їх, за прикладом мого першого житла, під самим схилом горба, де дерева росли з трьох боків, так що цілком ховали їх від чужого зору. Вони попросили кілька сухих козячих шкур на постелі, що їм і дали. А після того, як вони дали слово не зачіпати нікого і не робити шкоди на чужих плантаціях, їм дали сокири і дещо з іншого приладдя, а також трохи гороху, ячменю та рису на засів; одне слово, у них було все, крім зброї та набоїв.

Так відокремлено жили вони місяців шість і зібрали свій перший урожай, хоч зерна було небагато, бо засіяна ділянка була невеличка. Звичайно, влаштовуючись наново на своїй плантації, вони мали силу роботи, і коли почали робити столи, горщики та інші подібні речі, виявилось, що вони зовсім не знаються в цьому і нічого не вміють. Коли настала дощова пора, вони, не маючи льоху, не могли переховувати своє зерно сухим. Загрожувала небезпека, що зерно загине, і це дуже пригнітило їх. Тоді вони прийшли благати іспанців допомогти їм, що ті й зробили дуже охоче. За чотири дні викопали велику печеру в узбіччі горба, досить простору, щоб переховувати їх зерно та інші речі від дощу; але до моєї печери, особливо такої, якою вона стала на той час, ту печеру не можна було рівняти, бо іспанці дуже поширили мою і зробили в ній кілька окремих приміщень.

Місяців через дев’ять після розриву бунтарі вигадали штуку, яка разом з тими мерзотами, що вони вже зробили, накликала на них самих силу нещасть і трохи не занапастила всю колонію. Трьох товаришів почало, як видно, гнітити трудове життя і, втративши надію поліпшити своє становище, вони задумали зробити подорож на континент, звідки приїздили дикуни, спробували захопити кількох тубільців, привезти їх додому і примусити робити найважчу роботу.