Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 72)

Поки було темно, все було гаразд, і вони могли за кілька годин удосталь надивитись на дикунів при світлі трьох вогнищ, розкладених на деякій відстані одне від одного. Що робили дикуни — іспанці не знали, як не знали й того, що робити їм самим, бо, по-перше, ворогів було дуже багато, а по-друге, тримались вони не вкупі, а розбились на групи й розмістились на березі в кількох місцях.

Це видовище завдало іспанцям великого суму. Дикуни вештались по всьому берегу, і вони не мали сумніву, що нарешті хто-небудь із них натрапить на фортецю або побачить ознаку людського мешкання в іншому місці. Вони боялись також за своїх кіз, бо, якби дикуни винищили їх, іспанцям ледве не довелося б мерти з голоду. Отже, насамперед вони вирішили послати трьох чоловіків — двох іспанців і одного англійця — загнати кіз у велику долину, де була печера, а при потребі — і в саму печеру.

Коли б вони побачили дикунів укупі і, головне, досить далеко від човнів, то напали б на них, хоч би їх була й ціла сотня. Але цього не можна було влаштувати: їх два головні загони стояли на відстані двох миль один від одного і, як після виявилось, належали до двох різних племен.

Обміркувавши як слід свої дії, іспанці вирішили нарешті послати шпигуном, користуючись темрявою, старого дикуна, батька П’ятниці, щоб довідатись, коли буде можливо, для чого вони сюди прибули і що гадають тут робити. Старий не вагався ні хвилини і, роздягшись догола — бо більшість дикунів були голі — пішов до них. Години через дві він вернувся й розповів, що весь час він вештався серед дикунів, не збудивши ніякої підозри, і дізнався, що їх приїхало два загони з двох ворожих племен, що недавно в них був великий бій, і обидві сторони, набравши полонених, випадково з’їхались на одному й тому самому острові потішитись і поласувати людським м’ясом, і що ця випадкова зустріч отруїла їм усі веселощі. Обидва племені страшенно ворогують і отаборились так близько одне від одного, що, як тільки розвидниться, вони, напевне, розпочнуть бій. Проте ніхто з них, як видно, не підозрював, що на острові є люди, крім них самих. Не встиг він закінчити своє оповідання, як знявся надзвичайний галас, і це дало зрозуміти, що дві невеличкі армії стали до кривавого бою.

Батько П’ятниці вичерпав усі докази, умовляючи білих засісти в фортеці й не показуватися. Він говорив, що від цього залежить їх безпека; що дикуни самі переб’ють одні одних, а решта забереться додому. Все це була безперечна правда. Але він не міг умовити їх, бо цікавість брала в них гору над розсудливістю, особливо в англійців; їм неодмінно хотілось подивитись, як б’ються дикуни. Вони, одначе, вжили деяких пересторог, а саме: розмістились так, щоб бачити битву, не наражаючись на небезпеку і, як вони думали, непомітно. Проте дикуни таки помітили їх, як ми побачимо згодом.

Бій був завзятий і, коли вірити англійцям, серед дикунів були люди дуже хоробрі і непереможної мужності, що вміло керували битвою. Протягом двох годин, за словами англійців, не можна було визначити, яка сторона візьме гору, а далі той загін, що був ближче до житла наших людей, почав помітно слабшати, і незабаром частина його кинулась тікати. Це знову завдало нашим людям жорстокого страху, бо хто-небудь з утікачів міг пошукати захисту в ліску коло фортеці і при цьому мимоволі відкрив би житло, а після того відкрили б його й переслідники. Тут вони вирішили сховатися із зброєю в руках за огорожею і, як тільки дикуни покажуться в ліску, перебити їх по змозі всіх, щоб ніхто не вернувся до своїх і не розповів про те, що бачив. Вони умовилися вживати тільки шпаг та прикладів і не стріляти, щоб не притягти до себе уваги дикунів.

Як вони гадали, так і вийшло. Троє дикунів із переможеного племені забігли в лісок, зовсім не сподіваючись небезпеки, а просто шукаючи притулку в гущавині. Вартовий, якого поставили на узліссі, зараз же дав знати про це, додавши, на велике задоволення наших людей, що втікачів ніхто не переслідує і що переможники навіть не бачили, у який бік ті попрямували. Довідавшись про це, старий іспанець, людина дуже гуманна, не дозволив убивати втікачів, а наказав трьом іспанцям обійти навколо горба, напасти на них ззаду і забрати їх у полон, що й було виконано. Рештки переможеної армії кинулись до човнів і поїхали геть. Переможці майже не переслідували їх, а, зібравшись усі докупи, двічі видали пронизливий клик, мабуть, святкуючи перемогу. Так скінчився бій. Того ж таки дня, близько третьої години пополудні, вони посідали в човни й поїхали. Отже іспанці знову залишились володарями острова і кілька років після того не бачили дикунів.

Коли ті поїхали геть, іспанці вийшли з печери і, оглянувши поле битви, знайшли на ньому тридцять два трупи. Дехто був забитий великими довгими стрілами, яких багато стирчало в їх тілах; але найбільше було забитих величезними дерев’яними мечами; шістнадцять чи сімнадцять мечів іспанці знайшли на полі бою разом з силою луків та стріл. Ці мечі були чудні, дуже великі й незграбні, і треба було бути дуже сильним, щоб орудувати ними. У більшості полеглих від мечів голови були потрощені, або, як кажуть в Англії, мозок був вибитий, а де в кого були зламані руки та ноги. Очевидно, вони билися з невимовною люттю та шаленством. Іспанці не знайшли жодного пораненого, який не був би вже мертвий; це тому, що дикуни б’ються з своїми ворогами, поки не переб’ють усіх до останнього, а також забирають з собою поранених, які ще не вмерли.

Ця подія надовго вгамувала англійців. Видовище битви наповнило їх жахом; ще страшнішими здавались їм наслідки, особливо думка, що коли-небудь вони й самі можуть потрапити в руки цих страхіть, що вбили б їх не як ворогів, а просто для того, щоб з’їсти, як ми вбиваємо худобу. Вони переказували мені, що в думці про те, як їх їстимуть, хоча б і мертвих, було щось таке огидне, що їх нудило; вони робились хворі від самої згадки про це, і їх брав такий жах, що кілька тижнів вони були мов несамовиті.

Це вгамувало, як я казав, навіть трьох англійських негідників, про яких я вже говорив, і вони надовго стали слухняними й досить пильно працювали разом з іншими на все товариство — садили, сіяли, жали, зовсім призвичаївшись до острова й до умов життя на ньому. Тільки згодом взялись вони до таких справ, що наробили багато клопоту.

Як я вже казав, вони взяли в полон трьох дикунів; усі троє були здорові, рослі молодці, отже, іспанці обернули їх на слуг і примусили робити на себе; з них вийшли непогані невільники. Але вони не поводилися з ними так, як я з моїм П’ятницею — не навіювали їм думок, що врятували б їх, не вчили їх поступово розумних правил життя, а тим більше — релігії, і не приборкували природної дикості їх вдачі ласкавим поводженням та ласкавими розмовами. Правда, вони годували їх щодня; зате й примушували працювати з ранку до вечора. Отже, ці невільники ніколи не стали б їм у пригоді і не билися б за них, як мій П’ятниця, такий незрадливий та відданий, ніби він був частиною моєї істоти.

Але перейдемо до господарчих справ. Тепер усі стали добрими друзями, — бо спільна небезпека, як я казав уже, остаточно помирила їх, — і почали обговорювати своє становище. Насамперед їм треба було обміркувати, чи не краще буде перенести житло звідси, — бо дикуни найчастіше відвідували саме цю частину острова, — кудись углиб, у затишніше місце, де можна було б безпечніше переховувати зерно та худобу.

Після довгих суперечок вирішили не переносити житла, бо вони не втрачали ще надії одержати звістку від свого губернатора (тобто від мене) і гадали так: якщо я пошлю кого-небудь за ними, то, певна річ, саме на цей бік острова. А коли мої посланці не знайдуть житла на вказаному місці, то, подумавши, що дикуни перебили всіх поселенців, вони поїдуть, і таким чином зникне остання надія вирватись звідси.

Щодо полів та худоби, то вони вирішили перенести й перевести це в долину, де була моя печера, бо ґрунт там був годящий і для ниви, і для пасовища, та й землі там було вдосталь. Та розміркувавши, вони змінили цей план наполовину і вирішили перевести туди лише частину худоби й частину засівів, щоб, коли ворог знищить одну половину, заціліла друга. Це було дуже розсудливо з їх боку, а ще розсудливіше, що вони не звірилися в цій справі на полонених дикунів і нічого їм не розповіли ні про плантацію в долині, ні про отару, що перебувала там, а ще менше — про печеру, яку вони берегли собі про той час, коли знадобиться надійний та безпечний захист. До тієї ж самої печери перенесли вони й два барильця пороху, які я залишив їм при від’їзді.

Отже, вони вирішили не переносити свого житла. Але, як я старанно захистив його — спочатку валом, а потім деревами, що розрослися в цілий лісок, так і вони, остаточно переконавшись, що тільки в доброму прикритті можна почувати себе безпечно, заходились приховувати своє житло ще краще, ніж досі. Як я з цією метою насадив дерев або, вірніше, на чималій відстані від входу до житла набив кілків, що згодом розрослися в дерева, так само зробили й вони: понабивали кілків скрізь по берегах бухточки, де я причалював колись з плотами, навіть у мулистий ґрунт, куди сягав приплив; не залишили й клаптика вільного ґрунту, ніякої ознаки, що коло цього місця пристають човни. Ці кілки згодом теж розрослися в ліс. Іспанці подбали, щоб кілки були товстіші й вищі від тих, що посадив я, і позабивали їх так густо, що через три-чотири роки крізь них ніяким способом не можна було побачити, що діється на плантації. Щодо моєї ділянки, то там дерева виросли в людське стегно завтовшки. Між ними вони посадили ще нових, так багато й так густо, що дерева стояли, ніби частокіл, на чверть милі завширшки. Згодом продертись крізь цей ліс можна було хіба що тільки з маленькою армією, яка рубала б дерева; бо між ними навряд чи змогло б пролізти й цуценя, — так щільно вони стояли.