Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 71)

Роззброєні негідники, зміркувавши, що вони обурили проти себе всіх іспанців, як і своїх земляків, потроху прохололи і вже ввічливіше почали просити вернути їм зброю. А іспанці, пам’ятаючи про незгоду між ними та іншими двома англійцями і знаючи, що це найкращий спосіб запобігти сутичці, відповіли, що не зроблять їм ніякої шкоди і навіть охоче допомагатимуть їм, якщо ті поводитимуться смирно. Але про повернення зброї, сказали вони, немає чого й говорити, поки ті нахваляються кривдити своїх земляків і загрожують повернути в рабство навіть іспанців.

Негідники тепер були більше здатні слухати про добро, ніж робити його. Коли їм відмовили вернути зброю, вони страшенно розлютились і, бушуючи як божевільні, почали загрожувати, кажучи, що й без вогневої зброї зуміють віддячити їм. Іспанці порадили їм бути обачнішими і не робити шкоди ні плантаціям, ні худобі, бо при першій же спробі їх постріляють, як хижих звірів, а якщо вони попадуться до рук живими, то їм не уникнути шибениці. Англійці й тут не вгамувались, а лаялись та скаженіли, як фурії з пекла. Як тільки вони пішли, прибігли двоє інших англійців, теж страшенно схвильовані й, не тямлячись від люті, хоч у них на це, певна річ, було більш підстав, бо вони встигли побувати дома й подивитись на спустошення. Не встигли вони розказати про цю гірку образу, як іспанці почали розказувати їм про свою; навіть чудно було, що троє змогли безкарно знущатись з дев’ятнадцяти.

Іспанці дуже зневажали їх, а, роззброївши, і зовсім забули про їх загрози. Але двоє англійців вирішили за всяку ціну розшукати своїх напасників і розправитися з ними.

Проте іспанці й тут втрутились, заявивши, що в тих трьох ледарів зброю відібрано, і тепер вони не можуть дозволити їм (двом) із зброєю в руках переслідувати, а може, й убити їх.

— Якщо ви покладетесь у цьому на нас, — додав поважний іспанець, їхній старший, — ми спробуємо примусити їх нагородити вас. Коли перегорить їхня досада, вони неодмінно прийдуть до нас знову, бо без нашої допомоги вони не проживуть. От тоді ми обіцяємо вам не миритися з ними, поки вони не задовольнять вас цілком. Сподіваюсь, на таких умовах і ви пообіцяєте нам не вживати проти них насильства, хіба що для самооборони.

Двоє покривджених англійців погодились на це неохоче й не відразу; але іспанці запевнили їх, що хочуть лише запобігти кровопролиттю й налагодити добрі взаємини між ними.

— Нас, — казали вони, — не так багато, а місця для всіх удосталь. Дуже шкода, що ми не можемо жити всі в злагоді.

Нарешті англійці поступились і поки що почали жити з іспанцями, бо їхнє власне житло було зруйноване.

Днів через п’ять троє бродяг, стомлені марними блуканнями і ледве живі від голоду — бо весь час вони харчувались, головним чином, яйцями черепах, — підійшли до узлісся коло фортеці і, зустрівши коло бухти того іспанця, що був, як я казав, за старшого, і з ним іще двох, почали принижено й смиренно просити, щоб їх знову прийняли до гурту. Іспанці дуже чемно відповіли, що вони так не по-людському вчинили з своїми земляками і так брутально повелися з ними самими (іспанцями), що вони нічого не можуть сказати, не порадившись з товаришами та двома англійцями; отже, вони зараз підуть і зберуть усіх на нараду, а відповідь дадуть через півгодини. Легко було догадатись, що становище негідників було скрутне, коли вони на це погодились; чекаючи відповіді, вони благали іспанців вислати їм хоч трохи хліба. Ті згодились і разом з хлібом вислали їм великий кусок козлятини та варену папугу. Бешкетники з’їли все, такі вони були голодні.

По півгодинній нараді їх покликали до житла, і тут покривджені й напасники спробували порозумітись. Перші обвинувачували других у тому, що вони знищили всі плоди їх праці й хотіли вбити їх. Ті вже раніш у цьому признались і, значить, не могли заперечувати й тепер. Тоді втрутились іспанці. Так само, як раніше вони зобов’язали двох англійців не мстити трьом беззбройним та беззахисним, так і тепер вони запропонували трьом збудувати хати для двох своїх земляків: одну — таку завбільшки, як були перші, а другу — трохи більшу. Винуватці мали також обгородити їх землю новою огорожею, замість тієї, що вони знищили; насадити дерев, замість тих, що вони вирвали; перекопати землю під новий засів на тому ж місці, що вони витоптали, — одне слово, довести все до такого ладу, в якому воно було перше, певна річ, наскільки було їхньої змоги. Виправити все цілком неможливо, бо найкращий час уже було втрачено, і дерева, коли їх знову посадити, не могли б так швидко прийнятись.

Винуватці підкорились, а що їх весь час годували досхочу, вони почали працювати чимдужче, і все товариство знову стало жити вкупі, дружньо та гаразд. Але ніяк не можна було умовити тих трьох зробити що-небудь для себе. Якщо вони й брались іноді до роботи, то лише зрідка й не надовго, поки була охота; та й самі іспанці сказали, що дозволять їм вештатись та байдикувати скільки завгодно, а самі робитимуть на них, аби тільки вони поводились по-товариському і добре доглядали плантації.

Коли вони таким способом місяць чи два прожили тихо та мирно, іспанці вернули винуватцям зброю і дозволили носити її, як і раніше.

Не минуло й тижня, як невдячні, діставши зброю, знову стали нахабними й зухвалими; але тут трапилась подія, що загрожувала життю всіх, і тому довелось відстрочити особисті розрахунки й зайнятись обороною життя.

Якось уночі старший іспанець, як я його називаю, тобто той, якому я врятував життя і який тепер був у них капітаном чи керівником, без будь-якої видимої причини зненацька почав тривожитись і ніяк не міг заснути. Він почував себе фізично цілком здоровим, як він розповідав мені, але на душі в нього було неспокійно. Йому ввижались якісь озброєні люди, що вбивають один одного, хоч він не тільки не спав, але й не міг заснути. Неспокій його зростав, і він нарешті вирішив устати. Тому що їх було багато, вони спали всі вкупі на козячих шкурах, на постелях та подушках, що самі собі зробили, бо гамаків та корабельних постелей, крім тієї, на якій спав я, у них не було. Отже, встати їм було дуже легко. Їм не треба було вдягатись, тому вони завжди були готові вийти куди завгодно.

Підвівшись, іспанець визирнув за двері. Ніч була темна; не було видно нічого або майже нічого, бо дерева, що я посадив, як про це вже розказано раніше, виросли такими високими, що за ними нічого не можна було побачити. Небо було ясне й зоряне; ніякого шуму не було чути. Він вернувся й ліг знову, але ніяк не міг заспокоїтись. Сон тікав від його очей, думки були вкрай тривожні, а чому — він і сам не знав.

Від його кроків та стуку дверей прокинувся другий іспанець і спитав, хто це там ходить. Старший іспанець назвав себе й пояснив, чому він не може заснути.

— Знаєте, — сказав другий іспанець, — такими речами не можна нехтувати. Запевняю вас, це значить, що десь поблизу робиться щось недобре. А де англійці?

— У своїх хатах; за них боятись нема чого, — відповів старший.

Треба зауважити, що після останнього заколоту іспанці цілком заволоділи головним житлом, помістивши англійців окремо, де ті мешкали самі і не могли добратись до іспанців уночі.

— Так, — сказав іспанець, — тут щось є. Я це знаю з власного досвіду. Я певний, що наші тілесні душі мають зв’язок з душами безтілесними, мешканцями невидимого світу і одержують від них попередження. Ці дружні попередження даються для нашого блага, треба лише вміти користуватись ними. Ходім, подивимось навколо; а якщо не знайдемо нічого, що виправдувало б наші побоювання, я розкажу вам одну історію, яка переконає вас, що мої думки справедливі.

Вони пішли на вершину горба, того самого, куди я часто виходив глянути на море. Тільки вони були в доброму товаристві, а я один; вони почували за собою силу й не вживали таких застережних заходів, яких я вживав: не лізли драбиною і не тягли її потім за собою, а йшли навкруги, через лісок, нічого не боячись і не сподіваючись ніякої небезпеки. Аж ось раптом вони побачили недалеко вогонь і почули людські голоси, — не однієї людини і не двох, а цілого натовпу.

Спостерігаючи висадки дикунів на острів, я завжди дбав, щоб вони не відкрили тут людського житла, а коли якимось способом вони дізнавались про нього, то так відчували це на своїй шкірі, що ті, кому щастило втекти, не могли гаразд про все розповісти, бо ми завжди зникали так швидко, як могли. Під час нашої останньої сутички ніхто не бачив, як я тікав, крім трьох дикунів, що стрибнули в пірогу і про яких я боявся, що вони повернуться додому і приведуть з собою на допомогу інших.

Чи поява такої сили дикунів була наслідком утечі тих людей, а чи вони прибули випадково, не підозрюючи, що острів залюднений, для свого звичайного кривавого бенкету — іспанці, як видно, не могли з’ясувати. Але в усякому разі вони мусили або сховатись так, щоб дикуни зовсім не побачили їх, а особливо — не помітили їхнього житла, або ж напасти на них зненацька й перебити всіх до одного. Для цього треба було відрізати їм шлях до човнів, але на це в іспанців не вистачило відваги, і через це їх спокій був порушений надовго.

Нема що й казати, що обидва іспанці, вражені цим видовищем, зараз же побігли назад, збудили товаришів і розказали їм про неминучу небезпеку, яка нависла над ними. Ті зняли тривогу; не можна було умовити їх сидіти спокійно вдома; кожен хотів сам подивитись, як стоїть справа.