Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 70)

Ті двоє, взявши спочатку це за жарт, запросили їх зайти посидіти, подивитись, які чудові доми вони собі побудували, і сказати, скільки за них треба платити. Один із господарів жартома сказав, що, коли вони вважають себе за землевласників і хочуть здавати в оренду свою землю, то він сподівається, що вони, за прикладом усіх землевласників, погодяться здати цей клапоть у довгострокову оренду, зважаючи на зроблені поліпшення. Він запропонував їм також піти до нотаря й скласти контракт. Тоді один із тих, що прийшли, з лайкою та прокляттями заявив, що зовсім не жартує і зараз же доведе це. Поблизу, в затишному місці, у бідолашних був розкладений вогонь, щоб зготувати їжу. Негідник побіг туди, вихопив головешку й почав тулити її до стіни хижки. Дерево, певна річ, зайнялось, і через кілька хвилин уся хижка спопеліла б, якби один із господарів не відштовхнув ворога і не затоптав вогню, що йому вдалось зробити з чималими труднощами.

Негідник так розгнівався на свого чесного земляка, який відштовхнув його, що кинувся на нього з кілком, вихопленим з огорожі, і коли б той не встиг зручно уникнути вдару й не сховався в хижу, то був би відразу забитий. Його товариш, бачачи, яка небезпека загрожує їм обом, увійшов за ним, і через хвилину обидва вони вийшли з хижі вже з мушкетами в руках. Той англієць, на якого незваний гість кинувся з кілком, ударом приклада збив з ніг свого напасника, раніше ніж двоє перших прибігли до нього на допомогу; а коли ті підбігли, вони обернули мушкети проти них і порадили їм триматись трохи далі.

Ті теж мали з собою вогневу зброю; але один із тих чесних хлопців, сміливіший за свого товариша й доведений до відчаю небезпекою, крикнув їм, що коли вони поворухнуться, то зараз же загинуть, і сміливо скомандував їм скласти зброю. Ті, щоправда, зброї не склали, але, бачачи його рішучість, вступили з ним у переговори й погодились піти геть, забравши з собою пораненого товариша, який, видимо, дуже потерпів від удару. В усякому разі, скривджені зробили велику помилку, не скориставшися з свого становища і не роззброївши своїх напасників. Вони мусили відібрати у них зброю, — це було зовсім легко зробити, — а тоді піти до іспанців і розказати, як ці негідники повелися з ними. А тепер ті троє думали тільки про помсту і щодня натякали їм про це.

Не буду обтяжувати свого оповідання переліком різних дрібних капостей, які вони робили своїм землякам. Витоптали, наприклад, їх засіви, застрелили трьох козенят та козу, приручену бідолахами, щоб мати від неї молоко; взагалі докучали їм усяким способом і вдень, і вночі, і довели їх до такого відчаю, що ті вирішили при першій же нагоді одверто атакувати напасників, хоч їх було всього двоє, а тих троє. Для цього вони вирішили піти до фортеці, тобто до мого колишнього житла, де негідники жили разом з іспанцями, і викликати їх на чесний бій, а іспанців попросити бути присутніми при цьому й стежити, щоб бій справді був чесний. Прийшли вони туди вранці, ще вдосвіта, і почали гукати англійців на ім’я, а коли відгукнувся іспанець, сказали йому, що хочуть поговорити з своїми земляками.

Трапилося так, що напередодні двоє іспанців, бувши в лісі, зустрілись з одним із цих англійців, яких я, на відміну від тих негідників, називаю чесними хлопцями. Він почав гірко скаржитись на варварське поводження з ними своїх земляків, розказав, як вони знищили їх плантацію, витоптали весь їх хліб, зрощений з такими труднощами, вбили козу та трьох козенят, і додав, що, коли іспанці не допоможуть їм знову, то їм доведеться померти з голоду. Вернувшись додому, один із цих іспанців за вечерею почав ввічливо й пристойно докоряти англійцям і спитав, як вони можуть бути такими жорстокими до земляків, лагідних і смирних людей, що так багато працювали на своїй землі, так добре обробили її і живуть тільки своєю працею.

Один із англійців гостро відповів:

— Їм тут немає чого робити. Вони без дозволу висіли на берег, а тому не будуть тут ні сіяти, ні будувати. Це не їхня земля.

— Дозвольте, сеньйоре інглес, — спокійно сказав іспанець, — не повинні ж вони вмирати з голоду?

— Нехай собі подихають, а будувати та сіяти тут ми їм не дозволимо! — відрізав англієць, як справжній грубіян-матрос.

— Але що ж їм у такому разі робити, сеньйоре?

— Як, що робити?.. Працювати! — скрикнув другий негідник. — Нехай вони служать нам, працюють на нас.

— Як можете ви сподіватись цього від них? Вони ж не раби, куплені за ваші гроші, і ви не маєте права примушувати їх служити вам.

— Острів наш, — сказав англієць, — бо губернатор нам його віддав, і ніхто тут не сміє порядкувати, крім нас самих. — І він заприсягся Творцем, що коли його земляки поставлять собі нові хати, то вони й ті спалять, щоб вони не будували на їхній землі.

— Але дозвольте, сеньйоре, — почали іспанці, — якщо так міркувати, то, виходить, що й ми повинні служити вам.

— Певна річ; так воно й буде, поки ми зовсім не здихаємось вас, — сказав англієць і для більшої переконливості вкинув ще два-три круті слівця.

Іспанці почали посміхатись і нічого не відповіли на це. Але все-таки ця маленька спірка розпалила англійців і, вставши з-за стола, один із них, якщо не помиляюсь, той, кого звали Віль Аткінс, сказав другому:

— Ходім, Джек, зчепімося з ними ще раз. Ручуся тобі, що ми зруйнуємо свого часу й цю фортецю. Нічого їм розводити колонії в наших володіннях.

І всі троє вийшли, захопивши з собою кожен рушницю, пістолі та шпаги і вихваляючись один до одного, як вони дадуть гарту й іспанцям, коли трапиться нагода. Іспанці, як видно, не зовсім зрозуміли їх наміри, а зрозуміли лише, що негідники збираються жорстоко помститись їм за те, що вони стали на бік двох англійців.

Куди вони пішли і що робили ввечері, цього іспанці не знали. Очевидно, вони до пізньої ночі блукали по острову, а тоді, стомившись, полягали в моїй бесідці, як я її звав, і міцно заснули. Справа стояла так: вони вирішили діждатись півночі, захопити бідолах сплячими й підпалити їхні хати, щоб — як вони самі потім признались — або спалити їх живцем, або повбивати, коли ті вийдуть. І дивно, як це зловмисники проспали, бо підступництво рідко спить міцним сном.

Проте і в двох чесних англійців були проти них свої наміри, хоч і далеко кращі, ніж підпал чи вбивство. На щастя для всіх, трапилось так, що вони прокинулись і вийшли з дому задовго перед тим, як кровожадні негідники добрались до їхньої халупи.

Прийшовши на місце і не знайшовши господарів, Аткінс, що був, видно, їхнім ватажком, крикнув своїм товаришам:

— Гей, Джек, гніздо тут, та пташки вилетіли, чорт забери!

Вони почали міркувати, чому їх земляки знялись так рано, і вирішили, що це іспанці попередили їх. Вирішивши так, вони потиснули один одному руки і заприсяглись помститися іспанцям, а тоді накинулись на житло своїх бідних земляків і, хоч не спалили його, зате розтягли на шмаття, так що від халупи не залишилось і сліду; не залишилось навіть палі, яка показувала б, що тут було людське житло. Вони розтягли також весь їхній хатній скарб і розкидали скрізь, так що бідолашні познаходили свої речі згодом аж за милю від свого житла.

Зробивши це, вони повисмикували молоденькі деревця, що посадили їх земляки, порозтягали кілки з огорожі, що поставили чесні англійці для охорони своєї худоби та полів, одне слово, пограбували й сплюндрували все, мов орда татар.

Тим часом ті двоє шукали їх, вирішивши зчепитися з ними, де б не зустріли, хоч їх було тільки двоє проти трьох. Якби вони зустрілись, неодмінно сталося б кровопролиття, бо, треба визнати за ними справедливість, усі вони були рослі, сміливі й рішучі хлопці.

Та доля більше дбала про те, щоб тримати їх нарізно, ніж про те, щоб вони зустрілись. Висліджуючи один одного, англійці весь час розходилися в різні сторони, і коли ті троє прийшли руйнувати їх оселю, ці двоє були коло фортеці, а поки вони встигли вернутись, ті були вже дома. Ми зараз побачимо, наскільки відмінна була їх поведінка. Троє розбійників так розлютились, руйнуючи плантацію, що зараз же прибігли до фортеці, як навіжені, кинулись до іспанців і розказали їм, що зробили, похваляючись та пишаючись своїм учинком. А один із них, ніби пустун-хлопчик, зірвав капелюх з голови одного іспанця і, покрутивши його в повітрі, нахабно зареготав прямо в обличчя іспанцеві, приказуючи:

— І тобі, сеньйоре іспанцю, буде так само, якщо ти не виправишся.

Іспанець, дуже чемна людина, був разом з тим відважний, як і личить чоловікові, та й сила в нього була чимала. Він довго й пильно дивився на напасника, потім підійшов до нього і, не маючи при собі зброї, ударив його кулаком. Той так і впав на землю, як бик від обуха. Другий негідник, так само нахабний, як і перший, побачивши це, вмить вихопив пістоль і вистрелив в іспанця. Правда, він не поцілив як слід, бо кулі пройшли крізь волосся, але все ж таки одна з них зачепила кінчик вуха, і кров полилась дуже рясно. Побачивши кров, іспанець подумав, що його поранено серйозніше, ніж це було справді, і дещо схвилювався. До того часу він був цілком спокійний, а тут, вирішивши довести справу до кінця, нахилився, підняв мушкет першого англійця, збитого ним з ніг, і вже націлився був у другого, коли з печери вибігли всі інші іспанці і, крикнувши йому не стріляти, кинулись на двох англійців і відібрали в них зброю.