Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 108)

Рано-вранці, вийшовши з невеличкого, добре розташованого містечка Шангу, нам довелось переїжджати паромом річку. Якби татари дізнались про це від розвідників, їм треба було б атакувати нас якраз тоді, коли караван переправився вже на той бік, а ар’єргард трохи відстав. Проте вони не з’явились.

Через три години, вступивши в пустиню, що тяглась на п’ятнадцять-шістнадцять миль, ми відразу побачили велику куряву і з цього довідались, що ворог близько. Справді, татари були зовсім під боком і вже мчали до нас чимдужче.

Китайці, що були в авангарді і напередодні так похвалялись, почали хвилюватись і разу у раз поглядати назад, а для солдата, на мою думку, це вірна ознака, що він збирається тікати. Мій старий моряк, що їхав поруч зі мною, погодився з цим, і сказав:

— Сеньйоре англійцю, цих хлопців треба підбадьорити, інакше вони занапастять нас усіх. Якщо татари нападуть на нас, вони не вдержаться.

— Я згоден з вами, але що нам робити? — спитав я.

— Що робити? — повторив він. — Нехай п’ятдесят наших людей стануть у них на флангах і піддадуть їм духу; тоді вони битимуться, як хоробрі серед хоробрих, а інакше всі вони накивають п’ятами.

Я зараз же під’їхав до нашого старшини і сказав йому про це. Він цілком погодився з нами. П’ятдесят наших людей стали на правому фланзі авангарду і стільки ж на лівому; решта зосталася в резерві. Двісті китайців становили окремий загін для охорони верблюдів. При потребі вони мали виділити сто чоловік для посилення нашого резерву.

Тим часом незліченними лавами надійшли татари; ми не могли сказати точно, скільки їх було, але вважали, що їх було не менше десяти тисяч. Спочатку підійшла одна ватага, роздивилась на наше розташування і пройшла якраз перед нашим фронтом. Коли вони опинились на відстані пострілу, наш старшина наказав обом флангам виступити вперед і випалити всім разом. Татари відійшли назад, мабуть, сказати своїм, якої зустрічі ті можуть сподіватись. Очевидно, наш салют не сподобався їм, бо вони відразу ж спинились, постояли, ніби щось обмірковуючи, а тоді повернули назад, відмовившись від своїх намірів і поки що нічого нам не зробивши. В наших умовах, що не дуже сприяли для бою з таким численним ворогом, це було дуже добре.

Через два дні ми добрались до міста Ном чи Нон. Там ми подякували губернаторові за його дбання про нас і зібрали щось із 500 шилінгів, які ми віддали солдатам нашої охорони. В Номі ми спочивали добу. Тут був справжній гарнізон в 900 солдатів. Пояснювалось це тим, що спочатку московський кордон проходив ближче, ніж тепер, але потім московити відійшли миль на двісті на захід від міста, бо ця країна була пустинею, непридатною для землеробства, куди через велику віддаль важко було пересилати військо для охорони кордону. 3відси нам лишилося ще дві тисячі миль до справжньої Московії.

Після цього ми переправились через кілька великих рік і перейшли дві страшні пустині. На перехід через одну з них, яку, як я вже казав, треба було звати нічиєю землею, ми витратили шістнадцять днів. 13 квітня ми дійшли до московського кордону. 3дається, перше місто чи фортеця, що належало російському цареві, звалось Аргунь[144]. Стояло воно на західному березі річки тієї ж назви.

Я не міг не почувати великої радості, прибувши до християнської країни, як я називав її, або, принаймні, до країни, якою керують християни. Щоправда, московити, на мою думку, навряд чи варті назви християн[145], але вони вважають себе за них і по-своєму дуже побожні. Людині, що подорожувала стільки, як я, і має здатність міркувати, неминуче спало б на думку, яке то щастя народитись там, де славлять ім’я Бога й Спасителя і поклоняються йому, а не там, де покинуті небом люди віддаються забобонам, шанують диявола і моляться камінню та дереву, поклоняються різним страховищам, силам природи, бридким тваринам та статуям чи образам цих страховищ. У кожному місті, через яке ми проходили, була своя пагода, свої храми, свої ідоли[146], і темний люд поклонявся виробам своїх власних рук.

Тепер ми були в країні, де хоч зовні шанували Христа і схиляли перед ним коліна; де хоч несвідомо, але визнавали християнську віру і прикликали та славили ім’я істинного Бога; все це дуже втішило мою душу. Я поділився своїми думками з хоробрим шотландським купцем, про якого я вже розповідав, і, взявши його за руку, сказав:

— Слава Богу, ми знову серед християн. Він, посміхнувшись, відповів:

— Не радійте надто, земляче; ці московити — чудернацькі християни, і, крім самого імені, ви за кілька місяців вашої подорожі зустрінете мало християнського.

— Хай так, — відказав я. — І все ж таки це краще, ніж язичество та обожнювання дияволів.

— Але, — наполягав він, — за винятком росіян — гарнізонних солдатів і жителів міст на нашому шляху — всю країну, понад тисячу миль спереду, заселяють найгірші й найдикіші язичники.

Так воно й було.

Ми йшли тепер найбільшими на всій земній кулі просторами суходолу, коли я правильно уявляю собі її поверхню. Ми були за тисячу двісті миль від моря на схід і щонайменше за дві тисячі від Балтики на захід та майже за три тисячі від англійських і французьких вод. Індійські й перські моря були від нас за п’ять тисяч миль на південь, а Льодовитий океан — за вісімсот миль на північ. Коли вірити декому, на північному сході по той бік полюса немає моря, — тобто суходіл веде аж в Америку, сполучаючися з нею невідомо де. А втім, — я міг би сказати дещо про те, чому я такі думки вважаю за помилкові.

Вступивши в московитські володіння[147], ми, аж поки не дійшли до великих міст, не помітили нічого особливого; хіба що всі річки там течуть на схід. Так було позначено й на картах у деяких членів нашого каравану. Вони вливаються у велику ріку Амур, що впадає в Східне море чи то Китайський океан[148]. Я не вірю оповіданням про те, що її гирло заросло очеретом на три фути завглибшки й на 20—30 футів заввишки. Але цю ріку не використовують для навігації, бо торгівлі по ній немає, і татари, яким вона належить, промишляють лише худобою; отож я й не чув, щоб хто-небудь зацікавився цим питанням і на човнах спустився до її устя або піднявся нею проти води на кораблях. Відомо лише, що ця річка тече прямо на схід, на 60° широти, забирає воду багатьох річок і впадає в якийсь океан; значить, там є море.

3а кілька миль на північ від цієї ріки є теж великі ріки, що течуть прямо на північ так само, як Амур тече на схід. Усі вони впадають у велику ріку Тартарус[149], названу так ім’ям найбільш північного народу — монгольських татар, що, за словами китайців, є перші татари на світі, а за твердженням наших географів, є ті самі Гог і Магог, про яких згадує Біблія[150].

Ці ріки, як і всі інші, про які я ще згадаю, течуть на північ і доводять, що Льодовитий океан межує тут із суходолом. Отже, немає ніяких підстав гадати, що земля в цих місцях тягнеться аж до з’єднання з Америкою і що Північне й Східне море не зливаються[151]. Більше я про це не буду говорити. Така була тоді в мене думка, тому я й занотовую її тут. Ми посувались легкими, невеличкими переходами від річки Аргунь[152] і були дуже вдячні московському цареві, що він усюди, де тільки можливо, побудував тут селища. В цих селищах перебувають гарнізони солдатів; вони нагадують ті римські сторожові застави в найдальших кутках імперії, що були, як я читав, і в Британії, щоб захищати торгівлю та давати притулок подорожнім. Скрізь, куди ми прибували, губернатори й солдати гарнізону були росіяни й християни; а тубільці були язичники, приносили жертви своїм ідолам, поклонялись сонцю, місяцеві, зорям і всім небесним силам. До того ж це були найбільші дикуни й варвари, яких нам будь-коли доводилось бачити; вони тільки не їли людського м’яса, як наші американські дикуни.

Потвердження цього ми мали в місцевості між Аргунню, де ми вступили в російські володіння, та російсько-татарським містом Нерчинськом[153]. Ця подорож безкраєю пустинею та лісами тривала двадцять днів. Поблизу Нерчинська в одному селищі я захотів ознайомитися з побутом дикунів. Це був найгрубіший і найогидніший побут. Здається, того дня у них були великі жертвоприношення. На старому пні поставили дерев’яного ідола, гидкого, як сам диявол, наскільки можна його уявити. Голова в нього була така, якої не побачиш у жодної тварини на землі; вуха нагадували козлині роги й були величезні; очі — як п’ятишилінгова монета, а ніс — ніби кривий баранячий ріг; рот широкий, чотирикутний, як у лева, з страшними карлючкуватими зубами, як дзьоб у папуги. Він був одягнений в найбрудніше, яке тільки можна собі уявити, лахміття. Верхнім одягом була в нього вивернута овеча шкура, на голові була велика татарська шапка з двома випнутими крізь неї рогами. Він мав футів вісім заввишки, але був без ніг і без ніякої пропорції в частинах.

Це опудало стояло за селищем. Підійшовши до нього, я побачив шістнадцять-сімнадцять чоловіків чи жінок — по їхньому одягу й головному вбранню не можна було дізнатись про це — що лежали ниць навколо цієї грізної безформної колоди. Вони не рухались, немов самі теж були дерев’яними цурками. Так я й гадав спочатку, та коли підійшов ближче, вони раптом схопились, завили, як собаки, і подались геть, видно, невдоволені, що ми завадили їм молитись. Трохи віддалік від цього страховища, коло якогось намету чи хижі, вкритої овечими та коров’ячими шкурами, стояли три різники, — так я подумав, побачивши в них у руках довгі ножі, — а під хижею лежали три зарізані барани і одне теля. Це, очевидно, і були жертви бездушній колоді-ідолові, а різники — його жерці. Оті сімнадцять чоловік, що лежали навколо ідола, були, напевне, жертводавці, які підносили свої молитви до цього дерев’яного опудала.