Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 107)

Ми зараз же спинились, і хоч були ще далеко, дали залп — послали їм свинцеві кулі за їх дерев’яні стріли. Вистреливши, ми помчали на них галопом, з шаблями в руці, як наказав нам наш ватажок-шотландець. Він був звичайний купець, але виявив в усій цій справі таку енергію й відвагу, таку спокійну хоробрість, що я ніколи не бачив людини, яка більше за нього заслужувала б бути командиром. Доскакавши до них, ми вистрелили з пістолів прямо їм у лице і спинились. Вони кинулись врозтіч. Направо від нас троє з них спинились і почали жестами кликати до себе інших. У руках у них були якісь криві шаблі, за спинами — луки. Наш хоробрий ватажок, не кличучи нікого з собою, галопом поскакав до них і скинув одного з сідла рушницею, а другого застрелив із пістоля; третій тим часом утік. На цьому і скінчився наш бій, але нещастя було в тому, що вся добич, за якою ми гнались, утекла від нас. У нас не було ні вбитих, ні поранених; а татари залишили п’ятеро вбитих. Скільки було в них поранених, ми не знали; але їх загін так злякався наших пострілів, що втік і більше не турбував нас.

Поки що ми їхали китайською землею, і тому ці татари були не такі зухвалі, як ті, з якими ми зустрілись пізніше.

Днів через п’ять ми вступили у величезну дику пустиню і йшли нею три дні й три ночі. Нам довелось везти з собою воду у великих шкіряних пляшках, а на ніч ставати табором, як, я чув, роблять і в аравійських пустинях.

Я спитав наших провідників, кому належить ця країна, і ті відповіли, що її можна назвати прикордонною смугою, тобто нічиєю землею. Вона — частина Великої Каракатеї чи Великої Татарії, і належить нібито Китаю[142]. Ніхто не дбає про захист її від нападу ворогів, і вона вважається за найгіршу з усіх пустинь, хоч згодом нам довелось іти ще більшими пустинями.

Їдучи цією пустинею, яка, признатися, спочатку вжахнула мене, ми разів три-чотири бачили невеличкі ватаги татар, але вони, здавалось, були зайняті лише власними справами і не збирались чинити нам шкоду. Отож і ми, як та людина, що колись зустрілася з дияволом, не мали про що говорити з ними; вони не чіпали нас, і ми їх теж не займали.

А втім, одного разу загін татар наблизився до нас і, спинившись, почав роздивлятись на наш караван. Чи міркували вони про напад на нас, чи ні — цього ми не знали; проте ми виділили ар’єргард з сорока чоловік, що пропустив мимо себе весь наш караван і залишився приблизно на півмилі позаду. Незабаром татари подались геть, пустивши в нас п’ять стріл: одна з них поранила коня й зробила його зовсім нездатним. Другого дня ми мусили покинути цю бідолашну тварину, хоч вона дуже потребувала нашого піклування. Ми гадали, що татари ще стрілятимуть по нас, але тим часом не бачили більше ні стріл, ні татар.

Після того ми подорожували щось із місяць. Шляхи не були вже такі гарні, хоч ми їхали ще землями китайського імператора. По дорозі траплялись здебільшого села: деякі з них були укріплені на випадок татарського нападу. Коли ми наблизились до одного містечка (за два з половиною дні путі від міста Ном[143]), я вирішив купити верблюда. На цій дорозі продають чимало верблюдів та коней, бо тут проходить багато караванів, що часто потребують цих тварин. Той, кого я просив придбати мені верблюда, впорався б з цим і сам, але я з дурного розуму захотів догодити йому і пішов разом з ним милі за дві від селища — туди, де паслись під доглядом верблюди та коні.

Я йшов пішки в товаристві мого старого лоцмана та одного китайця, дуже радіючи цій невеличкій розвазі. Добравшись до місця, ми побачили, що це — болотище, огороджене диким каменем, не обмазаним ні глиною, ні вапном; коло воріт цієї загороди вартувало кілька озброєних китайських солдатів. Добравши собі верблюда і умовившись про ціну, я пішов назад, а мій китаєць повів верблюда, коли раптом з’явилось п’ятеро кінних татар. Двоє з них схопили китайця й відняли в нього верблюда, а троє кинулись до мене й старого лоцмана, помітивши, мабуть, що ми неозброєні. Справді, я мав тільки шпагу, що була мені мало корисна проти трьох вершників. Перший із них, коли я витяг шпагу, спинився, бо вони страшенні боягузи; а другий, підскочивши з лівого боку, так ударив мене по голові, що я відразу знепритомнів, а прийшовши потім до пам’яті, довго не міг зрозуміти, що зі мною та де я, бо лежав на землі. Проте мій славний лоцман, як і завжди, не дав маху (так Провидіння несподівано визволяє нас від непередбаченої небезпеки) і вихопив пістоль, що був у нього в кишені. Я не знав про це, не знали про це й татари, а то б, я певний, вони не насмілились напасти на нас; адже боягузи завжди найсміливіші там, де немає небезпеки.

Старий, побачивши, що я впав, відважно підступив до того, хто вдарив мене, і, схопивши його за руку та щосили притягнувши до себе, вистрелив йому прямо в голову і поклав його на місці. Потім він метнувся до татарина, що спинив нас, і не встиг той від’їхати — все це сталося в одну мить — як ударив його кинджалом, що завжди був при ньому, але влучив не татарина, а коня, відтявши йому зовсім вухо й велику смугу м’яса на морді. Нещасна тварина, ошалівши від болю, не корилася вже вершникові, хоч той міцно сидів у сідлі, і понесла його геть. Проскакавши деякий час, кінь став дибки, скинув вершника і сам упав на нього.

Тут підійшов бідолашний китаєць, що позбувся верблюда. Він був неозброєний, але, побачивши татарина на землі під конем, підбіг до нього, забрав у нього якусь чудернацьку зброю на зразок сокири і почав трощити татарський череп. Моєму старому морякові лишилося ще впоратися з третім ворогом. Цей останній не тікав і не наступав на нього, а стояв нерухомо. Старий моряк теж спинився і почав заряджати пістоль. Побачивши це, татарин — не знаю вже, чи розумів він, що це за зброя — помчав геть і зник з очей, так що лоцман, мій оборонець, як я називав його потім, добув цілковиту перемогу.

На той час я вже трохи прочуняв, бо коли я розплющив очі, мені здалось, що я солодко спав; я вже казав, що не розумів гаразд, де я, чому лежу на землі і що зі мною сталося. Через якусь хвилину я відчув біль, але спершу не зрозумів, де саме. Торкнувшись рукою до голови, я побачив на руці кров, і тоді тільки відчув, що у мене страшенно болить голова. 3а хвилину я зовсім опам’ятався і зрозумів усе.

Я зірвався на ноги, схопив свою шпагу, але ворогів не було вже й сліду. На землі я побачив убитого татарина, над яким спокійно стояв його кінь. Далі я побачив свого оборонця і визволителя, який ходив подивитись, що зробив китаєць, і з зброєю в руках вертався тепер до мене. Побачивши, що я на ногах, він підбіг обняти мене і дуже зрадів, бо думав уже, що мене вбили. Побачивши кров, старий захотів оглянути мою рану; вона була несерйозна, бо мені просто, як ми кажемо, забили голову. Я й надалі не дуже страждав від удару, хіба що трохи боліло те місце, де мене вдарили, та й той біль пройшов за два-три дні.

Проте ми небагато добули цією перемогою: ми втратили верблюда, а натомість одержали коня. Але ось що цікаво: коли ми вернулись до селища, власник верблюда став вимагати грошей за нього. Я відмовився, і справу передали до місцевого суду, тобто, сказати по-англійському, ми з’явились перед лицем мирового судді. Треба визнати справедливість, суддя поставився до нашої справи розумно й безсторонньо і, вислухавши обидві сторони, дуже серйозно спитав китайця, що ходив зі мною купувати верблюда, чий він слуга.

— Я не слуга, — відповів китаєць, — я лише подорожую з чужинцем.

— 3 чийого прохання? — спитав суддя.

— 3 прохання чужинця, — відказав той.

— Ну, так ось що, — вирік суддя, — в той час ти був слугою чужинця; верблюда ж було передано слузі чужинця, значить, було передано йому самому; тому чужинець повинен заплатити за верблюда.

Справді, це було так ясно, що я не міг заперечити і, дуже вподобавши такі справедливі міркування і такий точний виклад усієї справи, охоче заплатив за верблюда і послав купити нового. Повторюю — послав, а не пішов сам. Годі з мене й того, що було.

Місто Ном лежить на кордоні Китайскої імперії. Китайці звуть його фортецею; так воно, мабуть, і було, бо, безперечно, всі татари Каракатеї — а їх налічується кілька мільйонів — не змогли б зруйнувати стін цього міста своїми луками й стрілами. Але назвати це місто фортецею під час гарматної атаки — значило б тільки розсмішити слухачів.

Ми були, як я вже казав, за два дні путі від Нома, коли по всіх шляхах було розіслано гінців попередити всіх подорожніх та каравани, щоб вони не рушали з місця, поки їм не пришлють охорону, бо силенна-сила татар, тисяч із десять, з’явилась за тридцять миль від Нома.

Погана була це звістка для подорожніх, але вона свідчила про велику дбайливість про них з боку губернатора, і ми раділи, що матимемо конвой. Дійсно, через два дні нам прислали двісті солдатів китайського гарнізону з якогось міста і триста солдатів із Нома, і з ними ми бадьоро рушили в путь. Триста солдатів із Нома йшли спереду нас, а двісті були в ар’єргарді; наші люди йшли обабіч верблюдів з вантажем; а весь караван був посередині. В такому порядку, готові до бою, ми почували себе не слабшими за десять тисяч монгольських татар, якби вони з’явились; але коли другого дня це справді сталося, вийшло зовсім інакше.