Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 106)

Товариство було дуже велике. Скільки пригадую, в нашому каравані було 300—400 верблюдів та коней і понад 120 вершників, добре озброєних про всяк випадок. Як східні каравани терплять від нападів арабів, так тамтешні терплять від татар; але татари не такі небезпечні, як араби, і не так по-варварському поводяться у випадку перемоги.

Наш караван складався з людей різних національностей, головне, росіян, яких було щось із шістдесят — купців і жителів Москви. Було там кілька литвинів і, на превелику нашу радість, п’ять шотландців, що показали себе людьми порядними і досвідченими в торгівлі.

Після одноденного переходу провідники, яких було п’ятеро, скликали всіх джентльменів та купців, тобто всіх пасажирів, за винятком служників, на велику, як вони казали, раду. На цій великій раді кожен із нас мусив дати певну суму в спільну скарбницю на купівлю фуражу, на плату провідникам, на придбання коней тощо. Тут же вони обрали й керівників каравану та призначили старшину, щоб командувати в разі нападу. Як побачимо далі, це призначення було дуже потрібне.

Дорога в цій частині країни дуже залюднена. На ній трапляється безліч гончарів та глинярів, тобто людей, що готують глину для китайського посуду. Одного разу португалець-лоцман, що завжди мав щось на думці, щоб звеселити нас, під’їхав до мене і з посмішкою сказав, що покаже мені найнезвичайнішу в усій країні річ, і що після всього поганого, що я розповів про Китай, я повинен буду сказати, що бачив у Китаї диво, якого немає ніде в світі. Я дуже зацікавився, і він пояснив мені, що це — будинок із чисто китайських виробів.

— Хіба, — відповів я, — всі матеріали, з яких збудовані їх будинки, не продукти їхньої країни, тобто китайські вироби?

— Ні, ні!— скрикнув він. — Весь цей будинок зроблений з того, що ми в Англії звемо китайськими виробами, тобто з фарфору[135].

— Таке може бути, — мовив я. — Який же він завбільшки? Чи зможемо ми, поклавши його в скриньку, везти на верблюді? Якщо так, то ми його купимо.

— На верблюді! — повторив старий, піднісши руки вгору. — Та в ньому ж живе сім’я в тридцять осіб!

Я зацікавився ще більше, коли побачив цю будівлю. Це був дерев’яний, ніби поштукатурений дім, але вся штукатурка була з фарфору: власне — з тієї глини, з якої роблять фарфор.

Під сонячним промінням будинок, укритий зовні глазуром, виглядав дуже гарно. Глина була біла, розмальована великими синіми візерунками, які ми бачимо в Англії на китайському фарфоровому посуді, і тверда, немов випалена. Всередині, замість панелі, всі стіни були викладені твердими, мальованими кахлями, схожими на ті чотирикутні невеличкі кахлі, які ми в Англії називаємо «горішніми»[136]; ці кахлі були з найкращого фарфору, оздоблені дуже гарними різнокольоровими малюнками, ще й з позолотою. Іноді кілька кахель складали один малюнок, але вони так майстерно з’єднувались замазкою з тієї ж таки глини, що важко було помітити, де саме вони сходились. Підлога в кімнатах була з того ж самого матеріалу і така ж сама тверда, як і глиняні долівки, що лишаються ще в деяких місцевостях Англії, а найбільше по хатах Лінкольншира, Ноттингемшира, Лейстера[137] тощо. Ця підлога була тверда, як камінь, і рівна, але з невипалених і непофарбованих кахель, крім підлоги в маленьких кімнатах, схожих більше на комірки. Стеля і вся штукатурка у цілому будинку були з такої ж самої глини. Дах укривала блискуча чорна черепиця, теж із фарфорової глини.

Це був справді фарфоровий будинок, і коли б я не був у дорозі, я залишився б там на кілька днів, щоб краще роздивитись на всі його особливості. Мені розповідали, що в саду при ньому були фонтани й водойми з рибами, обкладені з боків та на дні такими ж самими кахлями, а розставлені вдовж алей прекрасні статуї були теж зроблені цілком із фарфорової глини.

Тому що виробництво фарфору є одна з властивостей Китаю, то в ньому вони, безперечно, перевищують усіх. Вони розповідали мені неймовірні історії про свої вироби з глини, але шкода їх і переказувати, бо там не почуваєш і слова правди. Один китаєць запевняв нас, ніби він знає робітника, який зробив із фарфору корабель зі щоглами та парусами такого розміру, що міг умістити п’ятдесят чоловік. Якби він сказав мені, що робітник спустив той корабель на воду і проплив на ньому в Японію, я, може, й відповів би щось; але я знав, що хлопець, даруйте на слові, просто брехав, а тому я лише мовчки усміхнувся.

Через це надзвичайне видовище я на дві години відбився від каравану, за що наш старшина того ж дня оштрафував мене на три шилінги, додавши, що коли б це трапилось на триденній відстані від Великого Муру, штраф був би вчетверо більший, і я мусив би просити пробачення на найближчому засіданні ради. Я обіцяв бути надалі обачнішим і згодом переконався, що всі накази про те, щоб ми держались докупи, були необхідні для нашої безпеки.

Через два дні ми пройшли Великий Китайський Мур, збудований на захист від татар[138]. Це дійсно грандіозне спорудження йде по горах та горбах навіть там, де воно непотрібне, тобто де скелі зовсім неприступні і де через провалля не зміг би пройти ніякий ворог, а якби зміг, то тоді його й мур не затримав би. Переказують, що цей мур має завдовжки щось із тисячу англійських миль. Якщо міряти прямо і не зважати на звороти, то лінія обводу дорівнюється п’ятистам милям. Заввишки має він щось із чотири сажні[139], а в багатьох місцях він такий самий і завтовшки.

Я стояв тут з годину, не порушуючи наших розпорядків, бо саме стільки часу треба було караванові, щоб пройти крізь ворота. Отже, кажу, я цілу годину розглядав його звідусюди, зблизька та здалека, скільки міг кинути оком та скільки дозволив старшина нашого каравану. Він іще раніше вихваляв мені мур, як всесвітнє диво, і дуже хотів знати мою думку про нього. Я сказав йому, що це чудова штука, щоб затримувати татар, але він не зрозумів значення моїх слів і прийняв їх за комплімент. А старий португалець засміявся.

— О, ви гарно говорите, сеньйоре англійцю! — сказав він.

— Як це гарно? — спитав я. — Що ви хочете цим сказати?

— Ви називаєте річ білою так, що вона мені здається чорною: веселою з одного боку і сумною — з другого. Ви сказали йому, що мур добрий, щоб спиняти татар, а мені ви цим самим дали зрозуміти, що він тільки на це й здатний, і що, крім татар, він нікого не спинить. Я розумію вас, сеньйоре англійцю, так, але сеньйор китаєць зрозумів вас інакше.

— Скажіть щиро, — відповів я, — чи вважаєте ви, що він витримає натиск армії наших одноплеменців з доброю батареєю або наших інженерів з двома сотнями саперів? Хіба вони не зруйнують його днів за десять так, що крізь нього пройде в бойовому порядку військо, а від муру й сліду не лишиться?

— Так, так, сеньйоре, — сказав він, — я це знаю.

Китайцеві дуже хотілось довідатись, що я сказав, і я дозволив португальцеві повторити йому мої слова через кілька днів, бо на той час ми вже майже виїхали з його країни, і незабаром він мусив нас залишити. Довідавшись нарешті про мої слова, він наче занімів, і за всю решту часу ми вже нічого не чули про китайську велич та могутність.

Обминувши могутню нікчемність, звану Великим Муром і подібну до славетного піктського муру в Нортумберленді[140], спорудженого римлянами, ми вступили в малозаселену країну, де мешканці жили переважно по укріплених містах, які мали захищати їх від нападів татар, бо татари кочують там великими ордами і боронитись від них у чистому полі неможливо[141].

Тоді я зрозумів, чому в каравані треба держатись докупи, бо по дорозі ми бачили навколо силу татарських ватаг. Пізнавши їх ближче, я дуже здивувався, що китайська імперія зазнала поразки від таких нікчемних воїнів, бо це лише зграї, лише юрби безладних, недисциплінованих дикунів, які зовсім не розуміють, що таке правильний бій.

Їх коні — жалюгідні, худі, голодні тварини, необ’їжджені і ні до чого не придатні. Ми зрозуміли це відразу, тільки побачили їх, вступивши в дикішу частину того краю. Якось наш старшина відпустив шістнадцятеро з нас на так зване полювання, вірніше, на гонитву за вівцями. Проте це все-таки було полювання, бо ці дикі тварини бігають надзвичайно швидко; але довго бігти вони не можуть і, погнавшись за ними, завжди маєш добич. Вони з’являються отарою в тридцять-сорок голів і тікають теж, як справжні вівці, збившись докупи.

Під час цієї чудної розваги ми натрапили на загін татар чоловік у сорок. Чи гнались вони, як і ми, за баранами або за якоюсь іншою добиччю — не знаю; та ледве вони побачили нас, як один із них почав сурмити в щось подібне до рогу так голосно і видаючи такий дикий звук, якого я ніколи не чув і, правду кажучи, не хочу ніколи чути. Ми вирішили, що він скликає товаришів. Так воно й було: менше ніж через вісім хвилин другий загін чоловік у сорок-п’ятдесят з’явився на відстані однієї милі. Та наша справа скінчилась раніше, ніж вони наблизились.

3 нами був один із шотландців — купець із Москви. Почувши звук рогу, він відразу сказав, що нам треба стріляти в татар, не гаючи часу, і, виладнавши нас, запитав, чи готові ми до бою. Ми відповіли, що готові йти за ним, і він повів нас прямо на татар, що стояли, як звичайний натовп, без ніякого порядку, і дивились на нас. Як тільки ми почали наступати, вони випустили свої стріли, які, на щастя, не долетіли до нас. 3давалось, вони помилились не щодо прицілу, а щодо відстані, бо хоч стріли й не долетіли, але були так влучно спрямовані, що, якби ми стояли на двадцять ярдів ближче, вони поранили б, а то й повбивали б багатьох із нас.