Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 105)

Правду кажучи, пізніше я з більшою приємністю мандрував пустинями та степами Великої Татарії[130], дарма що шляхи тут гарно бруковані, дуже вигідні і тримаються в доброму ладі. Надзвичайно чудно було мені бачити цих чванливих і властолюбних людей серед надзвичайної простоти та неуцтва, бо вся їх уславлена мудрість зникла. Іноді нас — мого друга, отця Симона й мене — дуже смішила жебрацька чванливість цього народу. Наприклад, проїжджаючи мимо будинку якогось сільського пана, як назвав його отець Симон, миль за тридцять від Нанкіна, ми мали честь дві милі їхати з господарем цього маєтку. Він здавався нам справжнім Дон Кіхотом — якоюсь мішаниною чванства й злиднів. Одяг цього засмальцьованого «дона» був би доречний блазневі чи паяцеві: він був із брудного ситцю, кричуще прикрашений, як у фігляра, з довгими відкидними рукавами, тафтою та прорізами з усіх сторін. На ньому був найкоштовніший атласний, проте засмальцьований, наче в різника, жилет, який свідчив, що його милість був нечепурою, яких мало.

Його кінь був миршава, кощава, крива тварина, що в Англії пішла б за 30—40 шилінгів. Слідом за ним ішло двоє рабів, поганяючи нещасну шкапу. В руках він держав батіг і молотив ним по голові коняки так, як його раби по її крупі. Супроводили його десять-дванадцять челядників. Як нам сказали, він їхав із міста в свій маєток, що був милі за півтори спереду. Ми посувались поволі, і цей джентльмен випередив нас; а коли ми, спиняючись у селі на спочинок, проїхали мимо садиби цієї значної людини, то побачили, що він сидить на невеликій площадці коло входу і якраз обідає. Хоч це було щось подібне до садочка, але ми добре бачили його. Нам натякнули, що чим пильніше розглядати його, тим йому буде приємніше.

Він сидів під деревом, схожим на невеличку пальму, що трохи затіняла його голову, але з сонячного боку під цим деревом був розкритий ще й великий зонт, що дуже прикрашав це місце. Китаєць сидів, відхилившись, у великому кріслі, бо був важкий і огрядний; дві рабині підносили йому їжу, а ще дві робили йому послуги, від яких, я думаю, відмовився б усякий європеєць: одна годувала пана з ложки, а друга, однією рукою держачи тарілку, другою збирала те, що падало на бороду та тафтяний жилет його милості. Ця гладка тварина вважала за негідне для себе користуватись своїми руками для цієї звичайної роботи, яку й монархи виконують самі, щоб не бачити незграбних пальців своєї челяді.

Саме тоді я подумав, скільки страждань зазнають люди через свою пиху і яка вона нестерпуча та гидка для людини при доброму розумі. Залишивши бідного дурня радіти з нашого вдаваного зачарування (адже ми ставились до нього тільки з жалем та презирством), ми рушили далі. Тільки отець Симон так зацікавився, що затримався, щоб трохи докладніше роздивитись, якими ласощами годували того пана. Він запевняв навіть, що мав честь покуштувати їх. По-моєму, таких страв не їла б жодна англійська собака: це була мішанина з вареного рису, великої кількості часника[131], зеленого перцю та ще якоїсь рослини, подібної до імбиру, що відгонила мускусом та гірчицею; в цій мішанині було зварено маленький шматок худої баранини. Так обідала їх милість, а трохи осторонь стояло четверо-п’ятеро челядників. Якщо він годував їх гірше, ніж їв сам, даючи їм вволю тільки приправи, то їх харч справді був дуже мізерний.

Щодо мандарина, з яким ми подорожували, то його шанували скрізь немов короля. Завжди оточений своїм почетом, він з’являвся з такою пишнотою, що я мало бачив його, хіба що здалека. Помітив я тільки, що всі його коні були незрівнянно гірші від робочих коней англійських биндюжників[132], але вони були так позавішувані попонами, килимами та іншим, що важко було сказати, гладкі вони чи худі. Ми бачили тільки їх голови та хвости.

Тепер у мене було легко на серці: всі турботи й непорозуміння минули. Я не хвилювався за себе, і від цього подорож була мені ще приємнішою. Ніяких лихих пригод мені не трапилось. Тільки одного разу мій кінь, перебродячи річку, впав і скинув мене. Річка була неглибока, але я зовсім змок. Згадую про це тому, що тоді постраждала моя записна книжка, де я занотовував імена людей та назви місцевостей, які треба було запам’ятати. Відразу я не звернув на це уваги. Сторінки позліплювались, і я, на превеликий жаль, не зміг прочитати назв кількох місцевостей, які відвідав під час цієї подорожі.

Нарешті ми добрались до Пекіна. Зі мною був тільки юнак, якого мій племінник-капітан дав мені як служника і який довів уже мені свою відданість і пильність. У мого компаньйона був тільки один служник — родич. Щодо португальця, то він так хотів побачити двір китайського імператора, що ми взяли його з собою, тобто взяли на себе всі його витрати, а він за це був у нас товмачем, бо розумів місцеву мову, добре говорив французькою і трохи англійською. Справді, цей старик завжди був нам у великій пригоді. Не прожили ми в Пекіні й тижня, як він з’явився до нас сміючись:

— Ах, сеньйоре англійцю, — мовив він, — я маю вам сказати щось таке, що потішить вам серце.

— Потішить мені серце? — сказав я. — Що ж це може бути? В цій країні не знаю нічого, що могло б потішити чи засмутити мене.

— Так, так, — сказав він покрученою англійською мовою, — вам радіти, а мені сум.

Він хотів сказати «сумувати». Я зацікавився.

— Чому ж вам сум? — спитав я.

— Тому, що ви мене везли сюди 25 днів, а назад відпустите одного. Як же я вернусь до свого порту без корабля, без коня, без пекуньї[133]? — Так називав він гроші, вживаючи попсованої латинської мови, якою він часто смішив нас.

Коротко кажучи, він повідомив нас, що до міста прибуває великий караван російських та польських купців, які через чотири-п’ять тижнів збираються виїхати звідси суходолом до Москви[134]. Він гадав, що ми скористуємось цією нагодою і поїдемо з ними, а його покинемо, і він вертатиметься один. Признатися, ця звістка мене вразила. Всю мою душу охопила невимовна радість. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не переживав нічого подібного і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті я звернувся до старого з такими словами:

— Як ви про це довідались? Чи певні ви, що це правда?

— Певен, — відповів він. — Я зустрів сьогодні на вулиці свого давнього знайомого — вірмена, чи, коли хочете, грека. Він приїхав з ними з Астрахані і хотів поїхати в Нанкін, де я колись познайомився з ним. Тепер він змінив свій намір і вирішив вернутися з цим караваном до Москви, а потім Волгою до Астрахані.

— Добре, сеньйоре, — сказав я, — не турбуйтесь про те, що вам доведеться вертатись самому. Якщо я, завдяки цій нагоді, вернусь в Англію, то ви самі будете винні, якщо поїдете в Макао.

Після цього ми з компаньйоном почали радитись, як нам бути. Я спитав його, що він думає про повідомлення португальця та чи пасує воно до його планів. Компаньйон відповів, що робитиме так, як я. Він добре влаштував свої справи в Бенгалії і залишив своє добро в певних руках; коли ж, казав він, йому вдасться запастись китайською сировиною та виробами, що сплатять його дорогу, він охоче поїде в Англію, а звідти повернеться в Бенгалію з судном Ост-Індської компанії.

Обміркувавши справу, ми умовились оплатити дорогу португальцеві, якщо він схоче поїхати з нами в Москву чи в Англію, як йому буде краще. Не треба думати, ніби ми були надто великодушні. Послуга, яку він нам зробив, була варта більшого. Бо він був не тільки нашим лоцманом на морі, але й провідником на березі, а познайомивши нас з японським купцем, поклав кілька сотень фунтів стерлінгів у наші кишені. Бажаючи нагородити його як слід і мати при собі таку корисну в усяких обставинах людину, ми вирішили дати йому, крім того, золота монетами, всього приблизно сто сімдесят п’ять фунтів стерлінгів, і оплатити дорожні витрати за нього та за годування його коня; а найняти коня для свого багажа він мусив власним коштом.

Вирішивши це, ми покликали португальця і повідомили його про нашу постанову. Я сказав йому, що ми не думаємо покидати його і хочемо зовсім не розлучатися з ним. Ми їдемо з караваном в Європу і збираємось забрати його з собою, але хочемо знати його думку з цього приводу. Він похитав головою і зауважив, що дорога довга, а він не має «пекуньї», щоб добратись туди. Ми відповіли, що віримо цьому, і тому вирішили допомогти йому й довести, як глибоко ми йому вдячні за його послуги та яке приємне для нас його товариство. Я пояснив йому, що ми заплатимо йому зараз же, щоб він, як і ми, тепер же пустив свої гроші в обіг. А витрати, якщо він поїде з нами, чи то в Москву, чи то в Англію, ми беремо на себе, виключаючи тільки перевіз його багажа.

Вислухавши з великою радістю нашу пропозицію, старий сказав, що поїде з нами хоч на край світу. Ми негайно почали готуватися в дорогу, але, як і інші купці, мали силу клопоту і замість п’яти тижнів, як гадали, змогли виїхати тільки через чотири з чимсь місяці.

Був початок лютого за нашим стилем, коли ми вибралися з Пекіна. Мій компаньйон та португалець поїхали ще раз до порту, де ми найперше причалили, щоб продати деякий товар, що залишився там. А я з китайським купцем, трохи знайомим мені з Нанкіна, що був у Пекіні в своїх справах, проїхав у Нанкін. Там я купив 90 штук найтоншого атласу і щось із 200 штук інших шовкових тканин різного сорту, почасти гаптованих, і все це привіз у Пекін іще до повернення мого компаньйона. Крім того, ми з ним накупили багато шовку-сирцю та іншого товару. Сам лише цей останній товар коштував 3500 фунтів стерлінгів. Був у нас іще чай, тонкий ситець, на трьох в’ючних верблюдів мускатного горіха та кориці. Все наше добро несли вісімнадцять верблюдів. Сюди треба ще додати верблюдів, на яких їхали ми самі, та двох коней з провізією. Отже, нам належало в каравані двадцять шість верблюдів та коней.