Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 104)

Розлучаючися з кораблем та його командою, ми, певна річ, замислились над тим, як нагородити тих двох людей, що так вчасно попередили нас про небезпеку в Камбоджі. Вони справді зробили нам велику послугу і гідні були доброї нагороди, хоч теж були чималі шахраї: вони повірили чуткам, що ми пірати, які втекли з кораблем, і з’явились не тільки повідомити про напад на нас, а хотіли й самі пливти з нами, як з піратами. Пізніше один із них признався, що тільки надія пожити розбишацьким життям привела їх до нас. А втім, це аж ніяк не зменшувало їх заслуги перед нами, і тому я спочатку звелів сплатити їм утримання, якого їм не видали на їхніх кораблях — англійцеві за дев’ятнадцять місяців, голландцеві — за сім; крім того, я дав кожному по невеликій сумі золотими монетами, що їх дуже задовольнило. Англійця я призначив каноніром, бо наш канонір дістав посаду помічника капітана і скарбника, а голландець став боцманом. Обидва надзвичайно раділи цьому й показали себе дуже корисними, бо були досвідчені моряки й здорові хлопці.

Ми опинились тепер на китайському побережжі. Коли, перебуваючи в Бенгалії і маючи цілковиту змогу вернутись на батьківщину за свої гроші, я вважав себе нещасним засланцем, далеким від рідного краю, що ж мусив я переживати тепер, ще на три тисячі миль далі, і не маючи ніяких перспектив вернутись додому?

Єдина надія була в нас, що через чотири місяці тут знову збереться ярмарок, і тоді ми зможемо накупити різного товару місцевого виробу і придбати якусь китайську джонку[126] чи судно з Нанкіна, яке відвезе нас з нашим товаром, куди ми схочемо. Цей план мені сподобався, і я вирішив чекати. До того ж, не вважаючи себе за якихось покидьків, ми гадали, що якби сюди зайшов англійський чи голландський корабель, він не відмовився б узяти нас та наше добро і довезти нас до якогось іншого, ближчого до батьківщини місця в Індії.

З такими надіями ми вирішили ще пожити тут, а щоб трохи розважитись, зробили дві чи три подорожі в глиб країни. Спочатку ми витратили десять днів на подорож до Нанкіна. Справді, варто було подивитись на таке місто. Кажуть, що в ньому мільйон мешканців, хоч я й не вірю цьому. Воно розплановане дуже гарно, всі вулиці в ньому прямі й перехрещуються під прямим кутом, що надає йому дуже приємного вигляду.

Та коли я порівняв з нашим народом злиденних мешканців цієї країни, їх фабрики, побут, уряд, релігію, багатство і їх так звану пишноту, — мені здалось, що, мабуть, не варто й згадувати про все це і зовсім нецікаво розводитись про це на письмі.

Треба зауважити, що ми дивуємось величі, багатству, пишноті, церемонності, урядуванню, фабрикам, заводам, торгівлі й поведінці цих людей не тому, що в усьому цьому справді є щось дивне й варте уваги, а лише тому, що, дізнавшись спочатку про варварство цих країн і грубість та темряву, які панують тут, ми не сподіваємось знайти й того, що тут є.

Справді, що таке їх будівлі проти європейських палаців і королівських будівель? Що таке їх торгівля проти всесвітньої торгівлі Англії, Голландії, Франції або Іспанії? Чого варті їх міста проти наших — багатих, сильних, красивих і безмежно різноманітних? Що таке їх гавані з нечисленними джонками та барками проти нашого мореплавства, нашого торговельного флоту, наших могутніх кораблів? Наш Лондон має більшу торгівлю, ніж уся їх імперія. Один англійський, голландський чи французький військовий корабель з вісімдесятьма гарматами може знищити цілий китайський флот. Їх багатство, їх торгівля, могутність їх уряду і сила їх війська вражають нас тому, що їх вважають за варварський народ, лише трохи вищий від дикунів. Ми не сподіваємось знайти того, що бачимо; саме через це їх велич та слава привертають нашу увагу. Самі по собі вони — ніщо. Все те, що я сказав про їхні судна, я міг би сказати й про їхнє військо. Вся армія їхньої імперії, хоч би вона складалася й з двох мільйонів, нічого не вдіяла б, хіба що сплюндрувала б країну й сама вмерла б з голоду. Якби вона обложила якусь фортецю у Фландрії або якби їй довелось виступити проти дисциплінованого війська, то один полк німецьких кірасирів[127] чи французької кавалерії перекинув би всю китайську кінноту. Мільйон їхньої піхоти не встояв би проти одного нашого загону, розташованого так, щоб його не можна було оточити, хоч би їх було двадцять проти одного. Кажу без хвальби, що тридцять тисяч німецької чи англійської піхоти та десять тисяч французької кінноти подолали б усі китайські сили. Те ж саме можна сказати й про наші фортеці, про вигадливість наших інженерів, про облогу й оборону наших міст. Немає такої фортеці в Китаї, яка хоч один місяць витримала б артилерійські атаки європейської армії, і всі сили Китаю не взяли б такого європейського міста, як Дюнкірхен, хіба що заморили б його голодом. Щоправда, у них є гармати, але вони дуже непоказні, незграбні і невірно стріляють. У них немає ні дисципліни в боях, ні військової підготовки, вони не знають мистецтва нападу і не вміють відступати. Отже, щиро кажу, коли я вернувся додому, мені дивно було слухати від своїх земляків пишні оповідання про могутність, багатство, славу, величність та торгівлю китайців, бо я добре знав, що вони — нікчемний набрід, юрба темних, неохайних рабів, підлеглих урядові, що тільки таким народом і здатний керувати. Коли б китайська держава не була так далеко від московської, а московське царство не являло б собою такої ж самої безсилої, темної та безладної юрби рабів, то московський цар міг би всіх їх вигнати з їх країни і завоювати її одним походом. Якби той цар, що, як я чув, саме входить у літа і починає вже загрожувати світові[128], пішов на них, замість нападати на войовничу Швецію, ніхто з європейських держав йому не позаздрив би і не перешкодив би в цьому. Він був би вже китайським імператором замість того, щоб зазнати поразки від шведського короля під Нарвою, де шведів було менше ніж один проти шести[129]. Яка їх сила та велич, такі ж самі і їх мореплавство й торгівля — нікчемні й безсилі проти європейських. Не краще стоїть справа з їх знанням, освітою та вправністю в науках; у них є глобуси й сфери, вони розуміють дещо з математики, а проте, коли ви спробуєте перевірити їх знання, якими короткозорими показують себе наймудріші з них! Вони нічого не знають про рух небесних тіл. Вони такі дивовижно темні, що, коли трапляються сонячні чи місячні затемнення, вони, гадаючи, що величезний дракон ухопив планету, зчиняють страшенний галас, б’ють у барабани й казани, щоб прогнати страховище, і роблять це точнісінько так, як ми, коли заганяємо бджіл у вулик.

Це — єдиний відхил в усьому оповіданні про мої подорожі; більше я не буду описувати ні країни, ні людей; це не моя справа і не входить у мої плани. Я маю скласти звіт про свої власні пригоди, про життя, повне надзвичайних подорожей і різноманітних змін, таких дивних, що мало хто й чув про що-небудь подібне. Я мовчатиму про могутні країни, численні народи, про великі пустині, крізь які мені довелось мандрувати, і говоритиму про них тільки тоді, коли це стосуватиметься мене самого і буде потрібно для повноти мого оповідання. Тепер я був, здавалось, у самому центрі Китайської імперії, приблизно на 30° північної широти, бо ми вже вернулися з Нанкіна. Мені, правда, хотілось побачити Пекін, про який я так багато чув. Отець Симон щодня напосідав на мене з цим. Нарешті, коли день його від’їзду був уже призначений, а другий місіонер, що мав супроводити його, приїхав із Макао, треба було остаточно вирішити, поїдемо ми чи ні. Я звернувся до свого компаньйона, даючи йому на волю розв’язати це питання. Він вирішив їхати, і ми почали готуватись до подорожі. Умови нашої мандрівки були чудові, бо ми одержали дозвіл пристати до почету одного мандарина. Це щось подібне до віце-короля чи головного адміністратора краю. Вони подорожують з великим ескортом, а народ дуже вшановує їх, хоч вони часом руйнують його, бо всі селища на їх шляху мусять постачати провізію їм та їх почетові. Я також спостеріг під час нашої подорожі, їдучи з його вантажем, що ми одержували досить провіанту для себе й наших коней від населення, але за все це мусили платити за базарними цінами; управитель мандарина чи то комісар постачання ретельно стягав з нас гроші, так що наша подорож у його почеті, бувши великою для нас ласкою з його боку, давала йому й велику поживу. Крім нас, на таких же самих умовах їхало ще людей тридцять під охороною його почету або, так би мовити, його конвою. З цього був йому дуже великий зиск, бо населення всю провізію давало йому даром, а він брав з нас за все гроші.

Ми їхали до Пекіна 25 днів надзвичайно залюдненою країною з зовсім погано обробленими полями. Господарство й умови життя там злиденні, хоч як вихваляють працьовитість цього народу. Я кажу — злиденні, бо такими вони здавались нам, тобто людям, що вміють робити, вміють жити і можуть порівняти убоге життя китайців із своїм. А ці бідолахи не знають нічого кращого. Вони такі горді, що тільки злидні переважають їх гордість, і це ще збільшує їх страждання. Як на мене, то американські голі дикуни щасливіші за китайців, бо в них нічого немає і вони нічого не хочуть; тим часом як китайці — горді й зухвалі, а насправді вони тільки нещасні жебраки, їх чванство — незрівнянне. Воно виявляється в їхньому одязі, в їхніх будівлях, у численній челяді та невільниках, і — це ж найсмішніше — в їхньому презирстві до всіх, крім себе.