Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 103)

Ярмарок чи базар, що звичайно відбувався в тих місцях, уже скінчився, але ми довідались, що три-чотири джонки ще стоять на річці, разом з двома японцями, тобто з японськими суднами, що привезли японські товари і затримались, чекаючи з берега японських купців.

Насамперед, португальський лоцман познайомив нас із трьома католицькими священиками-місіонерами, що жили в цьому місці вже досить довго, навертаючи до християнської віри тубільне населення. Нам здалось, що їм не дуже щастило, бо з тубільців були нікчемні християни, а втім, нас це не обходило. Один із місіонерів, якого звали отець Симон, був француз — весела, сита й вільна в розмові людина. Він не справляв враження такого серйозного й зосередженого пастиря, як інші місіонери, серед яких був один португалець і один генуезець. Отець Симон був чемний, веселий і приємний співрозмовник, а ті двоє, більш стримані, здавались страшенно неприступними та суворими, заклопотаними тільки ділом, ради якого вони приїхали сюди, тобто при всякій нагоді розмовляти та зближатися з населенням. Ми часто їли й пили з ними, і, мушу визнати, навертали вони китайців до християнської віри далеко не так, як слід було робити, щоб навчити язичників Христової віри. Вони тільки знайомили їх з ім’ям Христа, навчали кількох молитов Божій Матері та Синові (ще й незрозумілою для них мовою), вчили хреститись тощо. Проте ці священослужите-лі, яких ми звемо місіонерами, були певні, що цей народ треба спасти і що вони є знаряддям його спасіння; що ради цього вони зносять не тільки втому довгої подорожі та всілякі випадковості життя в далеких країнах, а часто й люті муки та смерть. Та хоч ми й не виправдували їх способу вести своє діло, з нашого боку було б великою бездушністю не поважати їх самовідданості. Адже вони працюють у великій небезпеці і без ніякої користі для себе.

Вертаюсь, проте, до свого оповідання. Цього французького отця Симона, з розпорядження начальника місії, було призначено в Пекін, столицю Китайської імперії, і він чекав лише другого священика, що був викликаний до нього з Макао, для спільної подорожі. При кожній зустрічі він пропонував мені супроводити його, обіцяючи показати всі дива могутньої імперії і між ними — найбільше місто в світі.

— Це місто, — казав він, — таке, що як скласти докупи ваш Лондон з нашим Парижем, то й тоді вони з ним не зрівняються.

Він мав на увазі місто Пекін, дійсно, дуже велике й багатолюдне. Оскільки ж я дивився на всі ці речі не такими очима, як інші люди, то про це я ще скажу коротенько далі, коли, описуючи свою подорож, мені доведеться говорити про них докладніше.

Але спочатку вернусь до мого священика. Одного разу, обідаючи з ним у доброму настрої, я ніби виявив бажання поїхати з ним. Він зрадів і почав дуже натискати на мене й мого компаньйона, наводячи безліч доказів на користь спільної подорожі.

— Отче Симон, — сказав мій компаньйон, — чому ви так прагнете нашого товариства? Ви знаєте, що ми єретики; ви нас не любите, і наше товариство не завдасть вам великої втіхи.

— О, — відповів він, — згодом ви можете ще зробитись добрими католиками. Тут я маю навертати на правдивий шлях язичників; хто знає, чи не наверну я й вас?

— Так, отче, — відповів я, — виходить, що всю дорогу ви будете нам проповідувати.

— Я не буду докучати вам, — зауважив він. — Наша релігія не позбавляє нас доброго виховання; до того ж, — додав він, — ми тут земляки, дарма що ви гугеноти, а я католик[124]. Ми — християни, до того ще й порядні люди, а значить, можемо розмовляти, не ображаючи один одного.

Ця його мова сподобалась мені, і я мимоволі згадав священика, якого ми залишили в Бразилії. Але цьому отцю Симонові було далеко до нього. Хоч у ньому й не було легковажності, але не було й такої християнської доброти, суворої побожності та щирої прихильності до релігії, як у тієї духовної особи, про яку я так багато розказав вище.

Але залишмо його на якийсь час, хоч він нас ніколи не залишав, умовляючи їхати з ним; проте ми мали тоді важливіші справи: треба було зробити щось з кораблем та з товаром. Ми вагались, бо в тій місцевості торгівля була мізерна, і я почав уже думати, чи не рушити нам до річки Кілам та до Нанкіна. Мені здавалось, що Провидіння тепер явніше, ніж будь-коли, втрутилося в наші справи; тоді я вже підбадьорився і почав вірити, що виплутаюсь із скрути і знову вернусь на батьківщину, хоч і не знав, як саме; коли я задумувався над цим, то не міг добрати способу свого визволення. Як я сказав уже, Провидіння якраз почало трохи розчищати нам шлях. Почалося з того, що наш старий португалець-лоцман привів до нас японського купця, а той почав розпитувати нас про наші товари. Передусім, він купив увесь опіум за дуже добру ціну. Розплачувався він золотом: частину платив дрібними монетами їхнього карбування, а частину — зливками в десять-одинадцять унцій кожен. Коли я продавав опіум, мені спало на думку, що, може, ми продамо йому й корабель, і я через товмача запропонував йому це. Він тільки знизав плечима, але через кілька днів з’явився знову — з місіонером за товмача — і заявив, що має зробити мені пропозицію. Ця пропозиція була така: купуючи в нас товарів на велику суму, він і не думав купувати корабель, та ніхто й не пропонував йому цього досі, а тому в нього не вистачить на це грошей; але він найме мій корабель, якщо я залишу на ньому своїх людей. Тоді він поїде в Японію, а звідти на Філіппінські острови з новим товаром. Завдаток він дасть перед поїздкою в Японію, а вернувшись, купить корабель. Я почав прислухатись до його слів, а що в мене була ще жива любов до всяких подорожей, то мимоволі подумав, як добре було б поїхати з ним і від Філіппінських островів податись у південні моря. Я спитав його, чи не згодився б він найняти наш корабель тільки до Філіппінських островів. Він відповів, що не може зробити так, бо тоді не приставить додому своїх товарів, і запропонував розрахуватися з нами, як тільки корабель прийде в Японію. Я вже погодився було на цю пропозицію і збирався пливти й сам, але мій компаньйон, розумніший за мене, відрадив мене, змалювавши небезпеки на морі — і від японців — жорстокого, облудного й зрадливого народу — і від іспанців на Філіппінах, іще гірших за японців.

Щоб не затримуватися з цим і швидше кінчити справу, ми порадилися з капітаном корабля та з командою і запитали, чи згодні вони піти в Японію. Тут той юнак, якого мій племінник, як я вже казав, залишив мені в подорожні товариші, звернувся до мене й сказав, що ця поїздка обіцяє багато і може дати великий зиск. Він був би дуже радий, якби я взяв у ній участь, а коли я не схочу їхати, то хай з мого дозволу поїде він, або комерсантом, або так, як я накажу йому. А коли він вернеться в Англію і застане мене живого, то складе правдивий звіт про свої прибутки і віддасть мені з них стільки, скільки я сам схочу.

Мені дуже не хотілось розлучатися з ним, але, зважаючи на значні прибутки в майбутньому і на те, що юнак більше, ніж хтось інший, був здатний управитися з цим дорученням, я ладен був відпустити його, але сказав, що раніше пораджуся з моїм компаньйоном і дам йому відповідь завтра. Ми всебічно обміркували це питання, і мій компаньйон зробив найвеликодушнішу пропозицію. Він сказав:

— Ви знаєте, що цей корабель був для нас нещасливий і ми вирішили не плавати більше на ньому. Якщо ваш управитель (так він називав юнака) береться за цю подорож, я віддаю йому свій пай. Хай він скористається ним якнайкраще, а коли ми доживемо до того, що зустрінемося з ним в Англії, і йому пощастить у цій справі, то він зробить нам докладний звіт про прибутки з корабля та з товарів, і половину прибутків ми віддамо йому.

Коли мій компаньйон, нічим не зв’язаний з юнаком, міг зробити таку пропозицію, то я мусив запропонувати йому від себе щонайменше те ж саме. Команда згодилась пливти з ним. Ми передали йому половину корабля, взяли з нього письмове зобов’язання дати нам звіт за другу половину, і він поплив в Японію. Японський купець показав себе відносно нього людиною чесною і подбав про нього в Японії. Він дістав йому перепустку на берег, яку далеко не всім європейцям щастить одержати, акуратно сплатив йому за фрахт і вирядив його на Філіппінські острови з вантажем японського та китайського товару. Продавши його іспанцям, вони вернулись з європейським крамом і з великою кількістю кориці та інших прянощів. Молодий чоловік не тільки одержав добру плату за перевіз: через те, що він не хотів продавати тоді свого корабля, купець дав йому ще багато товарів — частину за гроші, частину за прянощі, які той придбав своїм коштом. Він вернувся на Манільські острови до іспанців, де дуже добре продав свій вантаж. Зав’язавши в Манілі впливові знайомства, він зробив свій корабель вільним судном. Манільський губернатор найняв його до Акапулько в Америці, на Мексиканському узбережжі, дав йому перепустку на берег і дозволив побувати в Мексиці, а звідти з усією командою виїхати на якому завгодно іспанському кораблі в Європу.

Подорож до Акапулько була вдала. Там він продав корабель і одержав дозвіл поїхати суходолом у Порто-Белльйо[125], де він знайшов спосіб добратись на Ямайку з усім своїм майном, а років через вісім вернувся в Англію, надзвичайно збагатівши. Про це я розповім у свій час, а поки що вернусь до наших власних справ.