Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 102)

Мій старий моряк кілька разів перечитав цей лист і нарешті спитав, чи буду я наполягати на цьому. Я відповів, що завжди наполягатиму і сподіваюсь діждатись часу, коли зможу помститись. Та нам не довелось посилати його з цим листом, бо він уже не вернувся назад. Тим часом ми пливли в Нанкін і через тринадцять днів кинули якір на південно-західному боці великої Нанкінської затоки. Тут я довідався, що два голландські кораблі пройшли цією ж самою дорогою і що я, напевне, потраплю в їх руки. Я порадився з моїм компаньйоном. Він теж розгубився і захотів швидше опинитись на березі. Я був трохи спокійніший і спитав старого моряка, чи не знає він якої-небудь невеличкої бухти чи гавані, куди б я міг зайти, сховатись від ворогів і подбати про свої справи. Він сказав, що миль за сто двадцять на південь є невеличка гавань Квінчанг, де звичайно спиняються місіонери, проїжджаючи з Макао в Китай ширити тут християнську релігію, і куди європейські судна ніколи не заходять; та коли я спинюся в ній, мені треба буде заздалегідь обміркувати, який шлях обрати надалі. Він додав також, що це не місце для торгівлі, хоч там і буває щось подібне до ярмарку, коли туди приїздять японські купці купувати китайські товари.

Ми всі погодились рушити далі в це місце — назву його я, може, вимовлю невірно, бо не пригадую її як слід і плутаю з багатьма іншими, записаними в моїх нотатках, що були попсовані водою під час нещастя, про яке я розкажу своєчасно. Пам’ятаю тільки, що японські й китайські купці називали його якось інакше, ніж наш португалець, що вимовляв, як я казав уже, «Квінчанг».

Ми одностайно вирішили піти туди і другого дня знялися з якоря, тільки двічі побувши на березі, щоб набрати прісної води. Обидва рази тубільці були з нами дуже добрі; нанесли нам безліч усякої провізії: рослин, коріння, чаю, рису, але все це за гроші.

Лише через п’ять днів прийшли ми до того порту, бо дув противний вітер. Ми всі були дуже задоволені; повеселішав і я, бо, признатися, був дуже радий і навіть вдячний за те, що міг безпечно ступити на землю. Ми з компаньйоном вирішили, що збувши, коли буде змога, наш товар за будь-яку, нехай і невелику, ціну, ми ніколи не зійдемо більше на цей нещасний корабель. Мушу визнати, що ніщо так не пригнічує людину, як перебування під постійним страхом. Добре сказано в Святому Письмі, що «страх людський це пастка»; це — життя поруч із смертю: страх так гнітить мозок, що ніколи не знаєш спокою; життєрадісність падає, енергія, яка звичайно підтримує людину серед інших нещасть і не покидає її в найбільшій крайності, зникає.

Не обійшлось і без того, що фантазія почала збільшувати небезпеку і змальовувати англійських та голландських капітанів, як людей, нездатних слухати слів розуму і бачити різницю між чесною людиною та негідником, або між правдивим, щирим оповіданням про наші пригоди, життя та плани і брехливими плітками, вигаданими з нічого. Всяку розумну істоту ми, напевне, переконали б, що ми не пірати: наш вантаж, шлях, яким ми йшли, наше одверте відвідування кожного порту, сама наша поведінка, незначна кількість людей, зброї та зарядів, а також невеличкий запас провізії, — всього цього вистачило б довести, що ми не розбійники. Опіум та інший товар на нашому кораблі показував, що ми були з Бенгалії. Голландці, що мали, як переказували нам, повний список нашої команди, легко могли б пересвідчитись, що в нас на судні була мішанина з англійців, португальців, індусів і лише двох голландців. Отже, це мусило б показати кожному капітанові, в чиї руки ми потрапили б, — що ми не пірати.

Але страх, це сліпе, нікчемне почуття, вчинив по-своєму і запаморочив нам розум. Він зменшив наше завзяття, а фантазія малювала нам тисячі жахливих пригод, яким, можливо, ніколи не судилося здійснитись. Спочатку ми гадали, і всі підтримували нас у цьому, що моряки англійських, а особливо голландських суден лютували на саму згадку про наш корабель, через те, що ми завдали поразки їх човнам і втекли від них. Ми були певні, що вони не стали б допитуватись, пірати ми чи ні, а просто знищили б нас, не давши нам часу виправдатись. Ми вважали, що в них дійсно було багато незаперечливих доказів проти нас і що їм навряд чи треба було розслідувати справу. По-перше, корабель — той самий, і чимало моряків добре знали його, бо бували на ньому. По-друге, довідавшись у Камбоджі, що вони наближаються і хочуть обшукати нас, ми розпочали бій, а далі втекли. Ми не сумнівались, що вони так само певно вважали нас за піратів, як ми були певні протилежного. Я часто казав, що на їх місці я теж вважав би всі ці докази за свідчення проти нас, без ніяких мук совісті порубав би всю команду на шматки і не повірив би ніяким виправдуванням.

В усякому разі, такі були наші побоювання, і ні я, ні мій компаньйон жодної ночі не спали спокійно, бо бачили уві сні шибениці, бої, полон та вбивства. Одної ночі я так розлютувався вві сні, уявивши собі, що голландці вдерлись до нас і що я б’ю одного з них, що вдарив кулаком об стіну каюти і так порізав та збив собі руку, що не тільки прокинувся, а й злякався, подумавши, що зостанусь без двох пальців.

Боявся я ще й жорстокого поводження з нами в разі, якщо ми потрапимо в їх руки. Мені згадалась амбоїнська історія[123], і я подумав, що голландці катуватимуть і нас так само, як катували тоді наших земляків. Цими тортурами вони можуть примусити когось із нас признатися в злочинах, яких ми зроду не робили, і визнати себе і нас усіх за піратів. Тоді, скаравши нас на смерть, вони будуть юридично праві. Боявся я також, що їх може спокусити цінність нашого корабля та його вантажу, яка становила в цілому чотири-п’ять тисяч фунтів стерлінгів.

Все це страшенно турбувало і мене, і мого компаньйона, і ми не мали спокою ні вдень, ні вночі, бо не були певні, що капітани суден не мають права так повестися з нами. Думка, що за вбивство та катування вони, може, відповідатимуть перед судом своєї батьківщини, не розважала мене. Справді, яка буде нам з того втіха? Що ми виграємо, коли дома їх покарають після того, як вони вб’ють нас?

Не можу не згадати тут своїх тодішніх думок про мої минулі надзвичайні пригоди. Як безглуздо, здавалось мені, зробив я, коли, добувшись після сорока років поневіряння тієї гавані, якої всі прагнуть, тобто спокою та достатку, з власної волі кинувся в нові нещастя! Уникнувши стількох небезпек замолоду, я дійшов до того, що тепер, на старості, міг попасти на шибеницю в чужій країні за злочин, якого я ніколи не збирався робити і в якому зовсім не був винний; та ще й у такому місці і в таких обставинах, коли моя невинність не може захистити мене.

Після цих думок заворушились у мене в голові релігійні міркування, і я почав гадати, що це була рука Божого провидіння, якому я мусив коритись. Невинний перед людьми, я, проте, був далеко не безгрішний перед моїм Творцем. Отже, мені слід було зазирнути в глиб своєї душі і згадати злочин, за який Господь карає мене. Я мусив прийняти це, як відплату за гріхи, мусив знести її, як зніс би аварію корабля, коли б Бог наслав на мене таке лихо.

Іноді до мене верталась моя природна сміливість, і тоді я, підохочуючи сам себе, вирішував не даватись живим у руки тих варварів. Краще вже було потрапити до дикунів-людожерів, які влаштували б хоч бенкет на мою честь, ніж до цих негідників, що будуть тішити свою лють нелюдськими, варварськими тортурами. Щодо дикунів, то я завжди завзято бився з ними, чому б мені й тут не зробити так само? Я далеко більше боявся опинитись під владою цих людей, ніж бути з’їденим дикунами, які, треба віддати їм належне, їдять людину не живцем, а попереду вбивши її, як ми вбиваємо бика; а ці можуть вигадати багато чого лютішого за смерть. Коли брали гору такі думки, я почував себе наче в пропасниці, передчуваючи можливі бої. Кров моя кипіла, очі блищали, як у навіженого, і я твердо вирішував не здаватись на їх ласку, а якби прийшов край, то висадити в повітря корабель з усім, що є на ньому. Тоді їм залишилося б мало чим похвалятись.

Чим більші були наші муки й турботи під час перебування у відкритому морі, тим більша була наша радість, коли ми відчули під ногами землю. Мій компаньйон розповів мені, ніби йому снилось, що він підіймався на гору, несучи на спині велику вагу. Він знесилів і почував уже, що далі не може витримати, аж тут підійшов до нього наш португалець і зняв тягар з його спини. Гора зникла, і перед ним лягла рівна місцевість. Так воно справді й було, і всі ми нагадували людей, з яких зняли тягар.

Щодо мене, то з мого серця зняли вагу, яку я вже далі не міг нести; як я вже казав, ми вирішили не плавати більше з цим кораблем. Коли ми вийшли на берег, старий португалець, що зробився нашим другом, знайшов квартиру для нас та комору для нашого вантажу, яка, правду кажучи, мало відрізнялась від нашої квартири. Це була маленька хатинка чи хижка, сполучена з великим очеретяним будинком. Навколо була огорожа з великих паль від злодіїв, яких, здається, було чимало в цій країні. Міська влада дозволила нам поставити невелику варту — це був солдат, озброєний чимсь схожим на алебарду чи спис. Він стояв коло наших дверей, і ми давали йому рису та по невеличкій монеті — щось із три пенси — на день, і тому наше добро було в безпеці.