Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 101)

Ми пливли все далі на північ, на деякій відстані від китайського берега, аж поки не довідались, що обминули всі гавані, куди звичайно заходять європейські судна. Ми намагались не натрапляти на них, особливо тут, бо знали, що це зовсім погубило б нас. Я так боявся їх, що згодився б скорше мати справу з іспанською інквізицією, ніж з ними.

Дійшовши до 30-го градуса широти, ми вирішили зайти в першу ж торговельну гавань на нашому шляху. Ледве скерували ми корабель до берега, як нас зустрів човен із старим португальським лоцманом, який, впізнавши європейський корабель, з’явився запропонувати нам свої послуги; ми цьому дуже зраділи, і я прийняв його на борт. Він навіть не спитав нас, куди ми йдемо, і відпустив свій човен додому.

Мені спало на думку, що я зможу примусити старого вести нас, куди нам буде завгодно, і я зараз же почав з ним розмову про своє бажання зайти в Нанкінську бухту[120], тобто на північний берег Китаю. Старий відповів, що дуже добре знає її, але, посміхаючись, запитав, що ми там робитимемо.

Я відповів, що ми продамо там свій вантаж і купимо китайських товарів — ситцю, шовку, чаю тощо — і повернемось тією ж самою дорогою. Він зауважив, що в такому разі найкраща гавань для нас буде Макао, де ми зможемо вигідно продати наш опіум, а на ті гроші придбати всілякого китайського товару так само дешево, як і в Нанкіні[121].

Спинити красномовного старика не було ніякої змоги. Нарешті я сказав, що ми не лише купці, а до того ще й джентльмени і хочемо побачити велике місто Пекін та славетний палац китайського імператора.

— В такому разі, — сказав старий, — вам краще йти до Нінгпо[122], а звідти річкою, що тече в море, ви зможете підійти на п’ятнадцять миль до великого каналу. Цей канал судноходний; він проходить через саме серце китайської імперії, перетинає всі річки, з допомогою шлюзів та воріт підіймається на досить високі гори і доходить до Пекіна. Він має приблизно вісімсот миль завдовжки.

— Добре, сеньйоре португальцю, — сказав я, — але не в цьому справа. Тепер йдеться про те, чи зможете ви провести нас до Нанкіна, звідки ми могли б проїхати й до Пекіна?

— Так, — відповів він, — це я можу зробити дуже добре; недавно туди пройшов великий голландський корабель.

Це трохи вразило мене. Голландський корабель був для нас страховищем, і ми воліли б краще зустрітися з самим чортом, якби він з’явився перед нами в своєму гидотному вигляді. Ми були певні, що голландський корабель — це наша загибель, і нам не стало б сили боротися з ним. Усі судна, на яких тут торгують голландці, великої місткості і далеко сильніші за нас.

Старий помітив моє замішання, викликане звісткою про голландський корабель, і сказав:

— Вам немає чого боятись голландців, сер; вони ж не ворогують з вашим народом.

— Ні, — відповів я, — але я дуже добре знаю, що можуть зробити люди, коли закон не сягає до них.

— Ну, чого там, — мовив він, — адже ви не пірати і вам немає чого боятись. Вони не чіпатимуть мирних купців.

Трохи не вся кров, що була в моєму тілі, кинулась мені в лице. Я не міг заховати від старого свої хвилювання, і він його добре помітив.

— Я бачу, сер, — сказав він, — що моя розмова чомусь страшенно вас стурбувала. Будь ласка, вибирайте яку хочете дорогу і пам’ятайте, що я завжди до ваших послуг.

— Це правда, сеньйоре, — відповів я, — я трохи вагався щодо напряму, а після ваших слів про піратів — тим більше. Я надіюсь, що в цій місцевості їх немає, бо ми не готувались до зустрічі з ними. Ви бачите, які незначні наші сили і який невеликий у нас екіпаж.

— О, не турбуйтесь, сер, — сказав він. — Я ж не кажу, що тут є пірати. Їх не бачили вже років п’ятнадцять, крім єдиного, може, випадку, що з місяць тому трапився в Сіамській затоці. Але звідти вони, напевне, подались на південь, а корабель їх був невеликий і непридатний до розбою. Він побудований зовсім не для піратства, і його по-зрадницькому захопили матроси, після того як малайці коло острова Суматри вбили капітана та декого з команди.

— Як, — спитав я, вдаючи, ніби нічого не знаю, — невже вони самі вбили свого капітана?

— Ні, — відказав він, — я не кажу, що матроси його вбили, але тому, що вони втекли з кораблем, пішла чутка, ніби вони видали його малайцям, які зарізали його — може, навіть з їхньої намови.

— Коли так, — сказав я, — вони варті кари так само, наче самі зробили б це.

— Звичайно, — відповів старий, — і їх неодмінно покарають, як тільки вони зустрінуться з англійським або голландським кораблем і потраплять у руки його екіпажу.

— Але ж ви сказали, — зауважив я, — що пірат зник із цієї місцевості. Як же можна зустрітися з ним?

— Це правда, — відповів він, — так переказують. Але я вам уже казав, що він був у Сіамській затоці і в Камбоджі, де його впізнали голландці, які перед тим належали до його команди і яких злочинці покинули на березі, коли тікали з кораблем. Англійські й голландські судна, що на той час були в затоці, трохи не спіймали його. Якби перші човни дістали підтримку від решти, вони б його піймали. Але пірат, побачивши, що човнів тільки двоє, почав стріляти і цілком зруйнував їх; а коли до них підійшла підмога, він подався у відкрите море і втік раніше, ніж човни могли наздогнати його. Проте всі судна мають такий докладний опис пірата, що хоч де впізнають його, і вже напевне не помилують. Вони поклялись піймати й повісити на вантах і капітана, і матросів.

— Як! — здивувався я. — Повісити, не розпитавшись, чи винні вони, чи ні? Спочатку повісити, а тоді судити?

— О сер, навіщо ця формальність для таких негідників? Їх би зв’язати одне до одного спинами і кинути в море. Вони варті цього.

Я знав, що старий, бувши на моєму судні, в моїх руках, не може пошкодити мені, а тому рішуче приступив до нього.

— Сеньйоре, — сказав я, — саме через це я й домагаюсь, щоб ви провели нас до Нанкіна, а не вели назад в Макао чи в якийсь інший порт, куди заходять голландські й англійські судна. Знайте, сеньйоре, що капітани цих кораблів, голландських і англійських, — нерозважні, зухвалі й нахабні люди, не розуміють, що таке правосуддя і як треба поводитися з людьми й Божим та людським законом. Вони не знають собі впину і, замість покарати розбійників, самі стають убивцями. Вони дозволяють собі нападати на невинних людей з обмови і без ніякого суду оголошують їх винними. Може, я доживу ще до того часу, коли притягну декого з них до відповідальності і навчу, як чинити справжній суд. Не можна вважати за злочинця людину, коли немає певних доказів її вини і невідомо навіть, хто вона така.

Тут я сказав йому, що це й є той самий корабель, який вони атакували, і докладно розповів йому про нашу сутичку з їх човнами і про те, як безглуздо й легкодумно вони повелись. Я розповів йому про те, як ми купили наш корабель, і про нашу пригоду з голландцями; сказав, що оповідання про крадіжку та про вбивство капітана малайцями я вважаю за правдиве; що ж до того, що команда обернулась на піратів, то це їх власна вигадка, і, перше ніж несподівано нападати на нас, треба було б її перевірити. Вони ще дадуть відповідь за пролиту ними кров тих, що загинули під час нашої справедливої оборони.

Старого страшенно здивувало моє оповідання, і він сказав, що ми маємо рацію прямувати на північ, і, коли хочемо послухати його поради, мусимо продати свій корабель у Китаї, що зовсім не важко зробити, а собі збудувати чи купити новий.

— Якщо ви й не добудете такого ж доброго корабля, — провадив він далі, — то в усякому разі знайдете судно, що легко приставить вас з вашим добром назад у Бенгалію або в якесь інше місце.

Я відповів йому, що погоджусь на його пораду, коли зайду в таку гавань, де зможу знайти придатне для моєї мети судно і покупця для свого корабля. Він відповів, що я знайду багато покупців у Нанкіні, а сам зможу вернутись на китайській джонці, і обіцяв розшукати людей, які допоможуть мені купити її та продати мій корабель.

— Гаразд, сеньйоре, — сказав я, — але ви кажете, що наш корабель усі знають, і коли я послухаюсь вашої поради і піду шляхом, що ви вказуєте, то чи не потраплять через мене чесні, невинні люди в страшну колотнечу, де їх байдужісінько переб’ють? Адже, захопивши цей корабель, його екіпаж зараз же обвинуватять і віддадуть невинних людей на смерть.

— Ні, — сказав старий, — я знайду спосіб уникнути цього. Я добре знаю капітанів, про яких ви говорите; я побачуся з ними в дорозі і доведу їм, що вони помилились. Я скажу їм, що люди, які перше були на кораблі, хоч і втекли, але не стали піратами. А головне, ви зовсім не ті люди, а чесні купці, що купили цей корабель для торгівлі. Я певен, що вони повірять мені і будуть надалі обережніші.

— Добре, — сказав я, — а чи не передасте ви їм дещо від мене?

— Гаразд, — відповів він, — коли воно буде на письмі й за вашим підписом, щоб я міг довести, що це від вас, а не з моєї голови.

Я відповів, що охоче дам свій підпис: дістав перо, чорнило, папір і докладно описав усю історію нападу їхніх човнів на мене та безпідставність і жорстокість цього нападу й закінчив звертанням до командирів. Я написав, що вони мусять соромитись своїх учинків і що, коли вони вернуться в Англію, а я доживу до того часу, що побачу їх там, то вони дорого заплатять за це, якщо тільки закони моєї батьківщини не зміняться до того часу.