Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 109)

Сказати правду, мене страшенно обурило їх безглуздя та дурна прихильність до цієї колоди. Та й справді, тяжко було бачити, як найкраще, найславніше Боже створіння, наділене від Бога такими перевагами перед іншими, поставлене вище за всі витвори його рук, обдароване розумною душею з великими здатностями, щоб вона могла величати свого Творця й мати ласку Духа Святого, — бачити, як це створіння Боже так звиродніло, що шанує страшну нікчемність, схиляється перед витвором власної уяви, вирядженим у лахміття і подібним до якогось страховища. І все це був наслідок темряви — ота диявольська віра, яку витворив сам нечистий з заздрощів до Творця, якому поклонялись його створіння. Сам сатана спокусив їх на цю мерзотну, гидку, звірячу віру в себе, від якої вся природа повинна здригнутись.

Але нащо всі ці дивування й міркування? Так воно було; все це я бачив на власні очі, і тут нема чому дивуватись чи вважати все це за неможливе. Страшенно розлютований, під’їхав я до страховища і шпагою розрубав шапку на його голові так, що вона зависла на рогах, а один із моїх супутників схопив баранячу шкуру, що була на ідолові, і шарпнув її. Несамовитий крик та виття розітнули повітря, двісті-триста людей з луками й стрілами кинулись на нас, і я був радий, коли нам пощастило втекти. Проте трохи згодом я вирішив відвідати їх удруге.

Наш караван перебув три ночі в місті за чотири милі звідти, маючи на меті закупити коней, в яких він мав велику потребу: кілька наших коней кульгали і зробились непридатними через погані шляхи та довге подорожування пустинею. Отже, я мав час здійснити свій намір. Я сповістив про це шотландського купця з Московії, який перед тим уже довів нам свою відвагу, розповівши йому про все, що бачив, і поділившись своїм обуренням з нікчемності, до якої може дійти людська істота. Я сказав йому, що твердо вирішив, коли знайдеться четверо-п’ятеро добре озброєних людей, згодних піти зі мною, — добратись до того гидкого й нікчемного ідола і знищити його. Тоді ці темні люди зрозуміють, що він не має сили захистити навіть самого себе і що, значить, поклонятись і молитись йому безглуздо, бо він іще менш спроможний допомогти своїм жертводавцям.

— Ваш запал, може, й чудовий, — сказав він, — але чого ви цим доб’єтесь?

— Чого? — повторив я. — Я помщусь за Боже ім’я, ображене цим обожненням диявола!

— Як ви цього досягнете, коли ці люди не знатимуть причини ваших дій? От коли б ви могли поговорити з ними, пояснити, впевнити їх! А так вони тільки нападуть на вас і поб’ють, бо вони завзяті молодці, особливо коли боронять своїх ідолів.

— Може, зробити це вночі й залишити їм письмове, їхньою мовою, пояснення? — спитав я.

— Письмове! — відказав він. — Та серед цих п’яти народностей ви не знайдете жодної людини, яка знала б хоч єдину букву або змогла б прочитати єдине слово чи своєю, чи іншою мовою.

— Проклята темнота! — скрикнув я. — А втім, мені дуже хочеться виконати свій намір. Може, сама природа допоможе їм зрозуміти з цього, які вони жалюгідні тварини, коли поклоняються такій гидоті.

— Ну що ж, сер, — сказав він, — коли ваш запал так пориває вас, доведеться вам спробувати. Пам’ятайте тільки, що ці дикуни — підданці московського царя, і коли ви їх розлютуєте, ручусь, що вони тисячами з’являться до нерчинського губернатора скаржитись та вимагати помсти. Якщо він відмовить, закладаюсь, що вони повстануть, і спалахне нова війна з усіма татарами цієї країни.

Признатися, ці слова на якийсь час примусили мене замислитись; а втім, я тримався свого: весь той день я не мав спокою, обмірковуючи, яким чином здійснити свої наміри. Надвечір, гуляючи в місті, я несподівано зустрівся з шотландським купцем, що хотів поговорити зі мною.

— Здається, я відмовив вас від вашого доброго наміру, — сказав він, — і це мене турбує, бо я не менш за вас ненавиджу ідолів та язичеську віру.

— Правда, ви трохи розхолодили мій запал, — відповів я. — Проте думки мої не змінились, і я сподіваюсь зробити ще по-своєму, коли ми від’їжджатимемо звідси, хоч би мене й віддали за це на поталу тим дикунам.

— Ні, ні! — скрикнув він. — Не дай Боже, щоб вас віддали цій юрбі звірюк. Цього не зроблять, бо це ж було б убивством.

— А що ж, на вашу думку, зроблять вони зі мною? — спитав я.

— Що зроблять? Я розкажу вам, як вони покарали нещасного росіянина, що зневажив їх релігійні почуття так само, як і ви. Вони захопили його в полон, поранивши стрілою в ногу, так що він не міг утекти. Прив’язавши його голого до голови свого опудала-ідола, вони стали навколо і пустили в нього стільки стріл, скільки могло вмістити його тіло, а потім спалили його разом з усіма стрілами, на жертву своєму ідолові.

— Це був той самий ідол? — спитав я.

— Той самий, — ствердив він.

— Гаразд, — сказав я, — а тепер і я розповім вам дещо.

І я розповів, як на Мадагаскарі наші спалили й зруйнували ціле село, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей у відплату за подібне вбивство одного з наших людей. Скінчивши, я додав, що нам слід зробити таке й з цим селом.

Шотландець дуже уважно вислухав моє оповідання, але, коли я висловив бажання піти за цим прикладом, сказав:

— Ви дуже помиляєтесь: це не те село, про яке я розказав вам; те аж за сто миль звідси. Але ідол той самий: вони возять його з процесіями по всій країні.

— Добре, цей ідол мусить прийняти кару за такі діла, і він прийме її, коли тільки я доживу до завтра, — мовив я.

Мій намір та рішучість, видно, припали йому до серця, і він заявив, що я піду не сам, що він теж пристане до мене й закличе з собою одного дужого земляка, «надзвичайно завзятого, — додав він, — у своїй ненависті до цього чортовиння». Незабаром шотландець привів свого товариша, теж шотландця, якого він звав капітаном Річардсоном, і я докладно розповів йому про все бачене і про свій намір. Він відповів, що піде зі мною, хоч би йому довелось заплатити головою. Ми умовилися йти лише втрьох. Я запропонував іти з нами і моєму компаньйонові, але він не захотів, сказавши, що він ладен допомагати мені завжди, але ця експедиція йому не до смаку. Отже, ми вирішили взятись до справи втрьох, захопивши з собою лише мого слугу, і здійснити наш намір цієї ж ночі, по змозі зберігаючи таємницю.

Проте, розміркувавши як слід, ми вирішили відстрочити наш замах до другої ночі, напередодні того ранку, коли наш караван мав вирушити в дальшу путь. Нам здавалось, що губернатор не зможе задовольнити їхніх вимог і видати нас, коли ми будемо за межами його володінь. Шотландець, непохитний у своїх намірах і хоробрий у проведенні їх у життя, приніс мені татарське вбрання з овечих шкур, шапку, лук та стріли. Так само вбезпечив він і себе та свого земляка, щоб дикуни, побачивши нас, не впізнали відразу, хто ми такі.

Цілу першу ніч ми готували горюче, змішуючи його з порохом, спиртом та іншими речовинами, які могли роздобути. У нас було ще трохи смоли в горщику; наготувавши все це, ми рушили в путь.

Ми добрались до того місця годині об одинадцятій уночі і впевнились, що дикуни не сподівались небезпеки для свого ідола. По небу пливли хмарки, але місяць світив досить ясно, і видно було, що ідол стоїть на тому ж самому місці. Люди відпочивали. Світилось тільки під тим наметом, де ми бачили трьох жерців, яких тоді прийняли за різників. Підкравшись під самі двері, ми почули розмову шести, а може, й семи осіб і зрозуміли, що, коли ми запалимо ідола, ці люди відразу ж вибіжать із намета боронити те, що ми хотіли знищити. Що ж було нам робити з ними? Спочатку ми хотіли викрасти ідола і спалити його десь-інде, але, взявшись за нього, побачили, що він надто важкий для нас, і знову завагались. Капітан Річардсон радив запалити хижу й перебити поодинці всіх тих, що вискакуватимуть із неї, але я на це не згодився, бо не хотів убивати їх, коли цього можна буде уникнути.

— Тоді ось що ми зробимо, — сказав шотландець-купець, — ми спробуємо взяти їх у полон, зв’яжемо їм руки й поставимо тут — нехай дивляться, як ми руйнуємо їх ідола.

З нами було багато мотузок, якими ми обв’язали горюче. Ми вирішили напасти спочатку на цих людей, по змозі без шуму. Насамперед ми постукали в двері. Коли один із жерців підійшов до виходу, ми схопили його, затулили йому рота і зв’язали руки за спиною, а тоді відвели його до ідола; ми заткнули йому рота, щоб він не міг кричати, і, зв’язавши ноги, залишили його на землі.

Потім двоє з нас стали коло дверей, чекаючи, щоб другий вийшов довідатись, у чому річ; але, прождавши марно, аж поки третій наш супутник вернувся до нас, ми знову потихеньку постукали. Відразу з’явилось двоє жерців; ми зробили з ними так само і теж поклали їх коло ідола, на деякій відстані один від одного. Вернувшись, ми побачили надворі ще двох жерців, а третій стояв у дверях. Двох ми схопили й зв’язали, а третій подався назад у намет і закричав. Мій шотландець-купець кинувся слідом за ним і, взявши виготовлене нами знадіб’я, що могло лише диміти та смердіти, запалив його й кинув усередину намету. Тим часом другий шотландець і мій служник заходились коло двох тільки що зв’язаних людей і, прив’язавши їх за руки, відвели до ідола; лишивши їх там дивитись, як він рятуватиме їх, вони швидко вернулись до нас.