Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 110)

Коли кинуте нами знадіб’я начадило в наметі так, що люди вже почали задихатись, ми кинули туди невеличкий ремінний кошіль з іншою речовиною, що запалала, немов свічка. Слідом за цим ми ввійшли в намет і побачили, що в ньому залишилось тільки четверо — двоє чоловіків та дві жінки, які, здавалось, якраз приносили жертву дияволові. Вони, мабуть, до смерті налякались, бо безтямно тремтіли і від диму не могли вимовити ні слова.

Ми схопили їх, зв’язали, як і інших, і все це без жодного звуку. Треба сказати, що ми передусім винесли їх із намету, бо й самі не стерпіли чаду. Потім ми знесли їх усіх до ідола і почали поратись коло нього. Спочатку ми обмазали його та одежу на ньому смолою та іншими, що були в нас, речовинами. В очі, вуха та рот ми йому поклали пороху, шапку начинили йому горючим і, використавши все горюче, що було з нами, почали шукати, чого б додати ще, щоб спалити його. Мій служник пригадав, що бачив коло намету велику купу соломи чи очерету — не пам’ятаю вже. Він та один із шотландців побігли туди й принесли цілі оберемки. Зробивши це, ми принесли наших полонених, розв’язали їм ноги, звільнили роти і, поставивши їх проти їх бридкого ідола, запалили його.

Ми залишались тут іще з чверть години, поки порох, що був в очах, вухах та роті ідола, не вибухнув і розтрощив його, цілком змінивши його вигляд; одне слово, поки від опудала не залишилась тільки обгоріла колода. Підкинувши сухого гілля й побачивши, що незабаром усе згорить дощенту, ми збиралися вже йти, коли шотландець-купець сказав:

— Ні, йти ще не можна, бо ці бідолашні дурні всі кинуться у вогонь, щоб згоріти вкупі з своїм ідолом.

Отже, ми стояли там, поки все гілля не згоріло, і тільки тоді пішли геть.

Вранці ми з’явились серед наших товаришів подорожніх і почали старанно готуватись до від’їзду. Нікому й на думку не спадало, що ми провели ніч не на своїх ліжках, як це личить усякому мандрівникові перед важкою дорогою.

Та на цьому не скінчилось. Другого дня перед міською брамою з’явилась безліч людей не лише з цього села, а, мабуть, із сотні інших, зухвало вимагаючи від російського губернатора видати їм злочинців, що тяжко образили їх жерців та спалили великого Чам-Чі-Тонгу — таким важким ім’ям звали вони те страховище, якому поклонялись. Жителі Нерчинська спочатку дуже стурбувались: казали, ніби татар не менше тридцяти тисяч, а за кілька днів число їх зросте до сотні тисяч.

Російський губернатор послав заспокоїти їх найкращими словами. Він запевняв, що нічого не знає про цю справу; що з його гарнізону жоден солдат не був відсутній тієї ночі; що це, напевне, зробив хтось інший, і що коли татари викриють злочинців, він суворо покарає їх. На це татари згорда відповіли, що вся країна шанує великого Чам-Чі-Тонгу, який живе в сонці, і що ніхто не зважиться знущатися з його подоби, крім невір-християн (так вони їх звали), і що вони оголошують війну всім росіянам — цим невірам і християнам.

Уникаючи сварки та приводів до війни, — бо цар суворо наказав поводитися з завойованими татарами лагідно та чемно, — губернатор терпляче вислухав їх і намагався заспокоїти гарними словами. Нарешті він сказав їм, що сьогодні вранці рушив караван у Росію і що, можливо, хтось із мандрівників познущався з ідола. Коли це задовольнить їх, він пошле з’ясувати цю справу. Вони трохи заспокоїлись, а губернатор надіслав до нас гінця, який докладно розповів про все й сказав, що коли це зробив хтось із нашого каравану, то йому треба негайно тікати. Та й незалежно від того, винні ми чи ні, гінець радив нам посуватися вперед якомога швидше, а губернатор, мовляв, тим часом затримуватиме татар.

Губернатор справді поставився до нас по-дружньому. Коли звістка про спалення ідола дійшла до каравану, ніхто в ньому не знав нічого про цю справу; найменше вважали за винних нас, тому ніхто нас не допитував. Наш старшина послухав, проте, поради губернатора, і ми йшли дві доби, не спиняючись надовго, поки не дійшли до села Плоти. Там ми теж лишались недовго і рушили в путь до Яравени[154]. Це також була колонія московського царя, і там ми почували б себе в безпеці. Треба сказати, що саме тут починалась велика безіменна пустиня в два-три дні переходу, про яку я в свій час розкажу докладніше. Залишивши Плоти, ми побачили другого дня далеко від нас велику куряву. Дехто з нас подумав, що за нами женуться. Ми вступили вже в пустиню і пройшли повз велике озеро, що звалось Чани[155], коли побачили на північ від нього численну татарську кінноту. Ми йшли на захід, а вони — в зворотному напрямі, і, напевне, думали, що й ми перейдемо на той бік озера; але, на наше щастя, ми пішли його південним берегом. Через два дні їх не стало. Гадаючи, що ми йдемо спереду, вони поспішали до Уди[156] — величезної ріки далі на північ; в тому місці, де ми підійшли до неї, вона була неширока, і її можна було перейти бродом.

Надвечір третього дня вони, чи то догадавшись, що помиляються, чи то одержавши якусь звістку, почали насуватись на нас. Ми саме отаборилися в дуже гарному місці і розташувались на ночівлю, бо були в пустині, а пройшли ще тільки миль п’ятсот; а до Яравени, куди лишалося ще два дні путі, не було жодного міста. По цей бік озера в пустині траплялись ліси та невеликі річки, що всі впадали у велику ріку Уду. Ми спинились у вузькій долині, між двома невеликими, але густими гайками, і розташувались, чекаючи нападу вночі.

Крім нас чотирьох, ніхто не знав, чому за нами гнались; але каравани в цій пустині завжди укріплюють на ніч свої табори, неначе від цілої армії розбійників, бо татари вештаються тут численними ордами. Отже, переслідування не здавалось нікому чимсь незвичайним.

Цієї ночі наш табор розташувався так влучно, як ніколи за всю нашу дорогу. Ми стояли між двома гайками, перед нашим фронтом протікала маленька річка. Отже, нас могли оточити чи атакувати лише спереду або з тилу. Ми захистили фронт, як тільки могли, постягавши докупи всі наші тюки, поставивши верблюдів та коней в одну лінію на нашому березі річки і зрубавши кілька дерев, щоб захистити тил.

Так лаштувались ми на ніч, але ворог з’явився раніше, ніж ми скінчили. Цього разу вони не напали на нас, як злочинці, а спершу прислали до нас трьох посланців, пропонуючи видати їм людей, що зневажили їх жерців і спалили їх бога Чам-Чі-Тонгу, щоб вони могли так само вогнем покарати злочинців.

Наші люди страшенно здивувались, почувши таку звістку, і почали пильно вдивлятись в очі один одному, стараючись знайти винних; та винних, мабуть, не було. Наш старшина відповів, що він певен, що ніхто з нашого табору непричетний до цього злочину; що ми мирні купці і подорожуємо в своїх справах; що ні їх, ні кого іншого ми не образили, і що вони мусять шукати своїх напасників десь-інде, а не серед нас. Отже, ми просили не турбувати нас, бо ми зуміємо постояти за себе.

Наша відповідь, мабуть, зовсім не задовольнила їх, бо на світанку коло табору з’явилась велика юрба. Побачивши нашу добру позицію, вони не зважилися підійти ближче, ніж до річки, що протікала перед нами. Ми дуже збентежились, бо їх було не менше десяти тисяч. Якийсь час вони стояли й дивились на нас, а тоді раптом, зчинивши страшенний галас, випустили в нас безліч стріл; та ми добре загородились тюками, і, наскільки я пам’ятаю, жоден із нас не постраждав.

Згодом ми побачили, як татари посунули трохи направо, і стали чекати нападу з тилу, коли один хитрий хлопець — яравенський козак, що був на московській службі, гукнув до нашого старшини:

— Я спроваджу всіх цих людей геть до Шилки[157].

Так звалось місто за чотири-п’ять днів переходу на південь. Забравши свій лук та стріли, він скочив на коня й поскакав назад, ніби вертаючись до Нерчинська. Потім, зробивши великий круг, він під’їхав до татар, і, вдаючи з себе посланця, розказав їм про те, що люди, які знищили їх Чам-Чі-Тонгу, пішли з караваном невірних, як він їх звав, тобто християн, до Шилки, де вони вирішили спалити тунгуського бога Шал-Ісара.

Цей хлопець був сам татарин і говорив їхньою мовою. Він так спритно розіграв цю комедію, що вони відразу ж повірили йому і негайно поскакали до Шилки, куди було не менше п’яти днів путі на південь. Через три години ми їх уже не бачили, більше ніколи про них не чули і не знаємо, були вони в тій Шилці чи ні.

Після цього ми мирно подорожували до міста Яравени, де був російський гарнізон. Там ми відпочили п’ять днів, бо караван був стомлений останнім переходом та безсонною ніччю.

Від Яравени ми двадцять три дні йшли страшною пустинею[158]. В дорогу ми запаслись кількома наметами, щоб вигідніше було ночувати, а наш старшина купив шістнадцять возів чи фургонів для води та провізії. Вночі ними загорожували наш невеличкий табір, і коли б з’явилась якась татарська ватага, вона не вчинила б нам шкоди.

Відбувши таку подорож, ми, звичайно, потребували відпочинку. В цій пустині ми не бачили ні оселі, ні дерева, ні навіть кущика. Багато зустрічали ми мисливців, що полювали на соболів. Всі вони були татари з Монгольської Татарії[159], до якої належала й ця країна. Вони часто нападали на невеличкі каравани, хоч ми ніколи не зустрічали їх великими ватагами. Мені дуже хотілось побачити хутра соболів, на яких вони полювали, але мені ні разу не довелось розмовляти з ким-небудь із них: вони не зважувались підійти до нас, а ми боялись відбитись від своїх.