Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 112)

— Запевняю вас, сер, — додав він, — я виходжу не з політичних міркувань, не з моїх сучасних обставин, які багатьом здаються сумними. Коли я хоч трохи знаю себе, я дійсно не хочу вертатись додому. Навіть коли б мій цар закликав мене і запропонував вернути мені весь мій колишній добробут, я, повторюю, все ж таки не захотів би вернутись, так, як і моя душа, звільнившись із в’язниці тіла й зазнавши блаженства майбутнього життя, не захоче вернутися в кайдани плоті, щоб, залишивши небо, знову жити серед бруду й мерзоти людських справ.

Князь сказав усе це так чуло й палко, і таке зворушення відбилось на його обличчі, що, очевидно, він справді був певен своїх слів; та й не було причини не довіряти його щирості.

Я відповів йому, що вважав себе за монарха в своїй державі, про яку я розповів; але тепер я бачу, що він не лише монарх, а й великий переможець, бо хто подолав свої надмірні бажання й цілком опанував себе, чий розум остаточно підкорив собі волю — той незрівнянно вищий за кожного, хто перемагає якесь місто.

— Проте, мілорде, — сказав я, — дозвольте мені поставити вам одне запитання.

— Будь ласка, — відповів князь.

— Коли б вас звільнили від кари, чи не скористувалися б ви цим, щоб покинути заслання?

— Чекайте, — сказав він, — ваше запитання складне, треба його виточнити, дати йому правильне визначення, щоб правдиво відповісти на нього. Сказати вам від щирого серця, я не знаю нічого в світі, що примусило б мене залишити місце мого заслання й вернутись на батьківщину, крім двох речей: по-перше — мої родичі, а по-друге — тепліший клімат. Але запевняю вас, що вернутись до розкоші, до двору, до пошани, до всієї метушні, якої не збудешся на посаді міністра, до всього безумства двірського життя, — запевняю вас, що коли б мій володар цієї ж хвилини оповістив, що вертає мені все те, чого він раніше позбавив мене, — я, наскільки я знаю себе, не залишив би цього дикого краю, цих пустинь та замерзлих озер ради палацу в Москві.

— Проте, мілорде, — провадив я, — ви позбавлені не лише розваг свого двірського життя, влади, могутності й багатства, але й найзвичайніших життєвих вигод. Напевне, ваші маєтки конфісковані, ваше майно сплюндроване, і коштів, які ви маєте тут, не вистачає на звичайні життєві потреби.

— Так, — відповів він, — ви говорите це тому, що й досі вважаєте мене за лорда чи князя. Я таки справді — князь; але тепер ви мусите бачити в мені лише людину, що нічим не різниться від усіх інших людей. Тому я не боюсь нестатків, аби тільки не захворіти і не стати інвалідом. Та покиньмо сперечатись. У цьому місті нас п’ять високопоставлених людей. Ми живемо в цілковитій самотності, як і личить засланцям. Нам пощастило врятувати дещо після загибелі наших багатств, і ми не примушені діставати собі їжу полюванням; але й бідні солдати, що не мають такої підмоги, живуть не гірше за нас. Вони ходять у ліси, полюють на лисиць та соболів і, попрацювавши один місяць, мають чим годуватись цілий рік. Прожиток тут недорогий, діставати все потрібне для нас не важко, — оце відповідь на ваше запитання.

Мені не вистачає місця докладно переказати всі мої розмови з цією справді видатною людиною. В них виявилось глибоке розуміння речей, підтримане релігією та мудрістю; зневага до світу в цього вельможі справді була така, як він це висловлював. Таким залишився він до кінця свого життя, і це цілком ствердила пригода, про яку я зараз розповім.

Я прожив тут уже вісім місяців. Зима була темна й люта. Холоднеча стояла така, що я не міг висунутися з дому інакше, як закутаний в хутра та з хутряною маскою на обличчі або, краще сказати, в капюшоні з дірками для рота та очей. Протягом трьох місяців ми мали тьмяне світло лише п’ять-шість годин на добу; повної темряви не було через ясну погоду та сніг. Наших коней ми держали в підземеллі, де вони, правду сказати, голодували. Щодо наших слуг, — бо ми договорили тут людей ходити за кіньми та служити нам, — то нам іноді доводилось відігрівати їм пальці на руках та ногах і всіляко дбати, щоб вони їх не повідморожували.

Щоправда, в кімнатах у нас було тепло. Будинок був міцний, з дуже товстими стінами, вікна — невеликі, з подвійними рамами. Харчувались ми в’яленим оленячим м’ясом; гарного хліба, тобто сухарів, було вдосталь, так само й різної сушеної риби. Траплялась іноді й баранина, буйволятина й непогана яловичина. Весь провіант на зиму заготовлюють тут іще влітку і добре прокопчують. Замість горілки ми пили воду, змішану із спиртом, а на свята — мед, замість вина. Мед був чудовий. Мисливці, що полювали в усяку погоду, привозили нам свіжу свинину, а іноді й ведмежі лопатки, але вони здались нам несмачними. Ми мали також великий запас чаю, яким частували наших друзів. Коротко кажучи, коли взяти до уваги наші обставини, ми жили спокійно і в достатку.

Прийшов березень, і дні значно подовшали. Погода теж покращала. Дехто з мандрівників почав запасатись саньми, щоб їхати по снігу, і збирався до від’їзду. Але я вирішив їхати в Архангельськ, а не в Москву та Балтику. Я ще не починав збиратись, бо добре знав, що кораблі з півдня не вийдуть у ті краї раніше, ніж у травні, а то й у червні, і що коли я доберусь до Архангельська на початку серпня, то жоден корабель до того часу не вирушить у поворотну путь. Ось чому я не поспішав, як інші, хоч і бачив, що багато людей уже виїздить. Можу навіть сказати, що всі подорожні виїхали раніше від мене. Я довідався, що вони щороку їздять торгувати в Москву, везуть туди хутра, а звідти привозять у свої крамниці все потрібне для життя. Дехто з такою метою виїхав в Архангельськ. Туди доводилось їхати 800 миль, тому всі вони вирушили переді мною.

Отже, наприкінці травня я почав складатись. Під час цієї роботи мені спало на думку, що всі ці люди, заслані в Сибір з наказу московського царя, вільні тут пересуватись, як хочуть. Чому ж не тікають вони до якогось іншого місця на земній кулі? Я почав розпитувати, що заважає їм зробити таку спробу.

Але мій подив зник, коли я поставив це питання в розмові з вищезгаданим князем.

— Візьміть до уваги, сер, — відказав він, — по-перше, те місце, де ми перебуваємо, а по-друге, умови, в яких живе більшість засланців. Нас оточують мури, міцніші від замків чи засувів в’язниці. На півночі — несудноплавний океан, де не пристає жоден корабель чи човен, а коли б він і пристав, ми не знали б, як добратись туди. Обравши іншу дорогу, нам треба було б їхати тисячу миль царськими землями — до того ж або бездоріжжям, або великими шляхами, де стоять міста з гарнізонами і де неможливо пройти непомітно чи спинитись де-небудь. Ось чому всяка спроба втекти була б даремна.

Мені довелось змовчати. Я зрозумів, що вони перебувають у такій самій в’язниці, як і московитська фортеця. Проте мені спало на думку, що я міг би допомогти звільнитись цій чудовій людині, і, незважаючи на небезпеку для себе, взяти її з собою. Ввечері, скориставшись нагодою, я розповів йому про свої міркування. Я зауважив, що мені дуже легко вивезти його, бо тут його не доглядають; до того ж я їду не в Москву, а в Архангельськ, та ще й з караваном, і тому не мушу спинятися в тих містах, де є гарнізони, а можу отаборитись на ніч де завгодно. Ми добралися б до Архангельська без ніяких перешкод, а там я негайно влаштував би його на англійський чи голландський корабель, і ми подалися б в Англію. Щодо харчування й витрат, то я брав їх на себе, поки він не знайде способу влаштуватись краще.

Він слухав мене дуже уважно і не зводив з мене очей. Я побачив з його обличчя, що мої слова дуже зворушили його: він то червонів, то бліднув; очі його налились кров’ю, серце билось. Коли я замовчав, чекаючи його відповіді, він не міг спершу вимовити ні слова. Нарешті, помовчавши, він обняв мене й промовив:

— Які ми нещасні, непідвладні собі істоти! Навіть наші друзі й найвищий доказ їх приязні є для нас лише спокусою. Любий друже, — додав він, — у ваших словах стільки щирості й ласки, ви так некорисливо дбаєте про мій добробут, що треба було б не знати цього світу, щоб не дивуватись вашій доброзичливості і не розуміти, який обов’язок відносно вас це покладає на мене. А втім, чи повірили ви мені, коли я казав про свою зневагу до всього земного? Чи повірили ви мені, коли я відкрив вам усю свою душу, говорячи, що здобув щастя, найвище за все, що може мені дати чи утворити світ? Чи повірили ви, коли я сказав, що не вернувся б, навіть якби мене покликали знову бути тим, чим я був раніш при дворі, і вернули цареву ласку? Чи вірили ви тоді, мій друже, що я чесна людина, чи, може, гадали, що я похваляюсь?

Тут він спинився, ніби чекаючи моєї відповіді, але незабаром я зрозумів, що він замовк від зворушення. Його велике серце змагалося з собою, і він не міг говорити далі. Я пробував деякими аргументами умовити його здобути волю, вказуючи, що в цьому він мусить убачати двері визволення, які небо відчиняє перед ним. Я казав, що його кличе саме Провидіння, яке дбає про нас і керує всіма подіями, які ведуть до нашого й загального добра.

Тим часом він опанував себе.

— Чи можете ви бути певні, сер, — сказав він розчулено, — що це справді заклик неба, а не спокуса від когось іншого, хто принадними рисами малює щасливу картину мого визволення і водночас потай готує мені загибель? Тут мене ніщо не спокусить вернутись до своєї колишньої мізерної величі, а там в мені можуть віджити всі зародки гордості, честолюбства, скупості й похоті, які, я знаю, збереглися ще в моїй істоті. Чи не вкоріняться всі ці пристрасті і не опанують мене знову? І ось щасливий невільник, якого ви тепер бачите володарем своєї душі, стане, позбавившись в’язниці, жалюгідним рабом своїх власних пристрастей. Дорогий сер, залиште мене в цьому блаженному вигнанні, що віддаляє мене від розпусного життя. Так буде безпечніше, ніж набути примарної свободи ціною поневолення розуму та коштом майбутнього блаженства. Його я сподіваюсь, живучи тут, а там, я боюся, що втрачу й цю останню надію. Адже я лише людина, звичайна людина з усіма її пристрастями й пориваннями, які легко можуть заволодіти мною й повалити мене, як і кожну іншу людину. Не будьте ж одночасно і моїм другом, і спокусником.