Даниэль Дефо – Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим (страница 113)

Коли раніше я тільки дивувався, то тепер зовсім занімів і мовчки дивився на нього. Ця незвичайна людина справді захопила мене. В його душі, очевидно, відбувалась велика боротьба, бо, незважаючи на великий холод, він весь спітнів, і я почував, що йому конче потрібно заспокоїтись. Отже, я сказав йому, що залишаю справу на його волю, що ми ще побачимось і поговоримо, а сам пішов додому.

Години через дві я почув, що хтось підійшов до дверей моєї кімнати. Я хотів відчинити двері, але він сам відчинив їх і зайшов до мене.

— Дорогий друже, — сказав він, — ви мало не перемогли мене, але тепер я опанував себе. Не ображайтесь, що я не згоджуюсь на вашу пропозицію. Запевняю вас, це зовсім не тому, що я не почуваю вашої доброти; навпаки, я сам прийшов висловити вам велику подяку за неї. Але я сподіваюсь, що здобув перемогу над самим собою.

— Мілорде, — відповів я, — чи не задоволені ви тим, що йдете проти заклику неба?

— Якби це був заклик неба, сер, — сказав він, — то небесна сила навіяла б мені й бажання послухатись цього заклику; але я гадаю, що саме небо наказує мені відмовитись, і, розлучаючися з вами, я почуваю велике задоволення при думці, що ви згадуватимете мене, як чесну людину, хоч і не вільну.

Мені лишилось погодитись і запевнити його, що я мав на меті лише допомогти йому. Він палко обняв мене й сказав, що знає це і завжди пам’ятатиме мою щирість. Після цього він дав мені дуже коштовний подарунок — розкішні соболеві хутра, надто коштовний подарунок, щоб я міг без вагання прийняти його від людини, що перебувала в такому становищі. Я почав відмовлятися, але князь не хотів і слухати.

Другого дня я послав із своїм служником невеличкий подарунок його вельможності — чаю, дві штуки китайського атласу і чотири невеличкі зливки японського золота вагою в шість унцій, хоч це далеко не дорівнювалось ціні соболевих хутер, які в Англії коштували, як я дізнався, двісті фунтів стерлінгів. Князь прийняв лише чай, одну штуку атласу та один золотий зливок з гарною японською печаттю, — гадаю, він взяв його як рідкість. Від решти він відмовився й переказав через служника, що хоче поговорити зі мною.

Коли я прийшов до нього, він сказав, що після всіх наших розмов я, треба сподіватись, не умовлятиму його більше, але коли вже я зробив йому таку великодушну пропозицію, то чи не буду я добрий повторити її іншій особі, на яку він мені вкаже і чиєю долею він дуже цікавиться. Я відповів, що не можу обіцяти зробити так багато з такою ж охотою комусь іншому, замість того, кого щиро поважаю і для кого радий був би стати знаряддям визволення. А втім, коли він ласкаво назве ім’я цієї людини, я дам свою відповідь і сподіваюсь, що він не нарікатиме на мене, коли ця відповідь його не задовольнить. Тоді князь сказав, що йдеться про його сина, якого я ще не бачив; він був у такому ж самому становищі, як і батько, тільки жив за двісті миль звідси, на протилежному березі Обі. Коли я згоджусь, він викличе сина сюди.

Я не вагався ні хвилини і згодився, додавши, що роблю це виключно для нього і, втративши надію переконати батька, доведу свою пошану до нього піклуванням про сина.

Другого дня він послав за своїм сином, і той прибув днів через двадцять з посланцем та шістьма-сімома кіньми, навантаженими найдорожчими хутрами.

Служник привів коней у місто, а молодий князь до вечора спинився десь поблизу. Вночі він інкогніто з’явився до мене на квартиру, батько познайомив нас, і ми почали обговорювати подробиці нашої подорожі та всього, що її стосувалось.

Я накупив багато соболів, чорнобурих лисиць, горностаїв найвищих сортів та іншого коштовного хутра. Купував я його в цьому місті, вимінюючи на деякий товар, привезений мною з Китаю. Особливо охоче міняли хутро на корицю та мускатні горіхи, які я збув тут майже цілком, а решту продав в Архангельську значно дорожче, ніж міг би зробити це в Лондоні. Мій компаньйон, що дуже цікавився баришем і більше за мене був зв’язаний торговельними справами, був дуже задоволений нашим перебуванням тут та нашими торговельними операціями.

Був початок червня, коли я покинув це віддалене місто, про яке, мабуть, мало хто й чув. Воно стоїть осторонь від торговельних шляхів, а тому мало що можна про нього сказати. Наш теперішній караван був невеличкий — всього тридцять два верблюди та коні; всі вони були нібито мої, а втім, одинадцять із них належали моєму новому гостеві. Цілком зрозуміло, що я мав тепер більше слуг, ніж раніше. Молодого князя вважали за мого управителя. За яку значну людину вважали мене, я не знаю; мене це не цікавило, і я про це не розпитував. Нам треба було пройти ще найбільшу й найгіршу за весь час нашої довгої подорожі пустиню. Я кажу «найгіршу» тому, що шлях подекуди був дуже малопомітний, подекуди — дуже нерівний. Найкраще, що можна про нього сказати, це те, що нам, здавалось, принаймні, не треба було боятись татарських ватаг та розбійників. Вони не з’являлись на цьому березі Обі або, принаймні, з’являлись дуже рідко. Але сталося не так.

При молодому князі був вірний слуга — московит чи, вірніше — сибіряк, якому ця країна була добре відома. Він вів нас обхідними дорогами, так що ми обминали значні міста, що лежать на великому шляху — Тюмень, Солікамськ та інші. Російські гарнізони в цих містах дуже пильно й суворо стежать за подорожніми, дошукуючись, чи не пробує хто з засланців вернутись цим способом у Московію. Отже, обминаючи міста, ми йшли весь час пустинею, і нам доводилось ночувати в таборі, під похідним наметом, замість спокійно спати в місті. Це дуже турбувало молодого князя, і він благав нас заходити на ніч у міста, з тим, щоб самому з слугою лишатися ночувати в лісах, ранком зустрічаючися з нами на умовленому місці.

Перейшовши річку Каму, що відмежовує тут Європу від Азії, ми вступили нарешті в Європу. Перше місто на європейському березі звалося Солікамськ. Це найбільше місто на річці Камі. Тут ми гадали знайти деякі зміни серед народу щодо побуту, релігії й торгівлі, але помилились. Нам треба було пройти ще одну велику пустиню, що подекуди тяглась на 700 миль, а там, де ми її перетинали, мала не більше двохсот миль завширшки. Поки ми не осилили цю жахливу місцевість, ми майже не бачили різниці між нею та Монгольською Татарією. Населення в ній — здебільшого язичники, що мало чим різняться від американських дикунів; їх житла й міста повні ідолів, їх побут цілком варварський, за винятком згаданих вище міст та найближчих до них сіл, де живуть християни православної, як вони кажуть, церкви. Проте, їх релігія так засмічена рештками ідолопоклонства та різними забобонами, що іноді її не можна відрізнити від звичайного чарування та знахарства.

Коли ми проїжджали цими лісами й гадали, що вже позбулись небезпеки, нам, мабуть, таки судилося бути ще пограбованими, а може, й убитими ватагою розбійників. До якої країни вони належали? Чи були це кочові ватаги остяків[167], на зразок татарських, чи якийсь дикий народ з річки Обі посунувся так далеко в Європу, чи, може, це були мисливці, що полювали на соболів — я й досі не знаю. Всі вони були на конях, озброєні луками та стрілами; спочатку їх було щось із сорок п’ять. Вони наблизились до нас на два мушкетні постріли, мовчки оточили нас і нарешті заступили нам дорогу.

Нас було лише шістнадцятеро. Ми спинились, виладнались в одну лаву перед нашими верблюдами і послали сибіряка — слугу молодого князя — довідатись, хто вони. Князь охоче відпустив його, бо побоювався, чи це не загін сибірського війська женеться за ним. Сибіряк під’їхав до них з прапором на переговори, обізвався до них, та хоч і знав кілька тамтешніх говірок, не зрозумів жодного слова з відповіді. Вони показали знаками, щоб він не наближався, загрожуючи застрелити його, коли він рушить уперед, і йому довелось вернутись, ні про що не дізнавшись. По їхньому одягу він гадав, що це калмицькі татари або ж черкеська орда[168], і що їх, напевне, чимало в цій пустині, хоч він і не чув ніколи, щоб вони посувались так далеко на північ.

Все це нас мало заспокоїло, але треба було на щось зважитись. Наліво за чверть милі від нас, поблизу дороги, був невеликий густий гайок. Я відразу вирішив відійти до цих дерев і там укріпитись, наскільки можливо. Я гадав, що, по-перше, дерева добре захистять нас від стріл, а по-друге, не дадуть ворогам змоги атакувати нас розгорнутим фронтом. Правду сказати, це підказав мені мій старий португалець-лоцман, що завжди був готовий дати добру пораду й підбадьорити під час небезпеки. Ми негайно подались до гайка і незабаром досягли його. Татари чи розбійники — не знаю, як їх назвати — не рушили з місця й не старались заважати нам. Добравшись до гайка, ми, на велику радість, побачили, що там було болото.

По той бік його було велике джерело, від якого починався струмок, а в нього неподалеку впадав другий, такого ж самого розміру. Як ми довідались, це була верховина річки Ворчка[169]. Дерев біля джерел росло не більше двохсот, але вони були дуже великі й стояли густо. В цій гущавині ми почували себе в безпеці від ворогів, хіба що вони напали б на нас піші.

Щоб завадити цьому, наш безмежно працьовитий португалець узявся різати великі гілки на деревах; не дорізаючи їх до кінця, він посхиляв їх від дерева до дерева і таким способом зробив навколо нас майже безперервну огорожу.