Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 45)

— Я ходив у кіно, — сказав я.

— Кіно? — Він подивився на мене через коридор. — Кіно закінчується о десятій.

— Я знаю, — відповів я, — я потім пішов погуляти. Перепрошую. Добраніч.

Піднявся сходами до своєї кімнати, залишивши старого бурмотіти до себе і засовувати двері. Ще почув, як місіс Томпсон озвалася зі своєї спальні: «Що це? То він? Вернувся?»

Я наробив їм клопоту і переживань, мав би піти до них і вибачитися, але чомусь не міг цього зробити; закрив свої двері, скинув одежу, впав до ліжка, і це було так, наче вона досі зі мною, моя дівчина, в темряві.

При сніданку Томпсони були тихішими, ніж зазвичай. Навіть не дивилися на мене. Місіс Томпсон без жодного слова дала мені копчену рибу, а він втупився в газету.

Я з’їв свій сніданок, а тоді сказав: «Сподіваюся, ви добре провели вечір у Хайґейті?», і місіс Томпсон, ледь підібгавши губи, відповіла: «Дуже приємно, дякую, ми були вдома о десятій», а тоді тихо чмихнула носом і налила містеру Томпсону ще горнятко чаю.

Ми далі сиділи тихо, не кажучи й слова, а тоді містер Томпсон спитав: «Ти сьогодні вечерятимеш?», а я відповів: «Ні, не думаю. Маю зустрітися з другом». А тоді помітив, як старий дивиться на мене крізь окуляри.

— Якщо ти повернешся пізно, — сказав, — краще нам доробити тобі ключ.

І далі читав свою газету. Хтось би сказав, що я їх скривдив, нічого не розказавши і не пояснивши, куди йду.

Я пішов на роботу, і весь день був зайнятий, одна робота за одною; іншим разом я б не заперечував. Любив працювати повний день, а часто й понаднормово, але сьогодні хотів піти раніше, до закриття магазинів: пройняла мене одна ідея, і відтоді я ні про що інше не думав.

Було вже десь пів на п’яту, коли прийшов бос і сказав:

— Я обіцяв доктору, що він зможе забрати свого остіна цього вечора. Казав, що ти все закінчиш до пів восьмої. Добре, ні?

Моє серце тьохнуло. Я розраховував звільнитися раніше і зробити те, що запланував. Тоді швидко подумав, що добре було б, якби бос відпустив мене зараз і я б вийшов, перш ніж зачиниться магазин, і знову б повернувся, щоб зайнятися остіном, отож сказав:

— Я не проти трохи попрацювати понаднормово, але я б хотів зараз вийти, на півгодини, якби ви побули тут. Я хочу дещо купити, перш ніж зачиняться магазини.

Він відповів, що гаразд, тож я зняв комбінезона, помився, взяв плаща і пішов до магазинного ряду внизу Гейверсток Гілл. Знав, що мені було потрібне. Ювелірний магазин, де містер Томпсон ремонтував свого годинника: там продавали не всяке сміття, а хороші речі, добротні срібні рамки і столові прибори.

Звичайно, мали персні та кілька вигадливих браслетів, але мені вони не подобалися. Усі дівчата з НААФІ[60] носили браслети з амулетами, це було дуже банально; тож я далі оглядав вітрину і нарешті дещо помітив, у найдальшому кутку.

Це була брошка. У формі сердечка, дуже маленька, не надто більша, ніж ніготь великого пальця, але з гарним синім каменем і шпилькою ззаду. Саме форма привернула мою увагу. Я придивився. На ній не було ціни — це означало, що вона дорогувата, але я зайшов і попросив показати. Ювелір вийняв її з вітрини, трохи відполірував, повертів і так, і сяк, і я уявив, як вона гарно виглядатиме на моїй дівчині, на її сукні чи джемпері, і я вже знав, що це воно.

— Я її беру, — сказав і тоді спитав про ціну.

Коли він її сказав, я ледь не вдавився слиною, але вийняв гаманця, відрахував гроші; а він поклав сердечко в коробочку, дбайливо обклав ватою і зробив акуратний пакуночок, зав’язаний фантазійною стрічечкою. Я подумав, що доведеться просити в боса аванс, перш ніж піду ввечері з роботи, але він був добрий чолов’яга, і я був певний, що дасть.

Вийшов із ювелірного магазину, пакуночок для моєї дівчини схований у кишені на грудях, — і тут чую, що церковний годинник б’є за чверть п’яту. Ще був час спуститися до кінотеатру, впевнитися, що вона все зрозуміла про побачення цього вечора, а тоді бігом на дорогу і до гаража, і зробити остіна до часу, про який просив доктор.

Коли я дістався кінотеатру, серце моє валило, як ковальська кувалда, а горло так перехопило, аж ковтнути трудно. Весь час уявляв собі, як вона там виглядає, стоячи за завісою, в оксамитовій курточці та шапочці на потилиці.

Біля входу стояла черга, і я зрозумів, що програму змінили. Зникла афіша вестерну з ковбоєм, що устромив ножа індіанцеві в кишки, замість неї була інша — багато дівчат-танцівниць, а якийсь фертик спереду викаблучувався з тростинкою. Видно, мюзикл.

Я увійшов, але не підходив до каси, а відразу глянув на завісу, де б вона мала стояти. Там справді стояла білетерка, але не вона. Здорова висока дівчина, що по-дурному виглядала в їхній формі. Намагалася робити дві речі одночасно: розривати квитки, коли люди проходили повз неї, і клацати ліхтариком.

Я трохи почекав. Може, вони помінялися і моя дівчина пішла на балкон. Коли остання група зайшла за завісу, настала пауза, а дівчина була вільною, підійшов і спитав:

— Даруйте, а не могли б ви сказати, де інша молода леді?

Вона зиркнула на мене:

— Яка інша молода леді?

— Та, що була тут минулого вечора, з мідяним волоссям.

Подивилася на мене пильніше, з якоюсь підозрою.

— Вона сьогодні не з’явилася, — каже. — Я замість неї.

— Не з’явилася?

— Ні. І дивно, що ви про неї питаєте. Бо не ви перший. Недавно була тут поліція. Говорили з директором і з портьє теж, ніхто мені нічого не сказав, але я думаю, що сталось щось недобре.

Моє серце забилося інакше. Вже не піднесено, а погано. Як тоді, коли хтось захворіє, раптово потрапить до лікарні.

— Поліція? — перепитав. — Чого вони хотіли?

— Кажу ж вам, що не знаю, — відповіла вона, — але це якось пов’язане з нею, директор пішов із ними до дільниці й ще не повернувся. Балкон наліво, партер направо.

Я стояв, не знаючи, що робити. Здавалося, підлога піді мною западалася.

Висока дівчина надірвала ще один квиток, а тоді спитала мене через плече:

— Це була ваша подруга?

— Типу того, — відповідаю. Я не знав, що сказати.

— Ну, якщо хочете знати мою думку, то в неї не все було в порядку з головою. Не здивуюся, якщо вона покінчила з собою і її знайшли мертвою. Ні, морозиво продаємо в перерві після кінохроніки.

Я вийшов і став на вулиці. Черга за уціненими квитками росла, а ще там були діти, галасливі, збуджені. Я пропхався повз них і пішов. Почувався дивно, наче захворів. Із моєю дівчиною щось трапилось. Ось чому вона хотіла позбутися мене вчора ввечері й не хотіла, щоб я провів її додому. Вона збиралася накласти на себе руки, там, на цвинтарі. Тому так дивно розмовляла і така бліда була, і тепер її знайшли, як лежала на надгробку біля огорожі.

Якби ж я не пішов і не залишив її саму, все могло бути добре. Якби я пробув коло неї на п’ять хвилин довше, умовив би, щоб мене послухала і дозволила провести себе додому, а не впиралася в якихсь дурних фантазіях, вона б зараз у кінотеатрі показувала людям їхні місця.

Можливо, все не так погано, як я боявся. Можливо, вона заблукала, втратила пам’ять, поліція її підібрала, а тоді дізналася, де вона працювала, і тепер викликала директора кінотеатру, щоб це перевірити. Якщо я зайду до поліцейської дільниці й попрошу їх, може, мені розкажуть, що трапилося, а я скажу, що це моя дівчина, що ми з нею ходимо разом, і байдуже, якщо вона мене не впізнає, я однаково запевнятиму, що так і було. Я не міг підвести свого боса, мусив зробити того остіна, але потім, закінчивши, зайду до поліцейської дільниці.

Я повернувся до гаража геть приголомшений, заледве тямлячи, що я роблю, і вперше від запаху пального та мастила мені вивертало шлунок, а ще там якийсь чолов’яга виводив свою машину заднім ходом, її двигун ревів, напустив цілу хмару вихлопних газів, засмородив усю майстерню. Я зайшов, узяв свого комбінезона, перевдягнувся і зайнявся остіном, весь час думаючи, що трапилося з моєю дівчиною, чи вона тепер у поліцейській дільниці, загублена і самотня, чи лежить десь… мертва. Її обличчя постійно стояло мені перед очима, як минулої ночі.

Зайняло мені півтора години, не більше, доки остін був готовий до дороги, заправлений бензином та інше; я розвернув машину передом до вулиці, щоб власник її вивів, але втомився до смерті, а піт заливав мені обличчя. Сяк-так умився, взяв плаща і відчув пакуночок у нагрудній кишені. Вийняв його й подивився — такий він чепурненький був із цією фантазійною стрічечкою — і знову сховав. Не помітив, що входить бос — я стояв спиною до дверей.

— Купив те, що хотів? — спитав він, бадьоро усміхаючись.

Він був славний чоловік, ніколи не дратувався, нам було добре разом.

— Так, — кажу.

Але я не хотів із ним про це розмовляти. Сказав, що все зроблено й остін готовий до виїзду. Пішов з ним до конторки, щоб відмітити виконану роботу та понаднормовий час, і він запропонував мені цигарку з пачки, що лежала на столі поруч із вечірньою газетою.

— Бачу, що Леді Лак виграла три-тридцять, — сказав. — Я цього тижня заробив кілька фунтиків.

Записав мою роботу у свій гросбух, щоб правильно розрахувати платню.

— Пощастило вам, — відповів я.

— Трапилося, як сліпій курці просо, — сказав він. — Вона заробила двадцять п’ять до одного. Що ж, це все гра.

Я не відповів. Не те щоб я любив випити, але оце зараз потребував якоїсь пóгані. Витер чоло носовичком. Я хотів, щоб він закінчив свої рахунки, побажав мені доброї ночі та відпустив.