Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 46)

— Ще одному сердезі дісталося, — каже він. — Це вже третій за три тижні, просто в кишки, як інші. Помер у лікарні сьогодні вранці. Так наче хтось зурочив РАФ.

— А що таке, реактивний літак? — спитав я.

— Реактивний літак? — відповів він. — Та ні, побий його грім, убивство. Розпороли бідоласі живіт. Ти що, зовсім газет не читаєш? Це вже третій випадок за три тижні й всі однакові: хлопці з авіації, всіх знайдено на цвинтарі чи коло цвинтаря. Я тільки-но казав тому хлопчині, котрий приходив по бензин, що не тільки чоловіки подуріли і поробилися сексуальними маніяками, а й жінки теж. Але цю вони злапають, побачиш. Пишуть у газетах, що вже взяли її на мушку і сподіваються невдовзі арештувати. Давно пора, доки ще одного нещасника не зарізали.

Закрив книжку і запхнув олівця за вухо.

— Хочеш випити? — каже. — У мене в шафі є пляшка джину.

— Ні, — відповідаю я, — ні, дуже дякую. Я… в мене побачення.

— Гаразд, — сказав він, усміхаючись, — розважайся.

Я спустився вулицею вниз і купив вечірню газету. З тим убивством усе було так, як він сказав. Помістили на першій сторінці. Писали, що це, вірогідно, трапилося близько другої ночі. Молодий хлопець з авіації, у північно-східному районі Лондона. Йому вдалося доволоктися до телефонної будки і викликати поліцію. Приїхавши, вони знайшли його на підлозі будки.

Він встиг дати свідчення в машині швидкої допомоги, перш ніж помер. Сказав, що його покликала дівчина і він пішов за нею. Подумав, наче вона шукає маленької любовної пригоди, — бачив, як ця дівчина з іншим хлопцем трохи раніше пила каву біля стійки, вирішив, що вона кинула того іншого, вподобавши його. А тоді, сказав, вона всадила йому ножа просто в кишки.

У газеті було написано, що він дав поліції повний її опис, а ще додано: поліція буде рада, якщо чоловік, котрого бачили з дівчиною того вечора раніше, зголоситься допомогти ідентифікувати її.

Я не хотів далі читати газету. Викинув її. Гуляв по вулицях, доки не втомився і не вирішив, що Томпсони вже лягли спати.

Тоді я пішов додому, навпомацки знайшов ключ, який вони повісили на шнурочку в поштовій скриньці, відчинив і піднявся до своєї кімнати.

Місіс Томпсон розстелила мені ліжко, залишила термос із чаєм, добра душа, а ще вечірню газету, останній випуск.

Вони її піймали. Близько третьої пополудні. Я не читав статті, ні імені її, нічого. Сів на ліжко, взяв газету, і моя дівчина дивилася на мене з першої сторінки.

Тоді вийняв із кишеньки плаща пакуночок, розкрив його, викинув упаковку та фантазійну стрічечку і сидів, дивлячись на сердечко, яке тримав у руці.

Старий

Я чув, ви про старого питали? Так я й подумав. Ви тут нові, на канікулах. Влітку в нас багато таких. Так чи сяк, завжди знаходять дорогу вниз зі скель до цього пляжу, а потім зупиняються і дивляться спершу на море, а тоді знову на озеро. От як ви щойно.

Гарна місцина, авжеж? Тиха і самотня. Не дивуватися старому, що тут поселився.

Не знаю, коли це було. Ніхто не знає. Либонь, багато років тому. Коли я сюди перебрався, задовго до війни, він уже жив тут. Може, втік од цивілізації, як оце я. Або, може, там, де він жив раніше, залили йому сала за шкіру. Важко сказати. У мене із самого початку було почуття, наче він щось таке скоїв, або ж проти нього скоєно, що він озлобився на весь світ. Пам’ятаю, вперше його побачивши, я собі сказав: «Поб’юся об заклад, що старий — пекельний характер!»

Так, отут він мешкає біля озера зі своєю місіс. Мають щось наче курінь, відкритий всім вітрам, але, схоже, їм це байдуже.

Мене попередив про нього один із парубків на фермі. Радив мені, сміючись, обходити далеким рейдом старого, що мешкає поблизу озера, — він неприхильний до чужих. Тож я ходив із острахом і не залишався там надовго. Та й що з того було б, я його говіркою ні слова не знав. Вперше, коли його побачив, він стояв біля краю озера і дивився на море. З тактовності я не пішов через кладку над потоком, щоб не йти повз нього, а натомість, перейшов пляжем на інший бік озера. Потім із неприємним почуттям, наче я пхаюся до не свого діла, прикуцьнув за кущем дроку, витяг свою підзорну трубу і примружився на нього.

Він був чималим хлоп’ягою, кремезним і дужим, — тепер, звісно, постарів; я розповідаю про те, що було кілька років тому, але й зараз видно, яким він був колись. Що за ореол влади витав над його прекрасною головою, яку він носив із величчю короля. Маю свою думку з цього приводу. Ні, не жартую. Чи не мав він королівської крові від якогось далекого предка? Час від часу вона в ньому прокидається — він у цьому не винен, — підіймає в ньому все краще і кидає у шал битви. Але тоді я про це не думав. Просто дивився на нього і давав нурка за дрік, побачивши, що він повернувся. Ще й питав себе, чи він знає, що я за ним підглядаю, і як на це зреагує.

Якщо вирішить дістатися до мене через озеро, я виглядатиму геть дурним. Але він мусив собі надумати що інше, хоча, можливо, взагалі про мене не дбав. Далі дивився на море, спостерігаючи за чайками і припливом, що наближався, а тоді попрошкував на свій бік озера, до свого дому, місіс, і, мабуть, вечері.

А от її я в той перший день і краєм ока не бачив. Не було її й близько. Вони мешкали на лівому березі озера, не було туди дійсної стежки, а я зовсім не мав зухвальства підходити туди близько, щоб зіткнутися з нею віч-на-віч. А зустрівши, був розчарований. Взагалі ні на що дивитися. Себто нічого схожого на його характер. Я зміркував, що це спокійна, м’яка і терпляча істота.

Коли я їх побачив разом, вони обоє поверталися з риболовлі та прямували до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та усмішкою — даремною, але завченою, ви ж розумієте, — сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б мені вслід тими своїми дивними вузькими очима і дозволив би піти.

Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки — вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. За такої нагоди цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне, на життя в гавані, на все те, від чого він необачно відмовився або чого ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.

Бачте, певна річ впадала в око — ця пара була повністю поглинута одне одним. Я не раз спостерігав, як вона його вітала, коли він повертався додому із денної риболовлі, а до того впродовж вечора сходила до озера, на пляж і аж до моря, чекаючи його. Бачила здалека — і я теж, — як він обходить ріг затоки. Тоді йшов просто до пляжу, а вона назустріч йому, і вони обіймалися, не турбуючись, чи якийсь дідько їх не бачить. Це зворушувало, ви ж розумієте. Відчувалося, що в старому мусить бути щось лагідне, як між ними таке можливе. Для чужаків він міг бути дияволом, але для неї був всім світом. Отож я мав до нього тепле почуття, коли бачив їх разом.

Питаєте, чи мали вони якусь родину? Я до цього й веду! Саме про родину і хочу вам розповісти. Бо, бачте, сталася трагедія — і ніхто, крім мене, про це не знає. Може, розказати комусь, але не певен… Старого, мабуть, забрали б, а їй це зламало б серце, та й, хай там як, коли все вже сказано і зроблено, то це не моя справа. Знаю, що проти старого є вагомі докази, але ж не безперечні. Це міг бути і нещасний випадок, ніхто ж не робив жодного слідства, коли хлопчик зник, — то хто я такий, щоб пхатися і доповідати?

Я спробую розповісти, що трапилося. Але зрозумійте: воно доволі довго тривало, а я часом був деінде чи зайнятий — не сидів біля озера. Здавалося, ніхто, крім мене, не цікавився життям цієї пари, тому все, що я розповім, я бачив на власні очі, це не почуті від когось байки чи плітки, про які шепочуться за їхніми спинами.

Ну так, не завше вони жили самотньо, як оце зараз. Мали четверо діток. Трьох дівчаток і хлопчика. Виплекали їх чотирьох у тій старій халабуді над озером і просто диво, як їм це вдалося. Господи, та я пам’ятаю дні, коли дощ періщив по гладіні, здіймаючи хвильки, що розбивалися якраз біля їхньої садиби, перетворюючи твань на справжнє багно, а вітер дув просто на них. Можна б подумати, що хтось із олією в голові забрав би звідти свою місіс і дітей та й пішов туди, де є бодай якась вигода. Але не старий. Я так вважаю, він вирішив — раз він це витримує, то й вона мусить, а діти тим паче. Може, він хотів, щоб вони пройшли сувору школу.

А завважте, вони були дуже милими дітьми. Особливо молодша дівчинка. Я ніколи не дізнався її імені, але назвав її Цяткою[61], бо щось таке в ній було. Вся в батька, хоч і маленька. Наче зараз бачу, як вона, дрібка, одного прекрасного ранку першою вигрібає в озеро, залишивши далеко позаду сестер і брата.