Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 47)

Її брата я назвав Хлопчиком. Він був найстаршим і, між нами, трохи дурнем. Не був таким доладним, як сестри, — от неоковирний хлоп’яга. Дівчатка собі гралися, ловили рибу, а він товкся позаду, не знаючи, що із собою робити. Найрадше залишався б удома біля мамусі. Мамин хлопчик. Тому я його так і назвав. І не те щоб вона переймалася ним більше, ніж іншими. Як я розумію, трактувала всіх чотирьох однаково. Її думки були звернуті на старого — не на них. Але ж Хлопчик був просто великою дитиною і, як на мене, простаком.

Як і їхні батьки, молодь завжди трималася окремо. Гадаю, це їм старий утовкмачив. Ніколи не приходили до берега гратися, хоча, думаю, спокуса була чимала — у розпал літа, коли люди спускалися зі скель на пляж, на купання і пікніки. Мабуть, старий із якихсь дивних і лише йому відомих причин попередив їх, щоб вони не мали жодних стосунків із незнайомцями.

Вони вже звикли, що я — день за днем — товчуся, витягаю плавник та інше. Часто робив перерву і спостерігав за дітьми, що гралися на озері. Але ніколи не озивався до них. Могли повернутися і розповісти старому. Звикли дивитися на мене, коли я проходив повз них; проте відразу ж відводили погляд, наче засоромившись. Всі, крім Цятки. Цятка задирала голову і перекидалася у воді, от просто щоб показати себе.

Інколи я спостерігав, як вони йдуть усі шестеро — старий, місіс, Хлопчик і три дівчинки — на денну риболовлю до моря. Старий, звичайно, на чолі; Цятка, завше готова допомогти, біля татуся; місіс оглядається довкола, чи все гаразд із погодою, поруч — інші двоє дівчаток, а Хлопчик, бідний дурненький Хлопчик, завжди останнім виходив із дому. Я ніколи не знав, як їм пішло полювання. Зазвичай вони довго затримувалися і мене вже не було на березі, коли вони поверталися. Але, гадаю, вдавалося добре. Мусило вдатися — адже вони жили майже винятково тим, що вполювали. Ну, в рибі повно вітамінів, правда? Можливо, старий мав свій пунктик стосовно їжі?

Минув час, і молодь почала доростати. Цятка, як на мене, дещо втратила свою індивідуальність. Стала більше схожою на сестер. Все-таки з них було гарне тріо. Спокійні, знаєте, ґречні.

А от Хлопчик — той був величезним. Майже зі старого завбільшки, але ж яка різниця! Не мав ні батькової постави, ні сили, ні вдачі, — от великий незграба та й годі. Я думаю, найгірше те, що старий його соромився. Та й дома він не працював як належить, я в цьому певен. І на риболовлі не було з нього пуття. Дівчата працювали, як мурахи, а Хлопчик товкся десь ззаду, роблячи хіба безлад. Якщо там була мама, то просто залишався біля неї.

Я бачив, як старого трусило, що має такого дурня-сина. А ще й тому дратувався, що Хлопчик був такий великий. У його нетерпимому розумі таке не поміщалося. Сила й тупість не могли співіснувати. Звичайно, у будь-якій нормальній сім’ї Хлопчик пішов би тепер із дому і знайшов собі роботу. Раніше мені було цікаво, чи місіс і старий розмовляли про це ввечері, чи ця тема не обговорювалася, відколи виникло мовчазне порозуміння — Хлопчик не вдався.

Що ж, урешті вони пішли з дому. Принаймні дівчата.

Я розповім вам, як це сталося.

Була пізня осінь, а я вибрався на закупи до містечка над гаванню, за три милі звідси, і раптом побачив старого, його місіс, трьох дівчат і Хлопчика по дорозі в Понт, — це біля витоку струмка. У Понті є кілька котеджів, а ще ферма і церква позаду. Діти виглядали вимитими та причепуреними, старий і його місіс теж, а я питав себе, чи вони йдуть у гості. Якщо справді так, то для них це геть незвичайна річ. Але, можливо, там у них були друзі чи знайомі, про яких я нічого не знав. Хай там як, востаннє я їх бачив у той гарний суботній полудень по дорозі в Понт.

Решту вихідних дув гострий східний штормовий вітер. Я сидів удома і носа на вулицю не висовував. Знав, що море тяжко битиметься об пляж. Я турбувався, чи старий із родиною зуміли повернутися. Добре б зробили, зоставшись у Понті в друзів, якщо тільки вони мали там друзів.

Вітер вщух щойно у вівторок, і я тоді знову пішов на пляж. Всюди морські водорості, плавник, смола, мастило. Завше так буває після східного шторму. Я глянув у бік халабуди старого і побачив його з місіс на краю озера. І жодного знаку молоді.

Я подумав, що це якось дивно, і чекав поблизу їхньої появи. Але малих не було. Я обійшов озеро — там із протилежного боку добре видно їхні володіння — і навіть витяг свою стару підзорку, щоб краще роздивитися. Дітей ніде не було. Старий щось там наче майстрував, як це він зазвичай робив, коли не рибалив, а місіс прилаштувалася погрітися на сонечку. Цьому могло бути лише одне пояснення. Вони залишили дітей у Понті в друзів. На канікули абощо.

Зізнаюся, що мені одлягло від серця. Одну страшну мить я думав, що, можливо, вони подалися додому того суботнього вечора, їх застала буря; ну і — старий із місіс благополучно повернулися, а діти ні. Хоча такого не могло бути. Я б почув. Хтось щось би розповів. Не міг би старий звичайно собі безтурботно вовтузитися, а місіс вигріватися на сонці. Ні, неможливо. Вони залишили дітей у друзів. Чи, можливо, дівчата з Хлопчиком вирушили в глиб країни, щоб урешті знайти собі роботу.

Хай там як, без них усе спорожніло. Я засумував. Досі вже звик бачити їх поблизу, Цятку та інших. Я мав дивне відчуття, що вони пішли звідси назавше. Дурниця, правда? Себто як на здоровий глузд. Був старий, його місіс, четверо молодих, а я зблизька спостерігав, як вони росли, і от тепер вони пішли без жодної видимої причини.

Якби ж я знав бодай два слова його мови, щоб озватися по-сусідськи: «Бачу, ви з місіс зосталися самі. Сподіваюся, нічого не трапилося?»

Але з цього не було б пуття. І він глянув би на мене тими своїми дивними очима і послав під три чорти.

Дівчат я вже ніколи не бачив. Ні, жодного разу. Вони не повернулися. Якось я вирішив було, що побачив Цятку — в гирлі з друзями, — але не був цього певен. Якщо це й була вона, то виросла і геть змінилася. Скажу вам, що я з цього приводу думаю. Старий з місіс навмисне взяли їх із собою в ті вихідні — щоб залишити зі знайомими, або ж звеліли їм відтепер покладатися лише на себе.

Знаю, що це звучить жорстоко, ви б такого не зробили з власним сином чи донькою, але ж не забудьте, що старий був кремінь і жодним законам не корився. Не сумніваюся — він думав, що так буде краще, і, якби ж я напевне знав, що трапилося з дівчатами, особливо з Цяткою, я б не переймався.

А от за кого я переймався, то це за Хлопчика. Річ у тім, що Хлопчик був достатньо дурний, аби повернутися. Десь через три тижні після тої останньої суботи. Я саме йшов не своїм звичним шляхом, а лісом аж до озера, вздовж струмка, що впадає в нього згори. Обійшов озеро болотом із північного боку, тримаючись на відстані від володінь старого, і перше, що побачив — це Хлопчик.

Він нічого не робив, просто стояв на болоті. Виглядав приголомшеним. Був надто далеко від мене, щоб я міг до нього озватися, — та мені й відваги забракло. Але я спостерігав, як він стояв на свій неотесаний, незграбний манір. Я бачив, що він дивиться на дальній кінець озера. У бік старого.

Старий і місіс зовсім не помітили Хлопчика. Були собі поблизу пляжу, на дощатому містку, виходили рибалити чи поверталися. І от раптом Хлопчик із його приголомшеним дурним обличчям, не просто дурним — переляканим.

Я хотів спитати: «Що трапилося?», але не знав, як сказати. Стояв там, як і Хлопчик, дивлячись у бік старого.

Тоді трапилося те, чого ми обидва мусили боятися.

Старий підняв голову і побачив Хлопчика.

Либонь, він сказав щось місіс, бо вона й не ворухнулася, зосталася там, де була, на містку, але старий обернувся, мов спалах блискавки, і попрямував на той бік озера, до боліт, до Хлопчика. Виглядав жахливо. Ніколи цього не забуду. Ця чудова голова, якою я завше захоплювався, була мов утілення гніву та злоби, і він проклинав Хлопчика, підступивши. Кажу вам, — я це чув.

Хлопчик, розгублений і переляканий, безпорадно шукав, де б від нього сховатися. Але жодної схованки не було. Лише рідкий очерет, що ріс поруч із болотом. Та сердега був такий дурний — пішов туди, прикуцьнув і вважав себе в безпеці — страховинне видовище.

Я вже зібрав усю свою відвагу, щоб утрутитися, коли старий раптом різко зупинився посеред шляху, став на місці, а тоді, досі кленучи і бурмочучи, обернувся і рушив до мостика. Хлопчик дивився на нього з-за своєї очеретяної завіси, а тоді, бідолашний дурник, знову вийшов на болото, як на мене, з думкою пробитися додому.

Я оглянувся довкола. Нíкого покликати. Ніхто не допоможе. Навіть коли б я дістався ферми і погукав когось, мені порадили б не втручатися. Старого краще не чіпати, коли в нього один із його нападів люті, а Хлопчик достатньо дорослий, щоб подбати про себе. Він же був зі старого завбільшки. Міг відплатити тією ж монетою. Але я знав і дещо інше. Хлопчик не боєць. Не знає, як це.

Я доволі довго чекав поруч із озером, але нічого не сталося. Вже почало сутеніти. Марно було там стирчати. Старий і місіс пішли з мостика додому. А Хлопчик ще стояв там на болоті, на краю озера.

Я лагідно до нього озвався:

— Це все дарма. Він тобі не дозволить. Повертайся до Понту чи де ти там був. Куди завгодно, але тут не залишайся.