Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 44)

— Ти звикла лежати під дощем? — кажу.

— Я так виховалася, — відповідає. — Таке нам ім’я дали у бомбосховищах. Під час війни нас називали дітьми сліпих завулків[58].

— Ти хіба не була евакуйована? — питаю.

— Це не для мене, — відповіла вона. — Я ніколи не могла затриматися на одному місці. Завжди поверталася.

— А батьки живі?

— Ні. Обох убила бомба, яка зруйнувала мій дім.

Вона це не трагічно сказала, зовсім звичайно.

— Не пощастило, — кажу я.

Вона нічого на це не відповіла. Я сидів, тримаючи її за руку, і хотів одвести її додому.

— Давно працюєш у тому кінотеатрі? — питаю.

— Десь три тижні, — сказала вона. — Я ніде надовго не затримуюся, а скоро і звідти піду.

— Чого так?

— Така вже непосидюща.

Раптом вона простягла руки, взяла моє обличчя і потримала. Так ніжно це зробила, нічого такого не подумайте.

— У тебе добре обличчя, — сказала, — мені подобається.

Це було дивно. Так це сказала, що я почувся дурним і добрим, зовсім інакше, ніж у автобусі, і ще подумав, може, я нарешті знайшов дівчину. Не на один вечір. Назавжди.

— Маєш хлопця? — питаю.

— Ні, — каже вона.

— Маю на увазі, постійного.

— Ні, не було ніколи.

Дивна така розмова на цвинтарі, а ще вона й лежала там, наче фігура, вирізана на старому надгробку.

— Я теж не маю дівчини, — кажу. — Ніколи я не думав про це, як інші хлопці. Дивацтво, правда? А ще мені дуже подобається моя робота. Я в гаражі працюю, механіком, знаєш, ремонтую все, що є. Платять добре. Я вже трохи відклав, а ще посилаю старій ма. Живу на квартирі, нічого такий барліг. У містера і місіс Томпсон, добрі люди, і мій бос у гаражі теж добрий чоловік. Я ніколи не чувся самотнім, і тепер ні. Але, відколи тебе побачив, якось задумався. Знаєш, ніщо вже не буде, як раніше.

Вона мене жодного разу не перебила, і моя промова звучала як думки вголос.

— Приємно і мило повертатися додому до Томпсонів, — говорю я далі, — добріших людей і не побажаєш. Жертя теж добре, розмовляємо після вечері та слухаємо радіо. Але, знаєш, я б тепер хотів чогось іншого. Я б хотів прийти за тобою до кіно і забрати тебе, коли закінчиться програма, і ти стоятимеш коло завіси, дивитимешся, як виходять люди, підморгнеш, що мене побачила, і прийдеш, як перевдягнешся, а я б на тебе чекав. І ти вийдеш на вулицю, як щовечора, але вже сама не підеш, візьмеш мене під руку, коли захочеш зняти плащ, то я його понесу, чи там пакунок, чи що в тебе буде. Тоді підемо в Корнер Гауз чи в інше місце, щоб приємно повечеряти. У нас буде зарезервований столик, офіціантки нас знатимуть і триматимуть щось особливе, лише для нас.

Я виразно уявив собі цю картину. Столик із написом: «Зарезервовано». Офіціантка киває нам: «Є свіжі яйця в соусі карі». Йдемо по підноси, а моя дівчина вдає, ніби мене не знає, а я собі сміюся.

— Як ти на це дивишся? — кажу. — Не просто дружба, щось більше.

Не знаю, чи вона почула. Лежала там, дивлячись на мене, і смішно, ніжно торкалася мого вуха й підборіддя. Скажете, що жаліла мене.

— Я хотів би купувати тобі різні речі, — веду я далі, — інколи квіти. Приємно бачити дівчину з квіткою на сукні, це так чисто і свіжо. А на особливі випадки — день народження, Різдво і так далі — щось, що тобі сподобалося на вітрині магазину, але ти не сміла зайти і спитати про ціну. Може, брошка чи браслет, щось гарне. А я б зайшов сам, без тебе, і купив це, і хай воно коштує більше, ніж моя тижнева платня, мені байдуже.

Я вже ніби бачив, із яким виразом обличчя вона відкриває пакуночок. Вдягає те, що я купив, ми разом виходимо, вона одягнена спеціально для такої нагоди, не провокативно, але впадає в око. Так, знаєте, стильно.

— Трохи нечесно говорити про одруження, — кажу, — не тепер, коли життя таке непевне. Хлопцеві ще нічого, але дівчині тяжко. Тулитися, може, в двох кімнатах, як у клітці, черги, карточки, таке всяке. Дівчата теж люблять свою свободу, працювати, не бути зв’язаними, так само, як ми. Але те, що говорили в кафе, — нісенітниця. Що дівчата не такі, як колись, і що це завинила війна. А якщо йдеться про те, як їх трактують на Сході, то я сам дещо бачив. Певно, той хлопець вважав себе дотепним, вони всі там розумаки в авіації, але я думаю, що то була дурна мова.

Вона опустила руки, простягла їх по боках і заплющила очі. На надгробку вже мусило бути вогко, я хвилювався за неї, звичайно, вона була в плащі, але ноги їй промокли у тих тоненьких панчохах та мештиках.

— А ти ніколи не був у військово-повітряних силах? — спитала.

Дивно. Її голос прозвучав жорстко. Гостро, змінено. Наче вона чимось стривожена, чогось злякалася.

— Ні, це не для мене, — відповідаю. — Свого часу я служив у РЕМЕ. Вони були як слід. Ніякого зазнайства, ніяких дурниць. З ними знаєш, що й до чого.

— Я рада, — сказала вона. — Ти добрий і щирий. Я рада.

Я задумався, чи вона не знала когось із авіації, хто б її кинув. Вони там, скільки я їх знав, дика зграя. Згадав, як вона дивилася на хлопця, що пив чай біля стійки. Якось задумливо. Наче намагалася його згадати. Я не міг сподіватися, що вона ніколи ні з ким не крутила, з її зовнішністю, та ще й вихована у притулках, без батьків, як вона казала. Але не хотілося думати, що її скривдили.

— Чому, що в них поганого? — сказав я. — Щось тобі зробили?

— Зруйнували мій дім.

— Це ж німці були, а не наші хлопці.

— Все одно вони вбивці, правда? — сказала вона.

Я глянув на неї. Вона лежала на надгробку, а голос її вже не був різким, як тоді, коли вона питала, чи я не служив у авіації, а втомленим і сумним, і якось дивно самотнім; мене так стисло в животі, аж у самому нутрі, що я схотів зробити найдурнішу кляту річ і забрати її до себе додому, до містера і місіс Томпсон. Сказати місіс Томпсон — вона добра душа, вона не заперечуватиме, — «Це моя дівчина. Пригляньте за нею». Тоді б я знав, що вона в безпеці, все з нею буде добре, ніхто їй не заподіє нічого злого. Так, начебто я раптом злякався, що хтось підійде і скривдить мою дівчину.

Я нахилився, обхопив її руками і підняв до себе.

— Слухай, — кажу, — сильний дощ. Я відведу тебе додому. Ти тут застудишся на смерть, лежачи на мокрому камені.

— Ні, — відповіла вона, з руками на моїх плечах, — мене ніхто ніколи додому не проводжає. Ти повернешся до себе, сам.

— Я тебе тут не залишу, — сказав я.

— Ні, залишиш, бо я так хочу. Якщо впиратимешся, розсерджуся. Хіба ти цього хочеш?

Я дивився на неї, спантеличений. Її обличчя дивно виглядало при тьмяному старому ліхтарі, біліше, ніж перше, але ж яке гарне, Ісусе Христе, яке гарне. Це блюзнірство, знаю, але інакше сказати не вмію.

— То що б ти хотіла, щоб я зробив? — питаю.

— Я б хотіла, щоб ти пішов і не озирався, — сказала вона, — як ті, що ходять уві сні, сновиди, так їх називають. Повертайся, йдучи під дощем. Це займе кілька годин. Нічого, ти молодий і дужий, маєш довгі ноги. Повертайся до своєї кімнати, хай де б вона була, лягай у ліжко, засни, прокинься вранці, з’їж свій сніданок і йди на роботу. Так само, як завжди.

— А ти?

— Не думай про мене. Просто йди.

— Можна подзвонити тобі завтра ввечері до кінотеатру? Це може бути так, як я тобі казав… на постійно?

Вона не відповіла. Тільки всміхнулася. Сиділа зовсім нерухомо, дивлячись мені в обличчя, а тоді заплющила очі, відкинула голову назад і сказала:

— Поцілуй мене ще раз, незнайомцю.

Я її залишив, як вона казала. Переліз через цвинтарну огорожу, вийшов на дорогу. Виглядало, що там нікого нема і кіоск зі стійкою на автобусній зупинці було зачинено, відкидний столик піднято.

Я пішов тою дорогою, якою автобус нас привіз. Вона була пряма і тяглася безконечно. Це мала бути Хай-стрит[59]. З обох боків магазини; це був північно-східний район Лондона, де я раніше ніколи не був. Я, схоже, заблукав, але зовсім цим не переймався. Почувався сновидою, як вона й казала.

Весь час думав про неї. Коли йшов, нічого не бачив, лише її обличчя. Говорили в армії, наче буває, що дівчина так вражає хлопця, аж він нічого не бачить, не чує і не тямить, що робить; досі я думав, що це художній свист або ж трапляється лише з п’яними, а тепер знав, що це правда і трапилося зі мною. Я більше не хвилювався, як вона повернеться додому: казала, щоб я не турбувався, мусить мешкати поблизу, інакше не заїхала б так далеко, хоча це й дивно — товктися на роботу такий світ. Можливо, вона мені пізніше все розкаже, потроху. А я нічого з неї не витягуватиму. У голові мені було лише одне як цвяхом забите — забрати її наступного вечора з кінотеатру. Це було твердо усталено, і ніщо б мене від цього не відвернуло. Навіть не помічу часу, що пройде до десятої вечора.

Я далі йшов під дощем, аж тут над’їхала вантажівка; я проголосував, і шофер підвіз мене добрий шмат дороги, перш ніж мусив повернути наліво, в інший бік; я вийшов і пішов знову. Коли дістався додому, було десь близько третьої.

Іншим разом я б почувався незручно, будячи містера Томпсона, щоб він мене впустив, і раніше ніколи такого не було, але зараз я аж світився зсередини любов’ю до своєї дівчини і геть не брав цього до серця. Томпсон нарешті спустився і відчинив двері. Мені довелося кілька разів дзвонити, щоб він почув, і от він тут, сірий зі сну, бідний старий у пом’ятій піжамі.

— Що з тобою трапилося? — спитав він. — Ми вже з дружиною хвилювалися. Боялися, чи тебе не збила машина, не переїхала. Повернулися, аж тут дім порожній, твоя вечеря неторкана.