Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 43)

— Скільки знаю, ми ще цвинтаря не проїхали. Це так дуже важливо?

— А, будуть інші, — каже вона. — Я не мала на увазі якийсь конкретний.

Я дещо прифігів. Думав, вона хоче вийти на зупинці коло цвинтаря, бо це найближче до її дому, оно як кажуть: «Висадіть мене коло “Вулворта”[56]», якщо ти десь там живеш. Трохи поміркував та питаю:

— Що ти маєш на увазі «будуть інші»? На автобусних маршрутах цвинтарів небагато.

— Я так кажу, загально, — відповіла вона. — Не муч себе розмовою, мені більше подобається, як ти мовчиш.

Як вона це сказала — не так, наче заїхала в пику. Я навіть зрозумів, про що вона. Дуже приємно балакати з такими людьми, як Томпсони; сидимо за вечерею, ти розказуєш, як минув день, хтось там щось читає з газети, ще хтось підтакне: «Нічого собі, це ж треба», і так воно собі йде, аж доки не починаємо позіхати і не кажемо: «Хто до ліжка?» А добре ще розмовляти з таким чолов’ягою, як мій бос, за кухлем під час другого сніданку чи о третій, як роботи нема. «Кажу тобі, думаю, що теперішній уряд робить балаган, ці типи геть не ліпші за попередніх», а тут нас хтось перебиває, бо приїхав заправитися бензином. Ще мені подобається говорити зі своєю старою ма, як ми з нею бачимося, а це не часто буває; вона все мені розказує, як ляскала мене по дупі, коли я був малим, а я сиджу при кухонному столі, як давніше, а вона пече роккейки[57], дає мені шкоринку і каже: «Ти завжди трусився за шкоринкою». Ото розмова, ото бесіда.

Але я й не хотів розмовляти з моєю дівчиною. Хотів обнімати її рукою, а підборіддя притулити до її голови, і саме це вона мала на увазі, кажучи, що воліє, аби я мовчав. Бо і я цього волів.

А ще одно трохи мене непокоїло — чи можна її поцілувати ще до того, як автобус зупиниться і ми опинимося на кінцевій. Маю на увазі, що обнімати дівчину — одне, а цілувати — це вже інша пара гальош. Зазвичай треба трохи часу на розігрів. Починається з довгого вечора, йдете разом в кіно чи на концерт, тоді щось їсте і п’єте, добре, отепер ви познайомилися і можете трохи поцілуватися і пообійматися на прощання, дівчата такого чекають.

Правду кажучи, я не дуже був до цілування. Перед тим як піти в армію, ходив із одною дівчиною, вона була нічого собі, мені подобалася. Але трохи їй виступали зуби, і навіть коли закриєш очі та намагаєшся про це не думати, як цілуєшся, то все одно знаєш, що то вона, і нічого з цього не виходить. Добра стара Доріс із сусідньої брами. Але ще гірші ті, що накидаються на тебе, наче б хотіли з’їсти. Коли ти в мундирі, то втрапляєш на таких пачками. Такі вже бистрі, так довкола тебе крутяться, аж відчуваєш — не можуть чекати, доки хлопець ними зацікавиться. Признатися, мене від них млоїло. Щоб я так жив. Видно, якийсь перебірливий народився, не знаю.

Але цього вечора в автобусі все було геть інакше. Не знаю, що мене тягло до тої дівчини — її сонні очі, мідяне волосся, ніби й не переймається мною, а ніби я їй подобаюся; ніколи раніше мені когось подібного не траплялося. Спитав себе: чи ризикнути, чи ще почекати? По тому, як шофер вів автобус, а кондуктор посвистував унизу, кажучи «добраніч» тим, хто виходив, я зрозумів, що ми коло кінцевої. Моє серце під плащем затьопалося, шия під коміром змокла, клята дурня, це ж лише поцілунок, вона мене не вб’є — а тоді… Це було як скочити з трампліна. Я подумав: «Пан або пропав», нахилився, повернув до себе її обличчя, підняв її підборіддя рукою і поцілував як слід.

Ну, був би я поет, назвав би це одкровенням. Позаяк я не поет, можу лише сказати, що вона теж мене цілувала і це тривало довго і було зовсім не так, як із Доріс.

Тут автобус різко зупинився, а кондуктор як запіє: «Прошу всіх на вихід». Чесно, я ледь його не придушив.

Вона копнула мене в кісточку. Сказала: «Давай, рухайся». Я ледве встав із місця і злетів зі сходів, а вона йшла ззаду, і от ми вже стоїмо на вулиці. Почався дощ, не сильний, але достатній, щоб його помітити і підняти комір плаща, а ми десь при кінці великої широкої вулиці з порожніми неосвітленими магазинами по обидва боки, як на кінці світу, і маєш, зліва гора, а біля її підніжжя цвинтар. Видно огорожі й білі надгробки, і все це тягнеться довго, до середини гори. Цілі акри.

— Холєра, — кажу, — ти про це казала?

— Можливо, — каже вона, незрозуміло зиркає через плече, а тоді бере мене під руку. — А якби спершу горнятко кави?

Спершу?.. Чи то вона має на увазі перед довгою дорогою додому чи перед її домом? Ну та дарма. Ще не дуже по одинадцятій. Я міг би випити горнятко кави з канапкою. При дорозі був ще не закритий кіоск зі стійкою і відкидним столиком.

Ми туди підійшли, а там був шофер, кондуктор і той чолов’яга з авіації, що сидів перед нами нагорі. Вони замовили чай, канапки, і ми так само, лише каву замість чаю. Тут їх добре нарізають, ті канапки, я це ще раніше помітив, не скупляться. Порядний шмат шинки між двома товстими шматками білого хліба, кава гаряча, горнятка повні, все люкс, я собі подумав: «Вартує шести бобів».

Я зауважив, що моя дівчина дивиться на чолов’ягу з авіації так, наче згадує, де вона раніше його бачила, а він теж на неї поглядає. Я його за це не звинувачував. Я не проти; коли ти з дівчиною, то приємно, якщо інші хлопці її помічають. Таку не пропустиш. Не мою дівчину.

Тоді вона повернулася до нього спиною, навмисне, спершись ліктями об стійку і попиваючи каву, а я стояв біля неї, роблячи те саме. Ми не були пихатими, були приємними і ґречними, побажали всім доброго вечора, але кожен міг сказати, що ми разом, я її хлопець, а вона моя дівчина. І це мені подобалося. Кумедно, але я почув щось наче опікунче. Хай собі думають, що ми подружжя і повертаємось додому.

Вони один одного підколювали, ті троє і бармен, що приніс канапки і чай, але ми до них не приєдналися.

— Стережіться в цій формі, — сказав кондуктор до чолов’яги з авіації, — а то скінчите як інші. Запізно, щоб самому ходити.

Вони всі зареготали. Я не зрозумів чого, але вирішив, що то такий жарт.

— Я давно стережуся, — каже чолов’яга. — Розпізнаю небезпеку з першого погляду.

— Не здивуюся, як ті інші теж таке казали, — зауважив шофер, — і відомо, що з ними сталося. Аж мороз поза шкірою. Але хотів би я знати, чого вибрали саме авіацію?

— Через колір нашого мундира, — каже той. — Здалеку помітний.

Вони далі так підсміювалися. Я запалив цигарку, а дівчина не захотіла.

— Це все війна винувата, що таке з жінками сталося, — сказав бармен, витираючи горнятко і кладучи його назад. — Думаю, в голові їм помішалося і вже не знають, що добре, що зле.

— Та нє, то все спорт, — озвався кондуктор. — Розвиває не ті м’язи, що треба. Візьміть моїх дітиськ, до прикладу. Дівка поб’є хлопця одною лівою, правдива мала хуліганка, а сильна, як бичок. Хоч-не-хоч задумаєшся.

— Ото правда, — погодився шофер, — це називається рівноправністю статей, так? То через право голосу. Не треба їм було його давати.

— Байка, — сказав чолов’яга з авіації, — вони не через право голосу здуріли. Під шкірою завжди були такі. На Сході знають, як з ними поводитися. Замикають їх. Так і слід. Тоді ніяких клопотів.

— Не знаю, що сказала б моя стара, якби я спробував її замкнути, — сказав шофер. Всі знову зареготали.

Моя дівчина потягла мене за рукав, і я побачив, що вона допила свою каву. Кивнула головою на вулицю.

— Хочеш додому? — спитав я.

Дурня. Чомусь я хотів, щоб інші повірили, наче ми разом йдемо додому. Вона не відповіла. Просто сміялася, з руками в кишенях макінтоша. Я попрощався з усіма і пішов за нею, але спершу помітив, як чолов’яга з авіації дивиться на неї поверх горнятка чаю.

Вона пішла вулицею, далі падав дощ. Такий понурий, мимоволі думаєш, як добре б сидіти при вогні десь у затишному місці, а вона перейшла на той бік вулиці, дійшла до цвинтарної огорожі, зупинилася, глянула на мене знизу вгору та всміхнулася.

— А тепер що? — кажу.

— Надгробки бувають пласкі, — відповіла вона, — інколи.

— То й що? — кажу я, прифігівши.

— На них можна лежати, — говорить вона.

Повернулася і пішла вздовж огорожі, придивляючись до неї, тоді знайшла один прут зігнутий, а поруч із ним виламаний, зиркнула на мене і знову всміхнулася.

— Завжди так, — сказала. — Коли довго шукати, завжди знайдеш діру.

Пролізла крізь діру в огорожі так швидко, як ніж крізь масло. Стою і дивлюся, як баран на нові ворота.

— Стій, — кажу, — я трохи більший від тебе.

Але вона пішла собі десь між могил. Я насилу пропхався крізь діру, пихкаючи і хехаючи, а тоді обдивився, і побий мене грім, як вона не лежала на пласкій могилі — на камені, руки під головою, очі заплющені.

Ну, я ні на що не сподівався. Себто думав, що відведу її додому. Домовимося на наступний вечір. Звичайно, через те, що було пізно, ми могли б трохи постояти біля її брами. Вона не мусила відразу йти. Але лежати на надгробку — це щось неприродне.

Я сів поруч і взяв її за руку.

— Змокнеш, лежачи там, — кажу.

Прозвучало по-дурному, але я не знав, що ще казати.

— Я до цього звична, — відповіла вона.

Розплющила очі та глянула на мене. Недалеко від нас, біля огорожі, світилися вуличні ліхтарі, то так аж дуже темно не було, та й, попри дощ, ніч не була чорною, як смола, от просто хмарна. Хотів би я описати її очі, але я не майстер щось гарно описувати. Знаєте, як світяться в темряві люмінесцентні годинники? Я такий мав. Коли прокидаєшся вночі, вони в тебе на зап’ясті, як друг. Якось так блищали очі моєї дівчини, але вони були ще й гарні. І більше не виглядали лінивими котячими. Були ласкавими, ніжними і сумними, і все це разом.