Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 3)

Глянув на море, придивляючись до гребенястих зеленавих бурунів-гривачів. Вони стійма вставали, закручувалися і знову опадали. Оскільки ж це був відплив, ревіння долинало здалеку і видавалося слабшим, ніж під час припливу.

Тоді він побачив їх. Чайки. Гойдалися на морських хвилях.

Те, що йому на перший погляд здалося білими шапками піни, насправді були чайки. Сотні, тисячі, десятки тисяч… Здіймалися й опускалися разом із морськими хвилями, головами до вітру, наче могутній флот, що стоїть на якорі, чекаючи, поки підніметься вода. На схід, на захід — усюди чайки. Скільки сягало око, в щільному строю, шеренга за шеренгою. Якби море було спокійним, вони покрили б затоку, наче біла хмара: голова при голові, тіло до тіла. От тільки східний вітер, здіймаючи гривачі, заховав їх від берега.

Нат повернувся і пішов з пляжу, підіймаючись додому крутою стежкою. Хтось мусить про це знати. Комусь треба розповісти. Щось відбувається, незрозуміло лише, через погоду чи східний вітер. Питав себе, чи не слід піти до телефонної будки на зупинці та подзвонити в поліцію. Але що вони зроблять? Що взагалі можна зробити? Десятки тисяч чайок гойдаються в затоці на морських хвилях, чи то через шторм, чи то через голод. Поліція вирішить, що він божевільний або п’яний, або ж спокійно сприйме його повідомлення. «Дякуємо. Так, нам уже сповістили. Сувора погода жене велику кількість птахів у глиб країни». Нат оглянувся довкола, але ніяких інших птахів не було й знаку. Можливо, холод погнав їх усіх у глиб суходолу? Коли він підійшов до котеджу, дружина вийшла йому назустріч, до дверей.

— Нате, — сказала вона схвильовано, — це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.

— Що було по радіо? — спитав він.

— Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.

Вони разом пішли на кухню. Він прочитав із папірця, що лежав на столі:

«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи перешкоди, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід пильнувати вікна, двері й димарі, а ще вдатися до зважених заходів задля безпеки своїх дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».

Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.

— Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі почули. Хай місіс Тріґґ знає, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі: щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.

— Чого чекають, Нате? — спитала вона.

Він глянув на неї і перевів погляд на папірець.

— Не знаю, — повільно вимовив. — Тут сказано, що птахи голодні.

І пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.

— Що ти збираєшся робити, Нате?

— Перевірити і зміцнити вікна й димарі, як там сказано.

— Ти думаєш, що вони увірвуться, навіть якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й така ж дрібнота? Як же це?

Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…

Піднявся нагору та працював там решту ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не має роботи на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і за такими ж панелями ховав світло з будинку своєї матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те щоби від цього сховища була якась користь, коли настав час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів, і сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Тріґґ і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Підуть на танці чи на партію вісту.

— Обід готовий! — покликала жінка з кухні.

— Добре. Вже спускаюся.

Він був задоволений своєю роботою. Заслони добре перекрили кватирки та основи димарів.

Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, та потім новинарі подовжили звіт: «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, — читав диктор. — О десятій ранку небо Лондона було так щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватись у великому місті, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки — мартинів. Видовище було таке незвичайне, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами».

Диктор перелічив різні інциденти, знову заявив, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторив попередження домовласникам. Його голос був рівний і ґречний. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як ретельно спланований жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке боротися зі зграєю птахів у пітьмі. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, як, бува, вечорами після виборів. Юрмитимуться люди, крик і сміх, випивка. «Ходім подивимося на птахів!»

Нат вимкнув радіо. Встав і заходився укріплювати кухонні вікна. Дружина дивилася на нього, малий Джонні ходив за нею хвостиком.

— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо й тут теж.

— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Не треба нам ризиків.

— От що їм варто зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.

— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?

— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.

— Так, — погодився Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?

— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.

Нат подумав, що «вони», ані хиби, цієї ж миті обдумують проблему, але хай там що «вони» вирішать для Лондона та великих міст — тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить сам подбати про свій дім.

— А як у нас із їжею?

— Нате, ну що ще?

— Дрібниці. То що там у тебе в коморі?

— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома зайвих сирих продуктів, то все вже закінчується. Різник не обізветься до післязавтра. Але назавтра я можу щось привезти, коли виберуся.

Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра дістатися міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.

— А пекар?

— Теж прийде завтра.

Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.

— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини… Сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.

— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.

Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…

Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, потьмяніло, мов увечері. Небо похмуре, важке, безбарвне, наче сіль. Він чув, як розлючене море туркотить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер затоплені, але це не море притягнуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, колували, піднімалися, падали, намагаючись пересилити буревій.

Нат розвернувся і побіг доріжкою назад до котеджу.

— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.

— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.

— Тримай Джонні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.

— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.

— Нічого. Роби, що я тобі кажу.

Заглянув до комірчини з інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.

Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову озирнувся через плече.

Чайки знялися вище, їхні кола чимраз ширшали, величезні зграї заповнили небо.

Він поспішав. Хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.

Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв із пагорбів на поля.

Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу ніби пляма. Вона розширилась, поглибшала й розмазалася в хмару, потім розділилася на п’ять менших хмар, які посунули на північ, схід, південь і захід, — і не хмари то були зовсім. То були птахи. Він бачив, як вони ширяться небом; частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. Із їхньої швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глиб країни, їм байдуже до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки — всі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших. Але цього пообіддя в них була інша мета.