Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 4)

«Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що мають робити. До нас їм однаково. Нами займуться чайки. Решта летить у міста».

Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор повинен працювати. Повідомлення приймуть і передадуть.

— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.

— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, утомлений.

— Я можу бути впевнений, що це повідомлення передадуть кому слід?

— Так, так… — тепер нетерпляче, наче ця розмова їй вже набридла. Знову пішли гудки.

«Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні весь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо: “Диви, птахи!” Недбала».

Автобус тяжко виліз на пагорб. Із нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.

— Нащо тобі мотика, татку?

Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцями.

— Так, просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюсь, як швидко ви бігаєте.

Він розмовляв із приятелями Джилл — їхні сім’ї мешкали в муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.

— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.

— Ні, не можна. Додому, або ж я скажу твоїй мамі.

Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.

— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.

— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.

Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Досі мовчки. Жодного звуку.

— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок!

— Так. Хутенько, хутко.

— Куди вони летять? Куди це вони?

— Певно, в глиб країни. Там, де тепліше.

Він схопив її за руку і потяг по доріжці.

— Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.

Чайки наслідували граків і ворон. Їхні зграї заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі сторони світу.

— Татку, що це? Що роблять чайки?

Але вони не збиралися летіти, як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Ніби мали прийняти якесь рішення. Наказ ще не очевидний.

— Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.

Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важка, сповзала. І плакала. Його страх і поспіх передалися їй.

— Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!

Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього:

— Можете нас підкинути?

— А що трапилось?

Містер Тріґґ повернувся на шоферському сидінні й глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася усмішка.

— Виглядає, що матимемо невелику розвагу, — сказав він. — Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про що інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопіт. Хочете пукавку?

Нат похитав головою.

Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося тільки для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.

— Мені пукавка не потрібна, — сказав Нат, — але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.

Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.

— Окей, — згодився фермер. — Відвезу її додому. А може, ви прилаштуєтесь ззаду і приєднаєтесь до нашого матчу? Таке їм влаштуємо — аж пір’я летітиме!

Джилл всіла в машину, водій розвернувся і рвонув на доріжку. Нат пішов слідом. Тріґґ одурів. Що там із тієї рушниці проти цілого неба птахів?

Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час розглянутися довкола. Птахи досі кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо, а тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, навіть на новонароджених ягнят — таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись угору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі. Морські мартини були спереду, на чолі. Ферма — от яка була їхня мета. Вони мають упоратися з фермою.

Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.

— Мала побігла всередину, — сказав фермер. — Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? У місті кажуть, що це все наробили росіяни. Потруїли птахів.

— Як вони могли це зробити? — засумнівався Нат.

— Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашого стрілецького матчу?

— Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.

— Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, — сказав Тріґґ. — Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.

— А вікна ви забили? — спитав Нат.

— Ні. То сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи я сьогодні не мав чого робити, крім вікна забивати?

— Бувши вами, я б забив.

— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?

— Ні, але однаково дякую.

— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.

Тріґґ усміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин. Промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоби знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, впереміш. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Птахи далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожне штрикання дзьоба-нападника розривало його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей! Усе інше — дрібниці. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, із кожним нападом смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.

Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.

— Впусти мене, — закричав він, — це Нат! Впусти мене!

Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.

Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали одна за одною проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав, і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина притисла двері усією своєю вагою.

Вони почули глухий стукіт падіння олуші.

Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Та олуша… могла б і череп пробити.

Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.

— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джонні. Мамуся промиє мені порізи.

Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.

— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріґґом. Я мерщій зачинила двері, і їх заклинило. Тому я не могла відразу відчинити, коли ти прийшов.