Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 5)

— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.

Доки перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.

— Летять у глиб країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.

— Але що вони можуть зробити, Нате?

— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.

— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?

— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть у новинах о шостій.

Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джонні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.

— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.

Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали стишені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, — шукали дороги всередину.

Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знов і знову глухий стукіт, удар, коли окремі птахи, кидаючись зверху, вдарялися об землю. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Геть не всі».

— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна забиті дошками, Джилл. Птахи не прорвуться.

Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була залатана. Але, напевно, можна ще зміцнити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка притлумив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.

— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.

Теж допоможе їх позбутися. Він піднявся нагору й укріпив вікна і там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт і ковзання кігтів, їхню штовханину.

Нат вирішив, що треба спати на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь спальні, то пройдуть години, а можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, позадихаються й погинуть.

Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже ввірвалися нагору.

— Все добре, — весело сказав він, — сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже затишно. Тут ці старі дурні птахи не заважатимуть нам своїм стуканням у вікна.

Наказав дітям допомогти йому пересовувати меблі, а ще разом із дружиною перетяг креденс до вікна. Це був додатковий захист. Тепер можна постелити матраци рядком, аж до стіни, де раніше стояв креденс.

«Тепер ми в безпеці, — подумав він, — затишно і надійно, як у бомбосховищі. Можемо протриматись. Але їжа мене турбує. Їжа і вугілля для вогню. Вистачить на два-три дні, не більше. А до того часу…»

Нíчого загадувати далеко вперед. І по радіо щось пояснять. Скажуть людям, що робити. І тут, досі поглинутий вирішуванням інших проблем, він зрозумів, що в радіоефірі чути лише музику. Не «Дитячу годину», як це мало бути. Глянув на шкалу приймача. Так, вітчизняне радіомовлення, все гаразд. Танцювальні записи. Клацнув, щоб перейти на розважальну програму «Лайт». Зрозумів причину. Звичайні радіопрограми були припинені. Таке траплялося лише за виняткових обставин. Вибори абощо. Спробував згадати, як це було під час війни, під час тяжких авіанальотів на Лондон — а так, звичайно. Під час війни BBC[1] не перебувало в Лондоні. Програми транслювалися з інших, тимчасових приміщень. «Тут нам краще, — подумав він. — Краще тут, на кухні із забитими дверми і вікнами, ніж тим, що по містах. Дяка Богу, ми не по містах».

О шостій записи припинилися. Пройшли сигнали точного часу. Злякаються діти чи ні, він мусить почути новини. Після сигналів настала пауза. Потім заговорив диктор. Його голос був урочистим, поважним. Геть не таким як в обід.

— Це Лондон, — сказав він. — Сьогодні о четвертій годині дня було оголошено надзвичайний стан. Вживаються заходи для захисту життя і майна населення, але слід розуміти, що це нелегко зробити негайно через непередбачений і безпрецедентний характер нинішньої кризи. Кожен домовласник має вдатися до заходів безпеки у своєму будинку, а мешканці кількох квартирних чи багатоквартирних будинків мусять об’єднатися і зробити все необхідне, щоб унеможливити проникнення. Цілковито необхідно, щоб увечері всі без винятку зоставалися у своїх оселях і не виходили на вулиці, дороги чи загалом на відкритий простір. Великі групи птахів атакують усіх, кого побачать, і вже нападають на будинки; але будинки можна убезпечити від них, якщо вжити належних заходів. Населення просять зберігати спокій і не панікувати. З огляду на винятковий характер надзвичайного стану всі радіостанції країни припиняють своє мовлення до сьомої ранку завтрашнього дня».

Залунав національний гімн. Далі нічого. Нат вимкнув радіо. Глянув на дружину. Вона дивилася на нього.

— Що це таке? — спитала Джилл. — Що сказали в новинах?

— Що цього вечора вже передач не буде, — відповів Нат. — Там, на BBC, щось поламалося.

— Птахи? — спитала Джилл. — Це птахи наробили?

— Ні, — відповів Нат. — Просто всі дуже зайняті, ну і, звичайно, мусять позбутися птахів, вони чимало безладу наробили там у містах. Нічого, один вечір можна обійтися і без радіо.

— Я б хотіла, щоб ми мали грамофон, — сказала Джилл, — це краще, ніж нічого.

Обличчя її було повернуте до креденса, що затуляв вікна. Попри всі старання, сім’я не могла не зважати на човгання, стукіт, безперестанне биття і шелест крил.

— Повечеряємо раніше, — запропонував Нат, — для розваги. Попросимо мамусю. Смажений сир, добре? Таке, що ми всі любимо?

Підморгнув і кивнув дружині. Хотів, щоб з обличчя Джилл зник вираз тривоги й остраху.

Він допоміг із вечерею, посвистуючи, наспівуючи та створюючи стільки шуму, скільки міг; йому здалося, що човгання і стукіт стали трохи тихішими, ніж досі. Нат підійшов до спалень і прислухався, але більше не чув штовханини на даху.

— Вміють зміркувати, — подумав він. — Знають, що тут їм нелегко пробитися. Спробують деінде. Не гаятимуть часу на нас.

Вечеря пройшла без пригод, а потім, коли зі столу вже було прибрано, вони почули новий звук: гудіння. Звичайний звук, який усі вони знали й розуміли.

Дружина подивилася на нього, її обличчя просвітліло.

— Літаки, — сказала вона, — проти птахів вислали літаки. Я ж казала, що це треба зробити. Тепер їм покажуть. Це не постріли? Чуєш постріли?

Це й справді могли бути постріли — у відкритому морі. Нат не знав, що сказати. Великі корабельні гармати справді могли стріляти по чайках у морі, але ж чайки зараз були всередині країни. Берег обстрілювати не можна через населення.

— Як добре чути літаки, правда? — казала жінка.

Джилл, розділяючи її ентузіазм, підстрибувала разом із Джонні.

— Літаки покажуть птахам! Літаки їх усіх повбивають!

Тоді десь милі за дві вони почули вибух, потім другий, третій. Гудіння віддалилося, відійшло у відкрите море.

— Що це було? — спитала дружина. — На птахів скидали бомби?

— Не знаю, — відповів Нат. — Не думаю.

Не хотів їй казати, що звуки, які вони почули, — це авіакатастрофа. Не сумнівався, що уряд вирішив вислати літаки на розвідку. Але ж могли там збагнути, що ця авантюра — самогубство? Що може літак проти птахів-смертників, які кидаються на пропелер і фюзеляж, окрім як сам упасти? Він припустив, що таке зараз діється у всій країні. Які втрати. Хтось там угорі втратив голову.

— Куди полетіли літаки, татку? — спитала Джилл.

— Назад на базу, — відповів він. — А тепер пора стрибати в ліжко!

Дружина була зайнята, роздягаючи дітей при вогні, стелячи їм постелі, те й се, а він тим часом обійшов котедж, щоб упевнитись, що ніде нічого не пропущено. Літаки вже не гули, корабельні залпи припинилися. «Марнування життів і зусиль, — сказав собі Нат. — Ми аж ніяк не можемо достатньо їх знищити. Занадто дорого це обійдеться. Хіба що газом. Можливо, спробують напустити газу, гірчичного газу. Звичайно, спершу попередять. Певно, кращі мізки країни міркують над проблемою уже цього вечора.

Чомусь така думка його заспокоїла. Він змалював собі картину, як науковців, натуралістів, техніків і всіх тих парубків, хлопців із задньої кімнати[2], викликали на нараду, щоб вони негайно почали працювати над проблемою. Це робота не для уряду, не для начальників штабів — всі вони просто виконуватимуть накази вчених.

«Мусять бути безжальними, — думав він. — Де біда найгірша, доведеться ризикувати людьми, якщо використають газ. І худоба теж, і земля — все буде заражене. Але доки це все триватиме — без паніки. Ось це клопіт. Під час паніки люди втрачають голови. BBC мало рацію, застерігаючи нас від цього».

Нагорі в кімнатах усе було тихо. Ніхто більше не шкрібся і не стукав у вікна. Затишшя під час бою. Перегрупування сил. Адже так це називали у старих воєнних повідомленнях? Хоча вітер не послабшав. Він досі чув, як той реве в димарях. Море билося об берег. Тоді згадав про припливи й відпливи. Зараз другий прийде на зміну першому. Можливо, затишшя в бою трапилося через відплив. Мусив існувати якийсь закон, котрому підкорялися птахи, — і це все було пов’язане зі східним вітром та припливом.