Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 7)

— Нате, спускайся, що ти робиш? — гукнула дружина.

— Я вже недовго! — відгукнувся він. — Дещо тут підлаштовую.

Не хотів, щоб вона приходила, не хотів, щоб чула дріботіння пташиних ніг у дитячій спальні й шелест цих крил за дверима.

О пів на шосту він запропонував поснідати — смажений хліб із шинкою, — аби тільки вгамувати зростання переляку в очах дружини і заспокоїти дітей, що розвередувалися. Дружина не знала про птахів нагорі. На щастя, спальня була не над кухнею. А то б вона не могла не почути, як вони там гармидерують, намагаючись клювати підлогу. І ще той дурний і безглуздий стукіт від падінь птахів-самогубців, «смерть і слава хлопців»[4], що влітали у спальню, розбиваючи голови об стіни. Він знав, що це старі сріблясті мартини. У них зовсім немає мізків. Інша річ — морські мартини: ті знали, що роблять. Ну й канюки, яструби…

Помітив, що дивиться на годинник, пильнуючи за стрілками, які повільно повзли циферблатом. Якщо його теорія неправильна, якщо атака не припиниться зі спаданням припливу — їм кінець, це він добре розумів. Недовго витримають без повітря, без перепочинку, без більшої кількості палива, без… його мозок працював з усіх сил. Знав — щоб витримати облогу, їм потрібна сила-силенна речей. Вони не встигли забезпечитися. Не були готові. Може ж бути, що в містах усе-таки безпечніше. Якби ж він міг через телефон на фермі зв’язатися зі своїм кузеном — лише коротка подорож поїздом у глиб країни, — вони могли б взяти авто напрокат. Було б швидше, якщо взяти його напрокат — між припливами.

Голос дружини, що повторювала його ім’я, прогнав раптовий і непереборний потяг до сну.

— Що? Що трапилося? — різко спитав він.

— Радіо, — сказала дружина. — Я пильную за годинником. Вже майже сьома.

— Не крути ручку, — він вперше роздратувався, — вона настроєна на внутрішнє мовлення. Передаватимуть звідти.

Вони чекали. Годинник на кухні пробив сьому. Ані звуку. Ні сигналів часу, ні музики. Чекали ще чверть години, переключили на «Лайт». Те саме. Ніяких новин не передавали.

— Ми, певно, зле почули, — сказав він, — вони не передаватимуть до восьмої.

Радіо залишили ввімкненим. Нат спитав себе, наскільки вистачить батарейки. Зазвичай її заряджали, коли дружина вибиралася до міста на закупи. Якщо батарея розрядиться, вони не почують інструкцій.

— Світає, — шепнула дружина. — Не бачу цього, але відчуваю. І птахи вже так гучно не барабанять.

Вона мала рацію. Скрип і тріск що далі, то слабшали. Так само, як штовханина на підвіконні та на порозі. Настав відплив. До восьмої було тихо — лише вітер завивав. Діти, заколисані тишею, врешті заснули. О пів на дев’яту Нат вимкнув радіо.

— Що ти робиш? Пропустимо новини, — сказала дружина.

— Новин не буде, — відповів Нат. — Мусимо покладатися самі на себе.

Він підійшов до дверей і повільно розібрав барикаду. Відтягнув засув, відіпхнув ногою тіла на східцях за дверима, вдихнув морозне повітря. Його чекало шість годин дуже тяжкої праці, тож необхідно було правильно розподілити сили, не витрачаючи їх намарне. Харчі, світло, паливо — це їм необхідне найперше. Якщо він зможе цим забезпечитись, вони переживуть ще одну ніч. Нат вийшов до саду й одразу ж побачив живих птахів. Чайки відлетіли погойдатися на морських хвилях, як вони це робили раніше, — їм треба було підживитися і перепочити, перед тим як знову йти в наступ. Інша річ — сухопутні птахи. Ті чекали й пильнували. Нат побачив, як вони сиділи на живоплотах, на землі, юрмилися на деревах, на полях, — стрій за строєм непорушних птахів.

Дійшов до кінця їхнього маленького саду. Птахи не ворушилися. Пильно придивлялися до нього.

— Мушу роздобути харчів, — сказав собі Нат. — Мушу піти на ферму, щоб знайти там харчів.

Повернувся до котеджу. Оглянув вікна й двері. Піднявся нагору і відкрив дитячу спальню. Там порожньо — лише мертві птахи на підлозі. Живі були надворі, в саду, в полях. Він спустився вниз.

— Йду на ферму, — сказав він.

Дружина притислася до нього. З відкритих дверей бачила живих птахів.

— Візьми нас із собою, — заблагала вона, — ми тут самі не витримаємо. Я б воліла померти, ніж залишатися тут сама.

Він подумав і кивнув.

— Якщо так, — сказав він, — то принось кошики і візочок Джонні. Завантажимо.

Вони тепло вдяглися, щоб захиститися від колючого вітру, натягнули рукавички, замоталися в шалики.

Дружина посадила Джонні у візочок. Нат узяв Джилл за руку.

— Птахи, — запхинькала вона, — там, у полях.

— Вони нас не зачеплять, — сказав він, — не при денному світлі.

Поки йшли через поле до перелазу, птахи не рухалися. Чекали — з головами, повернутими до вітру.

Коли вони дійшли до повороту на ферму, Нат зупинився і наказав дружині чекати його з дітьми, сховавшись за огорожею.

— Але ж я хочу побачити місіс Тріґґ, — запротестувала вона. — Якщо вони вчора були на ринку, то стільки всього можна в них попросити, окрім хліба ще й…

— Почекай тут, — перебив її Нат. — Я за хвильку повернуся.

Корови мукали, неспокійно ходячи подвір’ям. Він побачив пролом у паркані, що зробили вівці, які тепер безладно блукали у палісаднику перед будинком ферми. З димарів не йшов дим. У Ната були недобрі передчуття. Він не хотів, щоб дружина чи діти спускалися до ферми.

— Не впирайся, — жорстко сказав він, — роби, що кажу.

Вона покотила візок під огорожу, сховавшись разом із дітьми від вітру.

Він сам спустився до ферми. Продерся крізь стадо корів, що ревли й товклися на дорозі, страждаючи через переповнені вим’я. Він побачив автівку — чомусь біля воріт, не в гаражі. Вікна будинку ферми були розбиті. У дворі та довкола дому лежало багато мертвих чайок. Живі птахи сиділи на деревах за фермою і на даху будинку. Не ворушилися. Пильнували за ним.

Тіло Джима лежало на подвір’ї… те, що від нього зосталося. Коли птахи зробили своє, його ще й потоптали корови. Поруч — його рушниця. Двері будинку зачинені на засув, але через розбиті шибки легко було підняти вікна та пролізти всередину. Тіло Тріґґа лежало біля телефону. Він, мабуть, намагався додзвонитися до комутатора, коли птахи до нього добралися. Слухавка бовталася, апарат відірваний від стіни. Жодного сліду місіс Тріґґ. Вона мала б бути нагорі. Піти туди? Стримуючи нудоту, Нат розумів, що він знайде.

— Дяка Богу, — сказав він собі, — дітей у них не було.

Змусив себе піднятися сходами, але на півдорозі обернувся і пішов назад. Побачив її ноги, висунуті з відчинених дверей спальні. Поруч із нею лежали тіла морських мартинів і парасолька, зламана.

— Тут нічого не вдієш, — подумав Нат. — У мене лише п’ять годин, а то й менше. Тріґґи зрозуміли б. Мушу завантажити все, що знайду.

Пішов назад до дітей і дружини.

— Я хотів би завантажити машину, — сказав він. — Вугілля і гас для примусу. Відвеземо це додому і повернемося за новою партією.

— А що Тріґґи? — спитала дружина.

— Мабуть, перебралися до друзів.

— Мені піти й допомогти тобі?

— Ні, там справжній бедлам, усюди корови й вівці. Почекай, я піджену машину. Зможете туди сісти.

Він незграбно вивів автівку з двору на вулицю. Звідти його дружина й діти не побачать тіла Джима.

— Залишайтеся тут, — сказав він, — а візок покинь. Візок можна забрати пізніше. Я збираюся завантажити машину.

Вона весь час дивилася на нього. Він вирішив — жінка зрозуміла, бо інакше запропонувала б йому пошукати хліб і продукти.

Вони зробили три ходки між фермою та їхнім будинком, перш ніж Нат вирішив, що в них є все необхідне. Обдумуючи це, вразився, без якої сили-силенної речей неможливо було обійтися. Головне — дошки для вікон. Він усе обійшов, шукаючи деревину. Хотів замінити щитки на всіх вікнах котеджу. Свічки, гас, цвяхи, консерви у бляшанках — список був нескінченним. Ще він подоїв трьох корів. Решта мусила блукати, мукаючи. Бідна худоба.

Під час останнього рейду він підвів машину до автобусної зупинки, висів і підійшов до телефонної будки. Та дарма. Лінія не працювала. Піднявся на насип і оглянув місцевість довкола, але ознак життя не було. На полях нікого, лише птахи — ті стерегли й очікували. Деякі з них спали — він бачив занурені в пір’я дзьоби.

— Хтось подумав би, що вони їстимуть, — сказав він собі. — А не просто сидітимуть отак.

Тоді згадав. Вони напхалися їжею. Нажерлися за ніч. Тому сьогодні й не рухаються.

Із димарів у муніципальних будинках не виходило ні цівки диму. Подумав про дітей, які бігли ввечері через поля.

— Я мусив знати, — подумав, — мусив забрати їх із собою.

Глянув угору на небо. Воно було безбарвне і сіре. Головний елемент пейзажу, голі дерева, виглядали обшарпаними і вичорненими під східним вітром. Живі птахи, які чекали в полях, не зважали на холод.

— Ось добра нагода дістатися до них, — сказав Нат, — зараз вони нерухома мішень. Мали б зробити це по всій країні. Чому наші літаки не злітають і не розприскують отруйного газу? Що роблять наші хлопці? Мали б знати, мусили б побачити.

Він повернувся до машини і сів на місце водія.

— Швидше їдь повз другі ворота, — шепнула дружина. — Там лежить листоноша. Я б не хотіла, щоб Джилл побачила.

Він натиснув на газ. Маленький морріс застрибав і заторохкотів по дорозі. Діти радісно заверещали.

— Гоп-гоп, гоп-гоп! — кричав малий Джонні.

Коли вони дісталися котеджу, була за чверть перша. Зоставалася лише година.

— Я краще пообідаю потім, холодним, — сказав він. — Підігрій щось для себе й дітей, трохи супу. Мені ніколи їсти, мушу розвантажити це все.