Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 9)

Що більше я старішаю — близько сімдесятки, вже казав, і пам’ять коротшає із подовшанням віку, — то тьмянішою та неймовірнішою історія Монте-Верити стає в моїй уяві, тому я дуже хочу записати її, перш ніж пам’ять підведе мене остаточно. Можливо, читач любитиме гори, як і я любив їх колись, та додасть своє розуміння оповіді, свою інтерпретацію.

Слівце попередження. У Європі багато гірських вершин, і безліч може зватися Монте-Веритами. Можна їх знайти у Швейцарії, у Франції, в Іспанії, Італії, Тіролі. Я волію не називати точного місця моєї Монте-Верити. Нині, після двох світових воєн, жодна гора не видається недоступною. На будь-яку можна піднятися. Ні, за належної обережності немає ніякої небезпеки.

Моя Монте-Верита ніколи не була недоступною через надмірну висоту, чи сніг, чи лід. Стежкою, що веде до вершини, будь-хто може йти певним спокійним кроком, навіть пізно восени. Не звичайна небезпека стримувала альпіністів, а трепет і благоговіння.

У мене майже немає сумнівів — сьогодні моя Монте-Верита, як інші гори, нанесена на карту. Мабуть, біля самої вершини розбили туристичний табір, у маленькому селищі на східному схилі спорудили готель і туристи підіймаються до здвоєних піків фунікулером. Але мені хочеться думати, що не все було споганене, що опівночі, коли підіймається повний місяць, вершина гори досі залишається недоступною, незмінною, що взимку, коли сніг, лід, сильний вітер і сунучі хмари роблять сходження неможливим для людини, кам’яна вершина Монте-Верити, її піки-двійнята здіймаються до сонця, мовчки й зі співчуттям дивлячись униз, на засліплений світ.

Ми від хлоп’яцтва були разом — Віктор і я. Обидва вчилися у Мальборо і до Кембриджа пішли в один рік. У ті дні я був його найкращим другом, і якщо ми не надто часто бачилися, закінчивши універ, то це тому, що опинилися в різних світах: моя робота вимагала частих поїздок за кордон, а він енергійно керував своїм маєтком у Шропширі. Коли ми бачились, наша дружба воскресала і не було ніякого почуття відчуженості.

Моя робота поглинала мене майже повністю, його теж; але ми мали досить коштів і дозвілля для нашої улюбленої розваги — альпінізму. Сучасний фахівець, зі своїм обладнанням і науковою підготовкою, назвав би наші експедиції вкрай аматорськими — я кажу про ідилічні дні перед першою світовою війною (і, озираючись у минуле, я вважаю, що вони такими й були). Звичайно, не було нічого професіонального у двох молодиках, які, чіпляючись руками і ногами, підіймалися на скелі Камберленду та Вельсу, а потім, здобувши певний досвід, спробували свої сили у небезпечніших гірських сходженнях на півдні Європи.

Із часом ми стали дещо обачніші, більше зважали на погоду і навчилися ставитися до гір із повагою — не як до ворога, що його слід подолати, а як до союзника, якого треба привернути на свій бік. Ми з Віктором піднімалися на гори не через прагнення небезпеки і не тому, що хотіли додати гірську вершину до нашого списку здобутків, а через бажання. Ми любили те, що здобували.

Настрої гір мінливіші та швидкозмінніші, ніж у будь-якої жінки, і приносять радість, страх, а ще — глибокий спокій. Прагнення підійматися на вершини ніколи не пояснять. Колись, можливо, воно було прагненням дістатися зірок. Сьогодні кожен може придбати місце в літаку і вважати себе господарем неба. А все ж у нього не буде відчуття каменю під ногами, вітру на обличчі; він не знатиме тиші, що настає лише у верховині.

Найкращі години мого життя — коли я був молодим і в горах. Цю жадобу вилити всю свою енергію, всі думки, стати нічим, розмазаною плямкою на тлі гір, ми з Віктором називали гірською лихоманкою. Після таких пригод він оговтувався швидше, ніж я. Він оглядав усе довкола, методично й ретельно планував спуск, а я тим часом був загубленим у подиві, замкненим у мрії, якої не міг збагнути. Витривалість випробувана, вершина здобута, але зоставалося щось непевне — чекало, щоб його здобули. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено, і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…

Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружкою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, — висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам запеклим кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який тепер загруз у домашньому житті.

Його наречена була валлійка і жила біля самого кордону з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, — писав Віктор у другому листі, — вона ніколи не підіймалася на Сновдон[6]. Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать у гори, хоч би які.

Третій лист попередив, що Віктор приїжджає до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи й клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь низеньку, втім кремезненьку жіночку з гарними очима. Звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».

У ті часи, перед Першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:

— Що я тобі казав?

Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув: мене прийняли та ще й вподобали.

Віктору пощастило, — подумав я, — а сумніви, що їх я відчував після звістки про шлюб, щезли, тільки-но я глянув на Анну. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.

— Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, чиє хобі — альпінізм, — сказав я їй, — і ви ніколи не підіймалися на ваш Сновдон?

— Ні, — відповіла вона, — ні, ніколи.

Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.

— Чому ж? — спитав я. — Це злочин — бути валлійкою і не знати своєї найвищої гори.

Віктор перебив нас.

— Анна боїться, — сказав він. — Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.

Анна швидко до нього обернулася.

— Ні, Вікторе, — відповіла вона, — це не так. Ти просто не розумієш. Я не сходження боюся.

— Чого ж тоді? — промовив він. Простяг руку і накрив її долоню на столі. Я бачив, як він їй відданий і якими щасливими, ймовірно, вони будуть. Вона глянула крізь мене, наче промацуючи очима, і раптом я інстинктивно вгадав, що вона збирається сказати.

— Гори дуже вимогливі, — сказала вона. — Ви мусите віддати їм усе. Тому таким, як я, краще триматися від них подалі.

Я зрозумів, що вона мала на увазі; принаймні тоді вирішив, що зрозумів; але, оскільки Віктор кохав її, а вона — його, мені видалося найкраще, щоб вони мали спільне хобі, тільки-но її початковий страх буде подолано.

— Але ж це чудово, — озвався я, — саме це є правильний підхід до альпінізму. Звичайно, ви мусите віддати їм усе, але разом ви зможете це зробити. Віктор не дозволить вам перенапружуватися. Він значно обережніший за мене.

Анна усміхнулася, а потім вивільнила свою руку і забрала її зі столу.

— Ви обидва дуже вперті, — промовила вона, — і ніхто з вас не розуміє. Я народилася в горах. Я знаю, про що кажу.

А потім якийсь наш спільний із Віктором друг підійшов до столу, щоб бути представленим Анні, і більше ми вже про гори не розмовляли.

Шість тижнів потому вони побралися, і я ніколи не бачив нареченої, прекраснішої за Анну. Віктор був блідий від хвилювання; я ж думав, добре це пам’ятаю, яка велика відповідальність лежить на його плечах — він мусить зробити все життя цієї дівчини щасливим.

Я часто бачив її впродовж шести тижнів їхніх заручин і, хоча Віктор ніколи про це не здогадався, покохав її так само, як він. Не її природна привабливість, не її краса привернули мене до неї, а дивне поєднання того й того; своєрідне внутрішнє сяйво. Лише одного я боявся в їхньому майбутньому: що Віктор трохи занадто галасливий, занадто легковажний і безжурний — він мав дуже відкриту, просту вдачу — і що вона через це може сховатися в собі. Звичайно, була з них прегарна пара, коли вони від’їжджали з прийому, що його влаштувала старенька тітка Анни, — батьки її померли, — а я сентиментально заглядав у майбутнє, мріючи замешкати в них у Шропширі та стати хрещеним батьком їхнього первістка.

Одразу ж після весілля справи змусили мене виїхати, і аж у грудні я отримав од Віктора запрошення на Різдво. Я охоче погодився.

Тоді вони вже близько восьми місяців були подружжям. Віктор виглядав здоровим і дуже щасливим, Анна, натомість, видалася мені прекраснішою, ніж будь-коли досі. Від неї важко було відвести очі. Вони дуже радо прийняли мене, і я мав провести мирний тиждень у Вікторовому гарному старому домі, добре знайомому мені ще з попередніх відвідин. Одразу ж було видно, що їхній шлюб виявився вдалим. І хоча виглядало, що про спадкоємця ще не йшлося, вони мали багато часу для цього в майбутньому.