Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 11)

Я глянув на нього.

— Ти певен?

— Звісно ж певен. Кажу тобі, старий, вона не тямиться від гір. Вони для неї як фетиш. Думаю, це її валлійська кров. Я напівжартом розповів тобі про ту ніч на Сновдоні, але, між нами кажучи, я був вражений її відвагою і витривалістю. Зізнаюся, що через ту хуртовину і страх за неї я вранці був ледь живий; але вона вийшла з туману, наче дух з іншого світу. Я ніколи не бачив її такою, як тоді. Спускалася з тієї клятої гори, ніби провела ніч на Олімпі, а я тупцював за нею, мов дитина. Вона дуже прикметна людина, розумієш?

— Так, — повільно мовив я, — згоден. Анна дуже прикметна.

Незабаром ми пішли спати. Знявши одяг і надягнувши піжаму, яку для мене залишили перед вогнем, щоб нагрілася, я помітив термос із гарячим молоком на нічному столику — на випадок безсоння. Ступаючи ногами у м’яких капцях по товстому килиму, я ще раз подумав про дивну голу кімнату, де Анна спала на вузькому тапчані.

Безглуздим жестом я відкинув убік важке атласне покривало, що лежало поверх моїх ковдр, і, перш ніж лягти, широко розчинив вікна.

Хоча я й потребував відпочинку, але заснути не міг. Вогонь вигорів і ледь жеврів, до кімнати проникло холодне повітря. Я чув, як мій старий зношений дорожній годинник відцокує години ночі. О четвертій я вже не міг цього витримувати і з вдячністю згадав про термос із молоком. Перед тим як випити, я вирішив: потуратиму собі ще трохи й зачиню вікно.

Виліз із ліжка і, тремтячи, пішов через кімнату, щоб зробити це. Віктор мав рацію. Білий іній покривав землю. Місяць був уповні. Якусь мить я постояв біля зачиненого вікна, і серед дерев у тіні побачив постать, що підійшла і стала внизу, на травникý. Не ховаючись, як заброда, не крадькома, як злодій. Хай хто б це був, стояв він нерухомо, з обличчям, звернутим до Місяця.

Тоді я зрозумів, що це Анна. Вона була одягнена в халат, оперезана шнурком, її розпущене волосся падало на плечі. Безмовно стояла на замерзлому травнику, і я вражено помітив, що вона була босоніж. Я застиг і дивився, тримаючись рукою за завісу, і раптом відчув, що споглядаю щось інтимне й таємне, яке мене не стосується. Отож я зачинив вікно й повернувся до ліжка. Інстинкт підказував мені не говорити про те, що я бачив, ні Вікторові, ні самій Анні, і це сповнювало мене тривогою, майже страхом.

Наступного ранку світило сонце, ми вибралися погуляти маєтком із собаками, Анна та Віктор обоє були такі звичайні й веселі, аж я вирішив, що даремно так перейнявся попередньої ночі. Якщо Анні хочеться ходити босоніж у години світанку, то це її справа, і я поводився недобре, підглядаючи за нею. Решта мого візиту пройшла без інцидентів, ми всі троє були щасливі й задоволені, й мені дуже не хотілося покидати їх.

Через кілька місяців, перш ніж я від’їхав до Америки, ми ненадовго зустрілися. Я зайшов у «Меп Гауз» на Сент-Джеймс[8], щоб купити кілька книг для читання під час довгої подорожі через Атлантику, — в ті дні така подорож викликала певне вагання, трагедія «Титаніка» ще була свіжою в пам’яті, — та помітив Віктора й Анну, що пильно вдивлялися в карти, розкладені де тільки можна.

Ми не могли зустрітися по-справжньому. Решту дня мені було ніколи, їм теж, отож ми лише привіталися й попрощалися.

— Ти застав нас, — сказав Віктор, — за плануванням літніх канікул. Маршрут намічений. Передумай і приєднайся до нас.

— Неможливо, — відповів я. — Коли все буде добре, буду вдома у вересні. Зголошуся до вас, як тільки повернуся. Ну й що ж ви напланували?

— Це Анна вибирала, — сказав Віктор. — Думала тижнями і натрапила на місце, яке виглядає цілком недоступним. У всякому разі, ми з тобою там ніколи не лазили.

Він тицьнув у великомасштабну карту перед ним. Я побачив, що його палець вказав на точку, яку Анна вже відмітила крихітним хрестиком.

— Монте-Верита, — прочитав я.

Я підняв голову і зустрівся поглядом з очима Анни.

— Наскільки я розумію, геть незнайома територія. Впевніться і порадьтесь, перш ніж іти. Знайдіть місцевих провідників і все таке. Що змусило вас вибрати саме це гірське пасмо?

Анна усміхнулася, і я почувся дріб’язковим, незначним порівняно з нею.

— Гора Істини, — сказала вона. — Ходімо з нами!

Я похитав головою і пішов своєю дорогою.

Впродовж кількох місяців я думав про них обох і ще — заздрив їм. Вони підіймалися, а я був затиснутий — не горами, які любив, а тяжкими справами. Не раз мені хотілося набратися сміливості та відсунути свою роботу, покинути цивілізований світ із його сумнівними принадами й піти шукати істини разом із двома моїми друзями. Але мене стримували умовності, відчуття, що я робив успішну кар’єру і нерозумно було б її обривати. Моє життя усталилося. Пізно було щось міняти.

У вересні я повернувся до Англії й здивувався, що в купі листів, яка мене чекала, не було нічого від Віктора. Він обіцяв написати й розповісти мені про все, що вони бачили й робили. У них не було телефону, тож не можна було з ними зв’язатися, а я занотував собі написати Вікторові, тільки-но розберу свою ділову пошту.

Через кілька днів, вийшовши зі свого клубу, я зіткнувся з одним чоловіком, нашим спільним другом, який на мить мене затримав, щоб розпитати про мою подорож, а потім, коли я вже спускався сходами, кинув через плече:

— Кажу, яка трагедія з бідним Віктором. Ти з ним побачишся?

— Про що ти? Яка трагедія? — спитав я. — Невже нещасний випадок?

— Він дуже хворий і зараз у санаторії, в Лондоні. Нервовий зрив. Ти знаєш, що його покинула дружина?

— Мій Боже, ні! — скрикнув я.

— О так. Ось причина всіх бід. Це його геть зламало. Ти ж знаєш, він був дуже їй відданий.

Я був приголомшений. Стояв і дивився на приятеля, моє обличчя застигло.

— Ти маєш на увазі, — сказав я, — що вона пішла з кимсь іншим?

— Не знаю. Думаю, так. З Віктора нічого не можна витиснути. Хай там як, він там уже кілька тижнів, із цим зривом.

Я попросив адресу санаторію й одразу ж, не зволікаючи, стрибнув у таксі й поїхав туди.

Коли я спитав, спершу мені сказали, що Віктор нікого не хоче бачити, але я витяг свою візитку і нашкрябав рядок на звороті. Напевне ж він не відмовиться побачитись зі мною? Медсестра повернулася й повела мене вгору, до кімнати на другому поверсі.

Коли вона відчинила двері, я жахнувся, побачивши змарніле обличчя, що дивилося на мене з-над крісла поряд із газовим обігрівачем; так він схуд, так змінився.

— Любий хлопче, старий, — сказав я, йдучи до нього. — Я лише п’ять хвилин тому почув, що ти тут.

Медсестра зачинила двері й залишила нас удвох.

На мій жах, очі Віктора наповнилися слізьми.

— Все гаразд, — сказав я. — Не зважай на мене. Ти ж знаєш, що я все розумію.

Здавалося, він не міг говорити. Просто сидів, згорбившись, у халаті, а по його щоках текли сльози. Ніколи ще я не почувався таким безпорадним. Він вказав на стілець, і я присунув його ближче. Чекав. Якби він не захотів розповісти мені, що трапилося, я б на нього не тиснув. Хотів лише заспокоїти його, хотів якось допомогти.

Врешті він заговорив, і я насилу пізнав його голос.

— Анна пішла, — сказав він. — Ти знаєш? Вона пішла.

Я кивнув. Поклав руку йому на коліно, наче він знову був маленьким хлопчиком, а не чоловіком за тридцять, мого віку.

— Знаю, — лагідно сказав я, — але все ще буде гаразд. Вона повернеться. Ти її напевне повернеш.

Він похитав головою. Ніколи ще я не бачив такого відчаю і такої цілковитої певності.

— О ні, — відповів він, — вона не повернеться. Я дуже добре її знаю. Вона знайшла те, чого шукала.

Жаль було дивитися, як він повністю поглинутий тим, що трапилося. Віктор, зазвичай такий сильний, такий урівноважений.

— Хто він? — спитав я. — Де вона зустрілася з тим іншим?

Віктор спантеличено глянув на мене.

— Про що ти? — сказав він. — Нікого вона не зустріла. Це геть інше. Якби так, це було б легко.

Він замовк, розводячи руки в безнадійному жесті. І раптом зламався знову, але цього разу не через слабкість, а щось страшніше — через лють, безсилий даремний гнів людини, яка бореться з чимось сильнішим від себе.

— Її забрала гора, — сказав він, — ця Богом проклята гора, Монте-Верита. Там якась секта, закритий орден, вони там замкнулися на все життя, на тій горі. Мені й уві сні не снилося, що таке можливо. Я не знав. І вона там. На цій проклятій горі. На Монте-Вериті.

Я просидів у нього в санаторії весь день і, слово за словом, він виклав мені всю історію.

Віктор сказав, що сама подорож була приємна і без ускладнень. Врешті вони дісталися запланованого місця, звідки мали дослідити околиці Монте-Верити, — і тут зіткнулися з труднощами. Край був Вікторові незнайомий, люди видавалися похмурими й недружніми, як він розповідав, зовсім не як ті, що колись так привітно нас зустрічали. Розмовляли незрозумілою говіркою-патуа і скидалися на тупуватих.

— Принаймні мене це вразило, — казав він. — Вони були дуже грубі й примітивні, наче вийшли з минулого століття. Ти ж знаєш, коли ми піднімалися разом, люди не могли настаратися, щоб допомогти нам, і ми завжди легко знаходили провідників. Ну, а тут вийшло інакше. Коли ми з Анною спробували дізнатися, як краще підійти до Монте-Верити, вони нічого нам не відповіли. Лише по-дурному дивилися і знизували плечима. Якийсь чолов’яга сказав нам, що провідників у них немає, а гора дика й недосліджена.