Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 8)

Переніс усе всередину. Пізніше вони це розберуть. Треба всім дати роботу на довгі наступні години. Він насамперед мусить зайнятися вікнами й дверима.

Методично обійшов котедж, перевіряючи всі вікна, всі двері. Забрався на дах і забив дошками всі димарі, крім кухонного. Холод був такий сильний, що він ледь витримував, але це слід було зробити. Раз у раз дивився в небо, за літаками. Не було нічого. Працюючи, він лаяв нездалу владу.

— Все те саме, — бурмотів він, — знову нас покинули напризволяще. Балаган, від самого початку балаган. Ні плану, ні організації. Їм плювати на нас, отут. От що. У першу чергу населення з центру країни. Там, ані хиби, використовують газ, там усі літаки. Ми мусимо чекати і брати, що зосталося.

Зупинився, закінчивши з димарем спальні, й глянув на море. Там щось рухалося. Щось сіре й біле між гривачів.

— Старий добрий флот, — сказав, — ніколи нас не кине. Йдуть у протоку, повертають до бухти.

Напружуючи очі, що сльозилися від вітру, вдивлявся в море. Але він помилився. Там не було кораблів. Це не флот. З моря здіймалися чайки. Зграї, зібрані в полях, нашорошивши пір’я, купами здіймались із землі та, крило при крилі, злітали вгору до неба.

Настав приплив.

Нат спустився вниз драбиною і ввійшов до кухні. Сім’я обідала. Було по другій. Він зачинив і забарикадував двері, запалив лампу.

— Нічка, — сказав малий Джонні.

Дружина ще раз увімкнула радіо, але воно мовчало.

— Я прокрутила по всій шкалі, — сказала вона, — всі закордонні, багато. Нічого не піймала.

— Мабуть, той самий клопіт, — сказав він, — може, у всій Європі таке.

Вона налила повну тарілку супу Тріґґів, відрізала йому великий окраєць хліба Тріґґів і полила скибку їхньою підливкою.

Вони мовчки їли. По підборіддю малого Джонні потекла підливка і капнула на стіл.

— Що за манери, Джонні, — сказала Джилл, — ти мусиш навчитися витирати рота.

Розпочалося стукання у вікна й двері. Шелест, штовханина, спихання одне одного з підвіконня. Перший глухий удар-падіння чайки-самогубці на сходах.

— Невже Америка нічого не зробить? — сказала дружина. — Вони завжди були нашими союзниками, правда? Напевне, Америка щось робитиме?

Нат нічого не відповів. На вікнах були міцні дошки, на димарях теж. Котедж був заповнений харчами, паливом, усім необхідним на кілька наступних днів. Пообідавши, він розсортує речі й акуратно їх розкладе, щоб було зручно. Дружина зможе йому допомагати, діти теж. Вони мусять завжди мати роботу відтепер і до за чверть дев’ятої, коли почнеться відплив; потім він вкладе їх на матраци, припильнує, щоб вони добре виспалися до третьої ранку, коли почнеться шум.

Він придумав нову схему укріплення вікон: натягти перед дошками колючий дріт. Приніс великий моток його з ферми. Незручно, що доведеться працювати в темряві, у період тиші між дев’ятою і третьою. Шкода, що він не подумав про це раніше. Ну що ж, доки дружина й діти спатимуть, це для нього буде головним заняттям.

Менші птахи добивалися до вікон. Він розпізнавав легке постукування їхніх дзьобів та м’який шелест крил. Яструби вікнами не переймалися. Зосередили свої сили на дверях. Нат чув, як тріщало, розриваючись, дерево, і думав, скільки мільйонів років пам’яті збиралося у цих маленьких мізках, за колючими дзьобами й гострими очима, щоб аж тепер сформувався інстинкт, який дає їм змогу нищити людство зі справністю й точністю машини.

— Викурю останню цигарку, — сказав він дружині. — От з мене дурень, це єдине, що забув привезти з ферми.

Потягся за цигаркою, переключив німе радіо. Кинув порожню пачку у вогонь та спостерігав, як вона горить.

Монте-Верита[5]

Пізніше вони сказали мені, що не знайшли нічого. Жодного сліду, ні живих, ні мертвих. Безтямні від гніву і, я підозрюю, від страху, вони нарешті зуміли прорватися крізь заборонені стіни, яких боялися й уникали впродовж незліченних літ, — і там зустріли мовчання. Обмануті, розгублені, перелякані, ошалілі від вигляду цих порожніх келій, цього голого двору, мешканці долини вдалися до примітивних засобів, що багато століть слугували багатьом селянам: вогню та руйнування.

Я думаю, що така була їхня єдина відповідь на незбагненне. Потому, коли їхній гнів проминув, вони мусили збагнути — те руйнування було марне. Тлілі почорнілі стіни, що постали перед їхніми очима на зоряному й морозному світанку, все-таки їх обдурили.

Звісно ж, розіслали пошукові групи. Найдосвідченіші їхні альпіністи, не боячись голої скелі на вершині гори, обнишпорили весь хребет, із півночі на південь, зі сходу на захід, — усе даремно.

І це кінець історії. Нічого більше не відомо.

Двоє чоловіків із селища допомогли мені знести тіло Віктора в долину, і він був похований біля підніжжя Монте-Верити. Думаю, я заздрив йому, впокоєному там. Він зберіг свою мрію.

Що ж я? Давнє моє життя знову зголосило свої права на мене. Друга війна ще раз перемісила світ. Донині, наближаючись до сімдесятки, я зберіг небагато ілюзій, але часто думаю про Монте-Вериту й мізкую, яка могла бути розгадка.

Маю три теорії — можливо, всі неправильні.

Перша і найфантастичніша: Віктор усе-таки мав рацію, тримаючись своєї віри, що мешканці Монте-Верити досягли якогось дивного стану безсмертя і це дало їм спромогу, коли настала година потреби, подібно до пророків давнини зникнути в небесах. Давні греки вірили, що так могли чинити їхні боги; юдеї вірили, що на небо був забраний Ілля; християни — у вознесіння їхнього Засновника. Вздовж тривалої історії релігійних забобонів та вірувань постійно перебігало переконання: деякі особи досягли такого рівня святості й потуги, що здолали смерть. Така віра є сильною на Сході та в Африці; це лише нашим змудрілим західним очам видається неможливим зникнення предметів, які можна відчути на дотик, і людей з плоті та крові.

Релігійні вчителі не погоджуються між собою, намагаючись показати різницю між добром і злом: те, що для одних є чудом, для інших стає чорною магією. Добрих пророків каменували, чаклунів — теж. Богохульство певного століття стає святим словом наступного віку, сьогоднішня єресь — завтрашнім кредо.

Я не великий мислитель і ніколи ним не був. Але ще зі своїх давніх альпіністських днів я знаю: у горах ми найближчі до того Буття, що керує нашою долею. Великі проповіді давнини проголошували з гірських вершин: пророки завше підіймалися на пагорби. Святі, месії єдналися зі своїми батьками у хмарах. Буваючи в піднесеному настрої, я вірю, що чудотворна рука опустилася тієї ночі до Монте-Верити і забрала їхні душі в безпечне місце.

Пам’ятайте: я ж бачив, як місяць уповні сяяв над горою. А ополудні я бачив сонце. Те, що я бачив, чув і відчував, було не від цього світу. Я пізнаю кам’яну стіну під місяцем; я чую спів за недоступними стінами; я бачу чашоподібну ущелину між здвоєними піками гори; я чую сміх; я бачу голі, бронзові від засмаги руки, простягнуті до сонця.

Згадуючи це, я вірю у безсмертя.

Тоді — можливо, тому, що мої альпіністські дні скінчилися і магія гір втрачає свою владу над літньою пам’яттю, так само як над літнім тілом, — я згадую: очі, які я бачив того останнього дня на Монте-Вериті, були очима живої істоти, що дихала; руки, яких я торкався, були з плоті.

І навіть промовлені тоді слова були людськими. «Будь ласка, не переймайся нами. Ми знаємо, що слід зробити». А тоді ще останнє, трагічне: «Нехай Віктор збереже свою мрію».

Отоді з’являється моя друга теорія, і я бачу, як спадає ніч, бачу зорі та мужність тієї душі, що вибрала наймудріший вихід для себе та для інших — доки я повертався до Віктора, а мешканці долини лаштувалися йти на приступ, невеликий гурток вірних, останні шукачі Істини піднялися до тієї розколини між піками і зникли там.

Третя моя теорія приходить до мене, коли я перебуваю в стані цинічнішому і самотнішому, коли, добре пообідавши з друзями, які небагато для мене важать, я опиняюся вдома, у своїй нью-йоркській квартирі. Дивлячись із вікна на фантастичне світло й кольори моєї блискучої чарівниці-реальності, де нема ні спокою, ні лагідності, я раптом прагну миру та розуміння.

Тоді я кажу собі, що, можливо, мешканці Монте-Верити давно вже збиралися відійти і, коли настала мить, вона застала їх готовими не до смерті чи безсмертя, а до світу чоловіків і жінок. Крадькома, таємно, незавважені, вони спустилися в долину і розділилися, змішавшись із людьми.

Дивлячись униз із моєї квартири на круговерть і шум мого світу, я задумуюсь, чи дехто з них не блукає зараз цими багатолюдними вулицями та підземкою-метро і чи коли б я зараз вийшов та пильно придивився до облич тих, що проходять повз мене, то пізнав би когось і здобув би свою розгадку.

Інколи, під час подорожі, зустрічаючись із якимсь чужоземцем, мені видавалося, наче є щось незвичайне у повороті його голови, у виразі очей, щось одночасно нездоланне й дивне. Я хотів заговорити, втягти цю людину в розмову, але — можливо, це лише моя фантазія — їх наче попереджає якийсь інстинкт. Секундна пауза, вагання — і вони відходять. Це може трапитися в поїзді, на тлумній вулиці, і лише впродовж короткої миті я усвідомлюю щось більше за звичайну красу та людську грацію, мені хочеться простягнути руку та швидко, тихо сказати: «Чи були ви серед тих, кого я бачив на Монте-Вериті?» Але часу завжди бракує. Вони щезають, відходять, а я знову зостаюся сам зі своєю третьою, досі недоведеною теорією.