Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 2)

Нат зачинив вікно та двері маленької спальні й пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку; одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. У жовтому світлі її лице виглядало грубо розмальованим. Похитала головою, просячи мовчати:

— Заснув, — шепнула, — аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.

Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, — те, що сталося за цей час, перелякало та вразило і його самого.

— Там птахи, — сказав, — мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’янки, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. — Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. — Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.

— Але ж, Нате, — прошепотіла дружина, — погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. У полях, отам, мають їжу.

— Це погода, — повторив Нат, — кажу тобі, погода.

Його обличчя було таке ж запале й змучене, як у неї. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного.

— Піду вниз і приготую горнятко чаю, — сказав він.

Вигляд кухні заспокоїв його. Чашки й тарілки, акуратно складені в креденсі, стіл та стільці, жінчине в’язання на її плетеному кріслі, дитячі іграшки в кутку шафи.

Опустився навколішки, вигріб старе вугілля і запалив вогонь.

Палахкотіння трісок врівноважило, парування чайника і коричневий чайничок для заварки подарували почуття комфорту й безпеки. Він попив чаю, відніс дружині. Тоді помився у комірчині за кухнею і, взувши черевики, відчинив задні двері.

Небо було холодно-свинцевим, а коричневі пагорби, які вчора вилискували на сонці, нині здавалися темними й голими. Східний вітер, гострий, мов бритва, роздяг дерева, і листя, сухе й шелестке, здригалося та розліталося під його поривами. Нат черевиком потупав по землі. Вона замерзла намертво. Ще ніколи він не бачив такої стрімкої та наглої переміни. За одну ніч спустилася чорна зима.

Діти вже не спали. Джилл щебетала нагорі, а малий Джонні знову плакав. Нат почув жінчин голос, заспокійливий, утішний. От вони зійшли вниз. Він наготував для сім’ї сніданок, і почався звичайний день.

— Ти прогнав птахів? — спитала Джилл, яку заспокоїли кухня, день і сніданок.

— Так, вони вже забралися, — відповів Нат. — Це східний вітер їх пригнав. Вони злякалися і заблукали, шукали притулку.

— Вони хотіли нас поклювати, — сказала Джилл, — кинулися Джонні в очі.

— Це вони з переляку, — мовив Нат, — у темній спальні не знали, де вони.

— Хай би вони не прилітали знову, — сказала Джилл. — Може, коли ми їм накришимо на підвіконні, вони наїдяться і відлетять собі.

Доїла сніданок, а тоді пішла за пальтом, каптуриком, шкільними підручниками і ранцем. Нат нічого не сказав, але дружина глянула на нього через стіл. Вони порозумілися мовчки.

— Відведу її до автобуса, — промовив він. — Мені сьогодні на ферму не треба.

І, доки мала вмивалася в комірчині, сказав дружині:

— Тримай зачиненими всі вікна і двері теж, просто щоб бути певною. Я піду на ферму. Довідаюся, чи вони нічого вночі не чули.

Потім пішов із донькою вуличкою вгору. Здавалося, вона забула нічну пригоду. Виплигувала і пританцьовувала перед ним, ганялася за листям, її обличчя порум’янішало на морозі. У своєму каптурику вона була наче ельф.

— Буде сніг, татку? — спитала вона. — Вже так похолоднішало!

Він глянув на похмуре небо, відчув, як вітер шматує плечі.

— Ні, — сказав, — снігу не буде. Це чорна зима, не біла.

Весь цей час він шукав очима птахів: поглядав на живоплоти, на поля за ними, на лісок вище ферми, де звичайно збиралися граки й галки. Не бачив жодного.

Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл; їхні обличчя зблідли і зіщулились від холоду.

Джилл побігла до них, вистрибуючи:

— Тато каже, що снігу ще не буде, — гукнула вона, — це чорна зима.

Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Знизу котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Корівник Джим грюкав на подвір’ї.

— Господар близько? — спитав Нат.

— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?

Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Тріґґ на кухні підспівує радіо.

— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.

Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.

— Агов, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.

— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.

— Діти похворіли?

— Ні.

Він не знав, як це пояснити. Тепер, у світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Тріґґ, але бачив у її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.

— То це були справжні птахи? — сказала вона, усміхаючись. — Із пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір, коли зачиняють паб?

— Місіс Тріґґ, — сказав він, — там п’ятдесят пташок — вільшанок, кропив’янок, інших — лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, ледь не видряпали очей малому Джонні.

Місіс Тріґґ недовірливо глянула на нього.

— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Залетіли до спальні й не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.

— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.

— Цікава річ, — промовила місіс Тріґґ, — справді дивно. Вам варто все це описати і запитати «Гардіан». Вони б якось це пояснили. Ну добре, мушу йти.

Вона кивнула, всміхнулась і пішла на кухню.

Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.

Джим стояв біля воріт.

— Не мали ви клопоту із птахами? — спитав Нат.

— З якими птахами?

— Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.

— Так? — Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. — Ніколи я не чув про шалених птахів, — нарешті сказав він. — От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.

— Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.

— Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.

Виглядало, що Джим зацікавлений не більше від місіс Тріґґ. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Щоб щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джонні.

— Бачив когось? — спитала вона.

— Місіс Тріґґ і Джима, — відповів він. — Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.

— Ти б не міг прибрати птахів? — попросила дружина. — Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.

— Тепер уже нічого боятися, — сказав Нат. — Вони ж мертві, так?

Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Всі — звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так поводитися. Синички, кропив’янки — неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою: ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було. Нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію: ця зміна мусить бути якось пов’язана з Полярним колом.

Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв із мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.

Коли він дійшов до пляжу попід мисом, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, і його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду — навіть за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом пройшов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму. Збирався скинути туди птахів, але тільки-но відкрив мішка, як вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав, мов пір’я, — тіла п’ятдесяти захололих пташок. Щось у цьому видиві було потворне. Йому не сподобалось, як вітер вирвав мертвих птахів у нього з рук.

— Коли почнеться приплив, їх змиє, — потішив він себе.