Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 24)

— Ти збираєшся щось робити? — питає вона.

Ні, він не збирався. Це запах весни, раннього літа вигнав його до саду. Як добре було знати, що він уже на пенсії, не мусить працювати в Сіті, не мусить рахувати час — може витрачати його, як заманеться.

— Ні, — каже він, — не в такий прекрасний день. А що?

— Та ні, нічого, — відповідає вона, — от лише той нещасний злив під кухонним вікном знову не в порядку. Ніхто до нього не заглядає, от що. Займуся ним пополудні.

Її обличчя зникає з вікна. Чергове сопіння, здіймається стогін — і порохотяг повертається до праці. Дурниця, але таке втручання гасить усю яскравість дня. Не саме прохання, не сама робота — чищення зливу було на свій лад школярською розвагою, грою у грязюці, — але оте її сіре обличчя, вираз, із яким вона дивиться на залиту сонцем терасу, рука, що стомлено здіймається вгору, відкидаючи пасмо волосся, і неминуче зітхання, перш ніж вона відверталася од вікна з невисловленим: «Хотіла б і я мати час постояти на сонці й нічого не робити. Ну, гаразд…»

Якось він зважився запитати її, що за потреба так ретельно прибирати дім. Нащо перевертати кімнати догори дриґом? Чому стільці треба ставити на інші стільці, килими скручувати, всі дрібні прикраси скидати на газету? А найбільше, чому боковини в коридорі вгорі, по яких ніхто не ходить, мусять бути відполірованими до блиску? Мідж і поденниця по черзі колінкували там, проповзаючи всю нескінченну довжину, наче рабині давно минулих днів.

Мідж непорозуміло глянула на нього.

— Та ти першим нарікав би, — сказала вона, — якби в домі було як у свинюшнику. Ти ж любиш свій комфорт.

Отак вони жили у різних світах, їхні душі не зустрічалися. Невже так було завжди? Він не пам’ятав. Вони були одружені майже двадцять п’ять літ — і були просто двома людьми, які за звичкою мешкали під одним дахом.

Коли він працював, усе здавалося іншим. Тоді він цього не помічав. Повертався додому, щоб поїсти, поспати, а вранці знову йти на поїзд. Але коли вийшов на пенсію, мусив звернути на неї більше уваги і з кожним днем чимраз сильніше усвідомлював її образу, її невдоволення.

І, врешті, торік, перед тим як вона померла, це відчуття так його заполонило, що він користався з усілякої дрібної брехні, щоб утекти від неї, вибирався до Лондона начебто для того, щоб постригтися, показатися стоматологу, зустрітися з давнім діловим другом, — а насправді сидів у своєму клубі під вікном, безіменно, мирно.

Хвороба, що забрала її від нього, була милосердно швидкою. Грип, тоді пневмонія — і за тиждень вона померла. Він не знав, чому це трапилося, лише те, що вона, як завжди, перевтомилася, застудилася і не хотіла лежати в ліжку. Якось увечері він останнім поїздом повернувся додому з Лондона, куди тихцем вимкнувся до пообіднього кіно, щоб трохи розслабитися між привітними доброзичливими людьми, разом із ними насолодитися теплом зали — був жахливий грудневий день, — і застав її над котлом у підвалі, де вона розгрібала кочергою шматки коксу.

Глянула на нього знизу вгору, бліда і втомлена, її обличчя загострилося.

— Мідж, що ти, з ласки Божої, робиш? — сказав він.

— Котел, — відповіла вона, — ми з ним увесь день мучимося, не горить. Доведеться прикликати людей назавтра, щоб зайнялися ним. Я сама йому ради не дам.

Її щока була вишмарувана вугільним пилом. Кочерга вислизнула їй з рук і впала на долівку. Вона зайшлася кашлем і скривилася, наче від болю.

— Тобі треба лежати в ліжку, — сказав він, — я й не чув про такі дурниці. Що за дідько погнав тебе до того котла?

— Я думала, ти рано повернешся додому, — відповіла вона, — і здогадаєшся, що робити. Увесь день було холодно. Не знаю, які в тебе справи були у Лондоні.

Вона повільно, зігнувшись, підіймалася підвальними сходами, а дійшовши догори, зупинилася, здригнулася і заплющила очі.

— Якщо ти не дуже заперечуєш, — сказала, — я б тобі вже зараз дала вечеряти, щоб мати це за собою. Я сама нічого не хочу.

— До біса ту вечерю, — сказав він, — я сам знайду якусь перекуску. Йди до ліжка. Принесу тобі чогось гарячого попити.

— Кажу тобі, нічого не хочу, — відповіла вона. — Сама можу налити собі гарячої води в пляшку. Одне тільки попрошу: не забудь вимкнути всюди світло, перш ніж підеш спати.

Повернулася до передпокою, її плечі схилилися.

— Принаймні склянку гарячого молока? — невпевнено почав він, знімаючи пальто, і, коли він це робив, відірвана половина квитка до кінотеатру, за десять шилінгів шість пенсів, випала з його кишені на підлогу. Вона це побачила. Нічого не сказала. Знову зайшлася кашлем і поволоклася нагору.

Наступного ранку температура в неї піднялася до ста трьох[12]. Прийшов лікар і сказав, що це пневмонія. Вона спитала, чи можна покласти її у платну палату в місцевій лікарні, бо тримати доглядальницю вдома дуже складно. Це було у вівторок уранці. Її відразу ж туди поклали, а в п’ятницю ввечері сказали йому, що вона може не пережити ночі. Після того як почув звістку, він стояв у палаті, дивлячись згори вниз на неї у широкому безликому лікарняному ліжку, а його серце стискалося від жалю, бо їй дали забагато подушок, було дуже високо лежати і вона не могла відпочити як слід. Він приніс квіти, але виглядало — немає сенсу просити медсестру поставити їх у воду, бо Мідж була надто хвора, щоб на них дивитися. Коли медсестра нахилилася до неї, він непомітно поклав їх на столик біля ширмочки.

— Що їй потрібно? — спитав він. — Я маю на увазі, що легко міг би… — Фраза повисла в повітрі, він її не закінчив, сподіваючись, що медсестра зрозуміє його наміри, що він готовий піти до машини, кудись з’їздити, принести що треба.

Медсестра похитала головою:

— Якщо будуть якісь зміни, ми вам потелефонуємо.

«Які ж це зміни можуть бути?» — питав він себе, вийшовши з лікарні. Біле напружене обличчя на подушках уже не могло змінитися, воно не належало нікому.

Мідж померла раннього ранку в суботу.

Він не був побожним, не мав глибокої віри у безсмертя, але коли траурна церемонія закінчилася і Мідж поховали, він зі смутком думав про її бідне самотнє тіло, яке лежить у новісінькій труні з латунними ручками; чого це мусить бути так грубо? Смерть мусить бути іншою. Нехай би була як прощання з кимось на вокзалі перед далекою дорогою, але без надриву. Було щось непристойне в цьому поспіхові, в намаганні закопати під землю людину, яка могла ще жити і дихати, коли б не випадкова недуга. Коли труну опустили у відкриту могилу, йому, тривожному, ніби вчулося, як Мідж сказала, зітхнувши:

— Ну, гаразд…

Він гаряче сподівався: після всього в майбутньому є якийсь незримий рай і бідна Мідж, не підозрюючи, що вони роблять із її останками, вже гуляла десь у зелених полях. «Але з ким?» — питав він себе. Батьки її померли в Індії багато років тому; коли вона зустрінеться з ними біля райських воріт, то їх мало що поєднуватиме. Подумки змалював картину, як вона стоїть у черзі, десь ближче до кінця — так завжди з нею траплялося в чергах, — з великою солом’яною торбою для покупок, яку вона всюди з собою носила; її обличчя виражає терпляче страждання. Входячи крізь турнікет на небеса, вона докірливо на нього глянула.

Ці картини, труна й черга, переслідували його впродовж тижня, але щодня потроху стиралися. Тоді він забув її. Здобув свободу, сонячний порожній будинок, чисту хрустку зиму. Міг сам-один розпоряджатися своїм часом. Взагалі не думав про Мідж — аж до ранку, коли глянув на ту яблуню.

Того ж дня пізніше він прогулювався садом, і раптом цікавість потягла його до цього дерева. Дурна фантазія, звісно. Нічого незвичайного в ній не було. Яблуня як яблуня. Він згадав, що вона завжди була слабша за своїх сусідів, уже більше ніж наполовину всохла, і заходила колись розмова, щоб її зрубати, але чогось до цього не дійшло. Гаразд, матиме чим зайнятися у вихідні. Зрубає дерево — це буде для нього гарна розминка, а яблуневі дрова добре горять. Можна буде втішатися полум’ям.

Та, на жаль, того дня затяглося на дощ і так тривало майже тиждень — він не зміг виконати запланованого. Не було жодного сенсу в тому, щоб товктися надворі в негоду та ще й застудитися на додачу. Час від часу приглядався до дерева з вікна своєї спальні. Воно почало дратувати його — згорблене, розхристане і вбоге, під дощем. Погода була доволі теплою, а дощ, який падав у саду, — м’яким і лагідним. Жодне інше дерево не мало на собі цього тавра пригніченості. Праворуч од старої яблуні росло молоденьке дерево, посаджене, як він добре пам’ятав, кілька років тому. Струнке і міцне, гнучкі молоді гілки здіймалися в небо. Приємно було дивитися, як воно немов тішиться дощем. Він глянув на деревце у вікно та всміхнувся. З якого дива він раптом згадав пригоду багаторічної давності, ще під час війни, з дівчиною, що приїхала на сусідню ферму попрацювати кілька місяців у сільському господарстві? Він довгий час про неї не згадував. Та й згадувати було нічого. У вихідні він сам допомагав на цій фермі — свого роду військова робота, — і вона завжди була там, весела, миловидна, усміхнута, темне кучеряве волосся, підстрижене по-хлоп’ячому, а личко — як молоденьке яблучко.

Він чекав зустрічей із нею в суботу й неділю — це було наче протиотрута від неодмінних зведень новин, які Мідж включала на весь день, і безперервних розмов про війну. Він любив дивитися на це дівча — вона ледь вийшла з дитячого віку, дев’ятнадцять чи близько того, — у тонких штанцях і веселій сорочці, а коли усміхалася, то наче обіймала світ.