Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 26)

Вогонь щойно запалили, а димар курівся. У вітальні був якийсь дивний хворобливий запах. Він відкрив вікно і пішов нагору, щоб змінити свої важкі черевики. Коли повернувся, кімнату досі облягав дим, а запах став іще сильнішим. Важко навіть сказати, який. Солодкуватий, незвичний. Він покликав служницю з кухні.

— У домі дивний запах, — сказав він. — Що це?

Жінка увійшла до передпокою із приміщення позаду.

— Який запах, сер? — спитала вона, вже заздалегідь захищаючись.

— У вітальні, — відповів він. — У тій кімнаті повно диму. Ви там щось палите?

Її обличчя прояснилося.

— Це, мабуть, дрова, — сказала. — Вілліс навмисне їх напиляв, сер, казав, що вам сподобається.

— Які ще дрова?

— Він сказав, що з яблуні, сер, з гілки, яку він розпиляв. Дерево яблуні добре горить, я таке завжди чула. Дехто дуже любить. Я сама нічого не чую, але я трохи простуджена.

Вони разом оглянули камін. Вілліс дрібно розпиляв гілку. Жінка, намагаючись йому догодити, наклала дрова одні на одні, щоб добре згоріли до останку. Але сильного полум’я не було. Дим від цих дров був слабенький. Зеленкуватого кольору. Невже вона не помічає цього хворобливого протухлого запаху?

— Ці дрова сирі, — різко сказав він. — Вілліс міг би краще подумати. Подивіться на них. Зовсім не горять.

Обличчя жінки витяглося, насупилося..

— Даруйте, сер, — сказала вона. — Я нічого поганого не помітила, коли прийшла запалити вогонь. Здається, добре зайнялися. Я завжди думала, що дрова яблуні дуже добре горять, і Вілліс так казав. Звелів мені припильнувати, щоб вони горіли у вас цього вечора, він навмисне для вас їх наготував. Я думала, що ви знали і самі так наказали.

— Та ні, все гаразд, — раптом сказав він. — Думаю, поступово вони розгоряться. Це не ваша провина.

Він повернувся до неї спиною і розворушував вогонь кочергою, намагаючись розділити дрова. Доки вона в домі, нічого не вдієш. Його спроби вийняти сирі дрова і викинути їх за дім, а потім принести сухого хмизу і запалити вогонь наново спричинять небажані зауваження. Доведеться перейти через кухню до комірчини, де вони тримали скіпки для розпалювання, а вона дивитиметься і казатиме: «Дозвольте, я сама, сер. Невже вогонь погас?» Ні, він мусить дочекатися, коли вона після вечері все прибере, помиє і піде собі. А до того часу терпітиме запах яблуневих дров, як зуміє.

Він налив собі віскі, запалив люльку і дивився на вогонь. Той геть не давав тепла, а оскільки в домі відключили центральне опалення, у вітальні стало холодно. От знову з дров заструменіла тонка зеленкувата цівка і, здавалося, знову з’явився цей солодкий нудотний запах, відмінний від будь-якого деревного диму, який він знав. Що той дурний садівник наробив… Нащо розпиляв ту гілку? Мусив же знати, що вона сира. Наскрізь сира. Він нахилився вперед, придивився пильніше. Що це там точиться з блідих дров, волога? Ні, то був сік, неприємний, зі слизом.

Він схопив кочергу і роздратовано почав розкидати дрова, розворушувати вогонь, щоб той перетворився на нормальне полум’я. Марно старався. Дрова не горіли. На решітку каміна постійно текла цівка соку, солодкавий запах наповнив кімнату, перевертаючи йому в шлунку. Він забрав склянку, свою книжку, пішов до кабінету, включив електричний камін і сидів собі там.

Це ідіотство. Нагадалися йому давні часи, коли він удавав, що мусить писати листи і тікав до кабінету, бо у вітальні сиділа Мідж. Вона мала звичку позіхати вечорами, коли всю денну роботу було зроблено, — цілковито несвідома звичка. Сідає на канапі з в’язанням, несамовито швидко клацає спицями; і раптом із самої її глибини здіймається протяжне: «Ах… Ах… Ха-ох!», переходячи у неминуче зітхання. Тоді мовчання, лише спиці клацають. Але він, сидячи за книжкою, тільки й чекає, коли почнеться чергове позіхання.

Його охоплював безсилий гнів, пристрасне бажання кинути книжку і сказати їй: «Слухай, якщо ти так стомилася, то, може, краще йди спати?»

Але він стримувався, і тоді, коли вже не міг витерпіти, тікав із вітальні та ховався в кабінеті. Тепер він знову робить те саме, через яблуневі дрова. Через проклятий хворобливий запах тлілого дерева.

Далі сидів у кріслі біля столу, чекаючи вечері. Було вже близько дев’ятої, коли поденниця все прибрала, розстелила йому ліжко і пішла.

Він повернувся до вітальні, куди не заходив від початку вечора. Вогонь погас. Намагався розгорітися, бо дрова стали тоншими, ніж раніше, і низько опустилися в каміні. Попелу було небагато, але хворобливий запах чіплявся за вмирущі вуглинки. Він вийшов на кухню, знайшов порожнє відро для вугілля і повернувся з ним до вітальні. Згорнув туди дрова і попіл. Схоже, у відрі зосталася якась волога або ж дрова досі були сирими, бо тільки-но вони там опинилися, здається, відразу ж потемніли й покрилися якоюсь піною. Він заніс відро до підвалу, відкрив дверці котла центрального опалення і викинув усе всередину.

Занадто пізно згадав, що через теплу весняну погоду центральне опалення вже два чи три тижні як відключили, і коли він зараз не спалить дров, вони там лежатимуть, неторкані, аж до зими. Знайшов папір, сірники, банку гасу, розпалив вогонь, зачинив дверці печі й прислухався до ревіння полум’я. Це має допомогти. Почекав трохи, а тоді піднявся сходами, повернувся до кухонної комірчини і забрав усе потрібне, щоб наново розкласти вогонь у вітальні. Шукання трісок на розпал та вугілля забрало трохи часу, але він терпляче робив, що треба, і нарешті всівся у своє крісло перед розпаленим каміном.

Хвилин двадцять він читав і тут почув, наче стукнули двері. Відклав книжку і прислухався. Спершу нічого. А от знову! Стукали незачинені двері кухонної комірчини. Він підвівся і пішов їх закрити. Ці двері вели до підвальних сходів. Він міг би заприсягтися, що зачинив їх. Напевне, клямка відійшла. Увімкнув світло на сходах і нахилився, щоб перевірити клямку. З нею наче все гаразд. Саме збирався надійно зачинити двері, коли знову помітив запах. Солодкавий хворобливий запах тлілого яблуневого дерева. Він повз із підвалу, шукаючи собі шлях до кухонного коридору вгорі.

Раптом його без усілякої причини охопив страх, майже паніка. Що він робитиме, якщо за ніч запах наповнить увесь дім, з кухні підніметься на верхній поверх, дістанеться його спальні й задушить його уві сні? Думка була смішна, божевільна, а проте…

Він змусив себе ще раз спуститися сходами в підвал. Із котла не чути було жодного звуку, полум’я не ревіло. Цівки диму, легкого і зеленого, випливали із замкнених дверцят котла — він почув той дим ще з верхнього коридору.

Підійшов до котла і відкрив дверцята. Згорів весь папір і тріски теж. Але дрова, яблучні дрова не згоріли. Лежали такі ж, якими він їх туди вкинув, один обвуглений сучок на іншому, чорною купою, наче кості спаленого на вогнищі. Його знудило. Задихаючись, запхнув до рота носовичок. Тоді, насилу розуміючи, що робить, побіг угору сходами, знайшов порожнє відро і почав лопатою та щипцями витягувати недогарки з вузьких дверцят котла. Блювотні позиви стрясали ним. Нарешті відро було заповнене і він поніс його сходами, а тоді через кухню до задніх дверей.

Відчинив двері. Сьогодні не було місяця і падав дощ. Піднявши комір плаща, вдивлявся в темряву, міркуючи, куди винести дрова. Надто мокро й темно, щоб тягтися аж до городу і викинути їх до купи сміття, а в полі за гаражем трава була густа і висока — вони могли б там лежати непомічені. Пішов скрипучою, посипаною гравієм доріжкою, підійшов до паркану між його двором і полями та вкинув свою ношу в траву. Можуть тут собі гнити й пропадати, мокнути під дощем і, врешті, стати частиною запліснілої землі, йому байдуже. Він за них не відповідає. Вони вже не в його домі й неістотно, що з ними трапиться.

Повернувся додому і цього разу впевнився, що двері підвалу щільно зачинені. Повітря очистилося, запах зник.

Пішов до вітальні, щоб зігрітися перед вогнем, але його руки і ноги змокли під дощем, шлунок досі корчився від їдкого яблуневого диму, його морозило і він сидів, тремтячи.

Тої ночі він погано спав і вранці прокинувся з неприємним смаком у роті. Голова боліла, язик обложило. Мусив залишатися вдома. Непокоїла печінка. Щоб зігнати злість, різко порозмовляв із поденницею.

— Я геть застудився, — сказав він, — намагаючись зігрітися минулої ночі. Це все через яблуневі дрова. Їхній запах дуже мені зашкодив. Скажіть це Віллісові, коли він завтра прийде.

Вона недовірливо глянула на нього.

— Будьте певні, мені дуже прикро, — відповіла. — Я розповіла про дрова сестрі, коли повернулася додому ввечері, і що вони вам не подобаються. Вона сказала, що це вкрай дивно. Яблуневе дерево — розкіш, дуже добре горить.

— То саме це не горіло, ото й усе, що я знаю, — сказав він їй, — і я його більше бачити не хочу. А щодо запаху… Я ще й досі його відчуваю, мені від нього все всередині перевертається.

Вона стисла губи, сказала: «Мені прикро». А коли виходила з їдальні, її погляд впав на порожню пляшку від віскі на буфеті. Якусь мить повагалася, тоді поклала її на тацю.

— Ви це закінчили, сер? — спитала.

Звісно, що закінчив це. Пляшка була порожня. Хоча він зрозумів підтекст. Вона хотіла натякнути, що вигадав усе це з яблуневим димом, що надміру собі догодив. Клята зухвалість.