Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 25)

Ніколи не знав, як це трапилося, — це така дрібниця була! — якось пополудні він щось робив у сараї біля трактора, схилившись над двигуном, а вона стояла поруч, коло його плеча, вони разом сміялися; він повернувся, щоб узяти ганчірку та протерти свічку, і раптом вона опинилася в його обіймах, а він її цілував. Це був щасливий випадок, спонтанний і вільний, а дівчина була такою теплою і веселою, з молодими свіжими губами. Потім вони знову заходилися до трактора, але тепер об’єднані певною близькістю, яка принесла їм обом радість і мир. Коли дівчині час було йти годувати свиней, він разом із нею вийшов із сараю, поклавши їй руку на плече, — недбалим жестом, який нічого не значив, легенька дружня ласка; а тільки-но вони вийшли на подвір’я, він побачив Мідж, що стояла там, дивлячись на них.

— Мушу бути на зборах Червоного Хреста, — сказала вона. — Я не могла завести машину. Кликала тебе. Ти, видно, не чув.

Її обличчя застигло. Вона дивилася на дівчину. Його заполонило почуття провини. Дівчина весело привіталася з Мідж і подалася через двір до свиней.

Він пішов із Мідж до машини і завів її ручкою. Вона подякувала, її голос був безвиразним. Він не міг глянути їй в очі. Те, що сталося, був перелюб. Гріх. Друга сторінка недільної газети — «Чоловік Бачився Із Робітницею В Сараї. Дружина Стала Свідком». Коли він повернувся додому, його руки тремтіли, тож мусив налити собі випити. Не перемовилися про це й словом. Мідж ніколи не згадувала тої пригоди. Якийсь боягузливий інстинкт не дозволив йому піти на ферму наступних вихідних, а потім він почув, що мати дівчини захворіла і її викликали додому.

Більше він ніколи її не бачив. То чого ж, питається, раптом згадав того дня, спостерігаючи за дощем, що падав на яблуні? Справді, слід би зрубати те старе мертве дерево, хоча б для того, щоб дати більше сонця маленькому й кріпенькому — вони там надто близько ростуть, це негаразд.

У п’ятницю пополудні він ходив по городі, шукаючи Вілліса, садівника, що працював у них три дні на тиждень, — мав видати йому платню. Ще хотів заглянути до сараю і перевірити, чи в доброму стані сокира й пила. Вілліс тримав усе в порядку — Мідж його вимуштрувала — сокира й пила висіли на звичному місці на стіні.

Заплатив Віллісу його гроші й уже повернувся йти, коли той раптом сказав:

— Кумедна річ, сер, зі старою яблунею, ні?

Зауваження було таке несподіване, що вразило його. Відчув, що міниться на виду.

— Яблуня? Яка ще яблуня? — спитав.

— Та оця в далекому кінці біля тераси, — відповів Вілліс. — Відколи я тут працюю, жодного разу не родила, це вже роками так. Ніколи не було на ній ні яблука, ні цвіту. Ми вже збиралися її зрубати тої морозної зими, пам’ятаєте, але так і не зрубали. Ну а тепер в неї наче нова домовленість. Не помітили?

Садівник глянув на нього, всміхаючись, із розумінням зиркнув у вічі.

Про що той чолов’яга каже? Неможливо, щоб і його вразила та фантастична потворна схожість, — ні, ні, не може бути й мови, це непристойність, блюзнірство, та він і сам викинув ці дурниці з голови, вже про це не думав.

— Я нічого не помітив, — сказав він, захищаючись.

Вілліс засміявся.

— Ходімо на терасу, сер, — сказав він, — щось вам покажу.

Вони разом пішли до пологого травника і, коли дійшли до яблуні, Вілліс підняв руку, дотягся до гілки і пригнув її. Вона злегка скрипіла, коли він це робив, — наче була твердою і непіддатливою. Вілліс змахнув сухі лишайники і вказав на колючі гілочки.

— Дивіться сюди, сер, — сказав він, — вона пуп’янки пустила. Подивіться на них, спробуйте рукою. Ще жива і то як! Ніколи раніше такого не було. І на цю гілку теж гляньте.

Він відпустив першу гілку і потягся до другої.

Вілліс мав рацію. Було чимало пуп’янків, але таких дрібних і буруватих, що, здавалося, вони й імені цього не вартували, більше скидалися на плями на гілці, запилені та сухі. Він відчув дивну огиду від думки торкнутися їх.

— Не думаю, що з них буде багато користі, — сказав він.

— Не знати, сер, — промовив Вілліс. — А я сподіваюся. Вона витримала зиму і, якщо не буде приморозків, хтозна, що побачимо. Ото буде штука, як уздримо старе дерево у квітах. Та вона ще й родитиме. — Він погладив стовбур долонею, жестом панібратським і ласкавим водночас.

Господар яблуні відвернувся. Чогось Вілліс його роздратував. Можна подумати, що те кляте дерево живе. Тепер його план зрубати яблуню у вихідні було зведено нанівець.

— Вона заступає світло молодому дереву, — сказав він. — Чи не краще було б її викинути і дати малій трохи більше місця?

Він підійшов до молоденького дерева і торкнувся гілки. Лишайників немає. Вітки гладенькі. На кожній тугі пуп’янки. Він одпустив гілку, і вона пружно відскочила.

— Як же її викинути, сер, — відповів Вілліс, — коли вона ще жива? О ні, сер, я б цього не робив. Вона ніяк не шкодить молодому дереву. Я б дав старій ще один шанс. Як не родитиме, зрубаємо її наступної зими.

— Гаразд, Віллісе, — сказав він і швидко пішов геть. Чомусь не хотів далі це обговорювати.

Тієї ночі, лягаючи в ліжко, широко розчинив вікно і відсунув фіранку, як зазвичай, — не любив зранку прокидатися у глухо заштореній кімнаті. Саме була повня місяця, примарно бліде спокійне світло падало на терасу та травник біля неї. Ні вітерця, ні шелесту. Він виглянув, насолоджуючись тишею. Повний місяць сяяв над маленькою яблунькою, такою молодою. Під цим промінням вона була наче з казки. Маленьке, гнучке і тонке, деревце видавалося танцівницею на пуантах; руки підняті, готові до польоту. Втілення безтурботної щасливої грації. Відважне молоденьке деревце.

А зліва стояло інше, наполовину сховавшись у тіні. Йому навіть місячне сяйво не додавало краси. Чого, з Божої ласки, воно стоїть згорбившись й опустивши голову, замість дивитися вгору, на світло? Псує лагідну й мирну ніч, поганить усе довкола. Дурень він був, що послухався Вілліса і згодився пощадити дерево. Ті сміховинні пуп’янки ніколи не розпустяться, а навіть якщо й зроблять це…

Його думки блукали, і вже вдруге цього тижня він згадав ту дівчину-робітницю і її радісну усмішку. Цікаво, що з нею трапилося? Мабуть, вийшла заміж, має молодого чоловіка, діток. Ощасливила когось, ані хиби. Ну, гаразд… Він усміхнувся. Невже зібрався вживати цей вислів? Сердешна Мідж! Тут йому перехопило подих і він завмер, притримуючи рукою фіранку. Яблуня, ота, що зліва, вже не була в тіні. Місяць осявав засохлі гілки, і вони виглядали як руки скелета, здійняті в молитві. Замерзлі гілки, застиглі й онімілі від болю. Не було ні вітерцю, і всі інші дерева стояли нерухомо, але оті гілки на самому вершечку ворушилися, наче від вітру, що прилинув не знати звідки і знову стих. Раптом із яблуні на землю впала гілка, та, крайня, з маленькими темними пуп’янками, до якої він не міг доторкнутися. Жоден повів, жоден подих не зачепив інших дерев. Він далі дивився на гілку, що лежала на траві, під місяцем. Та перетяла тінь молоденького деревця і наче вказувала звинувачувальним жестом.

Вперше у житті, відколи пам’ятав, він затягнув фіранкою вікно, щоб приглушити місячне світло.

Вілліс мав займатися лише городом. Поки Мідж була жива, до травника перед домом він ніколи й не потикався. Це тому, що Мідж займалася квітами. Навіть косила траву: тягала нещасну машинку вгору-вниз по схилу, низько зігнувшись над ручками.

Це було однією з робіт, які вона сама на себе повісила, подібно до прибирання і глянсування спалень. Тепер, коли Мідж не переймалася квітами в палісаднику і не наказувала Віллісу, що йому робити, він почав заходити до переднього саду. Йому це сподобалося. Так він почувався поважнішим.

— Не можу зрозуміти, як упала ця гілка, сер, — сказав він у понеділок.

— Яка гілка?

— Ну, ота гілка яблуні. Що ми на неї дивилися перед тим, як я пішов.

— Я думаю, що вона зігнила. Я ж вам казав, що це дерево мертве.

— Ніяке не мертве, сер. От погляньте. Геть-чисто зламана.

Господар мусив ще раз іти за своїм працівником угору, по схилу над терасою. Вілліс підняв гілку. Лишайники на ній були мокрі, брудні, — наче сплутане волосся.

— Можливо, ви прийшли глянути на гілку у вихідні і якось її зачепили, сер? — спитав садівник.

— Звичайно ні, — роздратовано відповів господар. — Я чув, як ця гілка вночі упала. Я саме відкривав вікно спальні.

— Дивовижа. Тиха ніч була.

— Зі старими деревами таке трапляється. Не можу збагнути, чого ви цим переймаєтесь. Так, наче…

Замовк, не знаючи, як закінчити фразу.

— Наче це цінне дерево, — сказав урешті.

Садівник похитав головою.

— Не цінне. Я ж зараз не ціну йому складаю. От тільки, доки ми думали, що яблуня померла, вона була жива і видала нам, ви й самі бачили. Я б сказав, вибрик природи. Сподіваймося, жодна інша гілка не зламається, перш ніж вона зацвіте.

Пізніше, коли господар рушив на свою пообідню прогулянку, він побачив, що Вілліс зрізає траву під деревом і наново обв’язує стовбур дротом. Це вже було смішно. Він не для того платив садівникові чималі гроші, щоб той вовтузився з напівмертвим деревом. Його справа — вирощувати городину. Але забагато мороки сперечатися з ним.

Додому він повернувся десь о пів на шосту. Як не стало Мідж, перестав пити чай пополудні — вже наперед утішався кріслом біля каміна, люлькою, віскі з содовою і тишею.