Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 23)

Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він підніметься над східним гребенем далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього, люди з долини. Було їх триста або й більше, що, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні — гвинтівки та гранати, інші, простіші, — кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто мав собак, яких міцно тримали на повідках.

Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.

— Ваш приятель мертвий, — сказав він. — Помер багато годин тому.

Я протиснувся повз нього й увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга — в ногах. Я схилився над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.

— Ти її бачив? — спитав він.

— Так, — відповів я.

— Щось мені це підказувало, — сказав він. — Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина, і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?

Свічки були тьмяні. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.

— Ти передав їй мого листа? — спитав він.

— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.

Віктор усміхнувся. Він відпустив мою руку.

— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте-Вериту. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її усмішка — вони все такі ж?

— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.

Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово засурмив ріг, а до нього відгукнувся другий і третій. Почув неспокійний гамір на сільській вулиці: люди витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов із хати і стояв сам у спорожнілому селі, дивлячись на повний місяць, що піднімався з темної долини.

Яблуня

Минуло три місяці від її смерті, коли він уперше звернув увагу на яблуню. Він, звісно, знав про її існування — разом з іншими деревами росла перед його домом, на травнику, що полого підіймався до навколишніх полів. Але ніколи раніше не помічав у цьому дереві нічого відмінного від його побратимів — ото тільки, що було воно третє зліва, стояло дещо збоку від інших і трохи сильніше притислося до тераси.

Був чудовий ясний ранок початку весни, а він голився біля відчиненого вікна. Коли виглянув, щоб вдихнути запах повітря, з намиленим обличчям і бритвою в руці, його погляд упав на яблуню. Можливо, це була гра світла, може, це сонце, підіймаючись угору над поблизьким лісом, у цю мить в особливий спосіб освітило дерево, але схожість була безпомильна.

Він поклав бритву на підвіконня та придивився. Дерево було жалюгідне, гнітюче й чахле, зовсім позбавлене вузлуватої кремезності своїх сусідів. Кілька гілок, що росли на стовбурі ближче до верхівки, наче вузькі рамена високого тіла, були розкинуті з мученицькою зневірою, так, ніби закоцюбли на свіжому ранковому повітрі. Рулон дроту, що обмотував дерево від землі до половини стовбура, виглядав як сіра твідова спідниця на кістлявих стегнах, а верхня гілка стирчала вгорі над цим усім, трохи провисаючи, і могла бути пониклою головою, опущеною у втомленій поставі.

Як часто він бачив Мідж[11], що стояла отак само похнюплена. Хай би де — в саду, в домі, чи навіть вибравшись до міста за покупками, завше була отака зсутулена, наче життя на неї одну з усіх довколишніх людей наклало якусь непосильну ношу, але вона, попри все, до кінця терпітиме, не скаржачись. «Мідж, ти виглядаєш втомленою, на Бога, сядь і відпочинь!» Але ці слова приймалися неминучим стенанням пліч, неминучим зітханням: «Хтось же це мусить робити»; і вона, випрямившись, розпочинала сумну рутину непотрібних справ, до яких силувала себе день за днем упродовж нескінченних незмінних років.

Він далі дивився на яблуню. Ця змучено зігнута постать, опущена верхівка, натруджені гілки, кілька зів’ялих листочків, не звіяних вітром і дощем минулої зими, — вони тремтіли на весняному бризі, наче рідке волосся; усе це був безсловесний протест, що показував власникові саду: «Я така через тебе, через твою байдужість».

Він одвернувся від вікна і пішов голитися. Тепер, коли він урешті вільний, не дозволить своїй уяві кудись його нести і вибудовувати якісь фантасмагорії. Скупався, одягнувся і спустився до сніданку. На гарячій тарелі його чекали яйця та шинка, і він поніс страву на своє звичне місце — єдине облаштоване на обідньому столі. Рівно складена новенька «Таймс», готова, щоб її читати. Доки Мідж була жива, він, за довголітньою звичкою, передавав газету їй першій, а коли вона повертала її після сніданку, щоб переглянув у кабінеті, сторінки завжди були переплутані, нерівно складені, тому частина задоволення від читання була зіпсована.

Новини теж потрапляли до нього зужитими, бо вона читала найгірші з них уголос, наче це був її ранковий обов’язок, який вона сама на себе поклала; ще й додавала зневажливі зауваження до прочитаного. Народження доньки їхніх близьких друзів вона коментувала, клацаючи язиком і хитаючи головою: «Бідолашні, ще одна донька», або, якщо це був син: «Нелегко вивчити хлопця в наші часи». Він вважав, що це психологічне, що вона так сприймала входження у світ нового життя, бо самі вони були бездітні, але з часом вирішив, що все яскраве і веселе псувало її настрій.

«Пишуть, що цього року більше людей, ніж раніше, виїжджають на відпочинок. Що ж, маймо надію, вони гарно розважаться». Але в її словах не було надії, лише осуд. Потім, докінчивши сніданок, вона відсовувала стілець, зітхала і казала: «Ну гаразд…», не закінчуючи речення, але зітхання, знизування плечима, нахил її довгої вузької спини, коли вона згиналася, щоб прибрати посуд, полегшивши цим роботу їхньої поденної служниці, — це все було частиною її довголітнього докоряння йому і роками отруювало їхнє життя.

Коли вона із зусиллями його минала, зігнувшись під тягарем заставленої таці, хоча й не мусила сама її виносити, він, безмовний і пунктуальний, відчиняв перед нею двері до кухні; потім крізь напіврозчинені двері чув дзюрчання води з крана. Повертався до свого крісла і знову сідав — його чекала покладена біля тостера зім’ята «Таймс» із мазком мармеладу, а в думках монотонно й наполегливо пульсувало запитання: «Що я такого зробив?»

Не те щоб вона його пиляла. Пиляння дружин і тещ — це банальні м’юзикхольні жарти. Він не міг згадати, щоб Мідж коли-небудь втрачала самовладання або сварилася. Але той вічний глухий докір, змішаний із позою шляхетної страдниці, псував атмосферу його дому, породжував почуття провини, змушував до потайності.

Скажімо, падає дощ і він знаходить притулок у своєму кабінеті, електричний камін увімкнено, його післясніданкова люлечка наповнює кімнату димом, він сідає за стіл начебто щоб писати листи, але насправді щоб насолодитися самотою і затишною безпекою чотирьох надійних стін довкола нього. Аж тут розчиняються двері й Мідж, у натягнутому дощовику і насунутому низько на брови широкому капелюсі, робить паузу і з огидою морщить носа.

— Фу! Ну й задуха.

Він нічого не каже, але злегка повертається в кріслі, прикриваючи рукою роман, знічев’я вибраний на полиці.

— Ти не збираєшся до міста? — питає вона.

— Та ні, не планував цього.

— О! О, та дарма. — Вона знову обертається до дверей.

— Ти хочеш, щоб я щось зробив?

— Та це лише риба на ланч. У середу вони не завозять. Нічого, я й сама можу піти, якщо ти зайнятий. Я лише подумала…

Вона вийшла з кімнати, не закінчивши речення.

— Гаразд, Мідж, — озвався він. — Я візьму машину, поїду та привезу її. Чого мокнути?

Думаючи, що вона не почула, він вийшов у коридор. Вона стояла біля розчинених вхідних дверей, дрібний дощ сіявся на неї. Тримаючи довгий плаский кошик, натягала садові рукавички.

— Я однаково змокну, — відповідала, — то яка вже різниця. Подивлюся на квіти, їх треба підперти. Піду по рибу, коли впораюся з ними.

Жодні умовляння не допомагали. Вона так собі надумала. Він зачинив за нею двері та знову сів у кабінеті. Але кімната не була вже такою затишною, а трохи пізніше, піднявши голову до вікна, він побачив, як вона поквапом іде, криво застебнутий дощовик лопотить, дрібні краплі води скапують із капелюха та садового кошика, повного зів’ялих айстр. Його починає гризти совість, він схиляється і на одну поділку зменшує нагрівання.

Або от ще навесні чи влітку. Прогулюється він собі в саду без капелюха, з руками в кишенях, без жодної попередньо задуманої мети, а просто щоб погріти спину на сонці, помилуватися лісами, полями, повільними звиваннями річки. Аж тут зі спалень нагорі чути, як пронизливий вереск порохотяга раптом стихає, гасне і замовкає. Мідж кличе його, саме як він стоїть на терасі.