Дафна Морье – Птахи та інші оповідання (страница 22)

— Нарешті ти знайшов нас, — сказала вона. — Це зайняло трохи часу.

Її голос був м’який, лагідний і нітрохи не змінився.

— Це ти привела мене сюди? — спитав я. — Ти мене покликала, коли наш літак розбився?

Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте-Вериті.

— Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, — сказала вона, — але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?

— Так, — відповів я, — наші новіші винаходи для контакту потребують клапанів. Зовсім не душ.

— Твій розум багато років був закритою скринькою, — промовила вона. — Шкода — ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам із тобою вони були б непотрібні.

Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.

— Ти читала його лист, — спитав я, — і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?

— Так, — сказала вона, — він уже багато тижнів нездужає. Ось чому я хотіла, щоб ти був тут у цей час, був із ним, коли він помре. Для нього буде добре, якщо ти повернешся і скажеш йому, що розмовляв зі мною. Тоді він буде щасливий.

— Чому б тобі самій не прийти?

— Так краще, — сказала вона. — Тоді він зможе зберегти свою мрію.

Свою мрію? Про що вона? То вони тут, на Монте-Вериті, не всевладні? Вона розуміє небезпеку, яка їм загрожує.

— Анно, — промовив я, — я зроблю все, чого ти хочеш. Повернуся до Віктора і буду з ним до кінця. Але часу мало. Найважливіше те, що тобі й іншим тут загрожує велика небезпека. Завтра, можливо, ще цієї ночі, люди з долини збираються піднятися на Монте-Вериту, вони ввірвуться і повбивають вас. Ви мусите піти звідси до їхнього приходу. Якщо ви не маєте жодного способу порятуватися, то дозволь мені якось вам допомогти. Ми не аж так далеко від цивілізації, щоб це було неможливо. Я спущуся в долину, знайду телефон, викличу поліцію, армію, якусь владу…

Я замовк, бо хоча й сам не розумів гаразд власних планів, то хотів, щоб вона мені довіряла, відчути, що вона на мене покладається.

— Річ у тім, — сказав я, — що відтепер життя тут буде для вас неможливе. Якщо цього разу я зможу запобігти нападові, що сумнівно, то це трапиться наступного тижня, наступного місяця. Дні вашої безпеки полічені. Ви так довго жили, замкнувшись, що не розумієте теперішнього стану світу. Навіть ця країна розділена надвоє: одна частина не довіряє іншій, а мешканці долини — більше не забобонні селяни; вони мають сучасну зброю, а в їхніх серцях жадоба вбивства. Тут, на Монте-Вериті, ні ти, ні інші не маєте шансів.

Вона не відповіла. Сиділа на сходинці, слухаючи, далека і безмовна постать у білому плащі з відлогою.

— Анно, — продовжив я, — Віктор помирає. Можливо, вже помер. Коли ти покинеш це місце, він не зможе тобі допомогти. Але я зможу. Я завжди тебе кохав. Не треба це тобі казати, ти й так мусила здогадатися. Ти знала, що зруйнувала життя двох чоловіків, коли двадцять шість років тому пішла на Монте-Вериту. Але це більше не має значення. Я знову тебе знайшов, і ще є віддалені місця, недоступні цивілізації, де ми могли б жити, — ти, я і всі інші, якщо вони захочуть піти з нами. Я маю досить грошей, щоб усе влаштувати; ти не мусиш нічим турбуватися.

Я вже подумки бачив ділові розмови у консульствах і посольствах — обговорення паспортів, документів, одягу. А ще подумки бачив карту світу. Мандрував від гірських хребтів у Південній Америці до Гімалаїв, від Гімалаїв до Африки. Або ж північні пустелі Канади, великі й недосліджені; простори Гренландії. А ще острови, численні, незліченні острови, де ніколи не ступала людська нога, — лише морські птахи їх відвідували і самотнє море їх омивало. Байдуже, що вона вибере, — гори, острів, чагарники, пустелі, непрохідні джунглі, пустків’я Арктики. Я так довго був без неї, що тепер єдине, чого хотів, — бути з нею завжди.

Тепер це можливо, бо Віктор, що на неї претендував, скоро помре. Я був неделікатним. Я був щирим. Я сказав їй і це. А тоді чекав, що вона відповість.

Вона сміялася, тим теплим, любим і таким мені пам’ятним сміхом, я хотів кинутися до неї й обійняти, бо цей сміх був повний життя, радості й надії.

— То як? — спитав я.

Вона встала зі сходинки, підійшла і стала поруч зі мною — дуже тихо.

— Був колись чоловік, — сказала, — що прийшов до каси на вокзалі Ватерлоо і благально сказав касирові: «Я хочу квиток до раю. Один-однісінький, зворотного не треба». Коли касир сказав йому, що такого місця не існує, чоловік схопив чорнильницю і жбурнув її касирові в обличчя. Викликали поліцейських, вони забрали чоловіка і посадили в тюрму. Чи ж ти не просиш зараз у мене квитка до раю? Тут гора істини, це величезна різниця.

Я образився, навіть роздратувався. Вона не прийняла жодного слова з моїх планів усерйоз — та ще й глузує з мене.

— То що ж ти пропонуєш? — запитав я. — Чекати тут, за стінами, людей, які прийдуть і розіб’ють їх?

— Не клопочися нами, — сказала вона. — Ми знаємо, що зробимо.

Вона говорила так байдуже, наче про щось геть неістотне, і я болісно помітив, що майбутнє, плани якого для нас двох я почав будувати, вислизає з моїх рук.

— То ви справді маєте якусь таємницю? — спитав я, ледь не звинувачуючи її. — Ти справді можеш сотворити чудо, врятувавши себе й інших? А як же я? Ти не можеш взяти мене з собою?

— Ти б сам не пішов, — мовила вона і поклала свою руку на мою. — Знаєш, щоб збудувати Монте-Вериту, потрібно багато часу. Це ж не лише відмова від одягу та поклоніння сонцю.

— Я все розумію, — сказав я їй. — Я готовий почати все спочатку, щоб здобути нові цінності, стартувати з нуля. Знаю — все, що я зробив у світі, даремне. Талант, працьовитість, успіх, усі ці речі не мають сенсу, але якби я міг бути з тобою…

— Як? Зі мною? — спитала вона.

І я не знав, що відповісти, бо питання було надто раптовим і надто прямим; але я знав, чого хотів у глибині серця: всього, що могло бути між чоловіком і жінкою; не одразу, звісно, пізніше, коли ми знайдемо наші інші гори чи наші дикі хащі, будь-що, де ми могли б сховатися від світу. Зовсім не треба було розповідати це негайно. Головне те, що я готовий піти за нею куди завгодно, якщо вона це мені дозволить.

— Я люблю тебе і завжди любив, — сказав я. — Чи ж цього не досить?

— Ні, — відповіла вона, — не на Монте-Вериті.

Відкинула відлогу плаща, і я побачив її обличчя.

Дивився на неї з жахом… Не міг рухатися, не міг говорити. Це було так, наче всі мої почуття скрижаніли. Серце застигло… Половина її обличчя була з’їдена задавненою хворобою, спотворена, жахлива. Хвороба вразила її чоло, щоки, горло, покрила плямами і випалила шкіру. Мої кохані очі почорніли, глибоко запали в очниці.

— Бачиш, — сказала вона, — це не рай.

Можливо, я відвернувся. Не пам’ятаю. Знаю, що я притулився до каменя вежі й дивився вниз, у глибину піді мною, але не побачив нічого, крім великого пасма хмар, що раптом закрило світ.

— З іншими теж таке траплялося, — мовила Анна, — але вони померли. Я пережила їх, бо була витриваліша. Проказа може вразити будь-кого, навіть гаданих безсмертних на Монте-Вериті. Та, знаєш, насправді це не має значення. Я ні за чим не шкодую. Пам’ятаю, що колись давно я тобі казала: ті, що йдуть у гори, мусять віддати все. Я віддала все. Я більше не страждаю, тож немає потреби страждати через мене.

Я не сказав нічого. Відчував, що по моїх щоках стікали сльози, і не намагався їх витерти.

— На Монте-Вериті немає ні марева, ні ілюзій, — казала вона. — Вони належать світу, а ти теж йому належиш. Якщо я знищила твої фантазії про мене, прости мені. Ти втратив ту Анну, яку знав колись, натомість знайшов іншу. Від тебе залежить, котру ти пам’ятатимеш довше. А тепер повертайся до свого світу чоловіків та жінок і будуй свою Монте-Вериту.

Десь там був чагарник, трава, карликові деревця, десь там була земля, каміння і дзюркіт потічка. Унизу в долині були домівки, де чоловіки жили зі своїми жінками, плекали своїх дітей. Вони мали вогнища, цівки диму та світло в шибках. Десь там були дороги, залізниці, великі міста. Так багато міст, так багато вулиць. Всі заповнені густо заселеними будинками з осяяними вікнами. Там, унизу, нижче хмар, нижче Монте-Верити.

— Не турбуйся і не бійся, — сказала Анна, — про людей долини теж — вони не можуть заподіяти нам шкоди. Лише одне…

Вона зупинилася, і хоча я й не дивився на неї, відчув, що вона всміхнулася.

— Нехай Віктор збереже свою мрію, — мовила вона.

Тоді взяла мене за руку і ми разом пішли униз сходинками вежі, через подвір’я і до стін на схилі. Вони стояли, приглядаючись до нас, всі інші, голорукі, голоногі, короткострижені, і я знову побачив маленьку сільську дівчинку, неофітку, що відреклася від світу і стала однією з них. Я бачив, як вона повернулася та глянула на Анну, я бачив вираз її очей, де не було ні страху, ні переляку, ні відрази. Вона і всі інші дивилися на Анну з тріумфом, з радістю, з усією повнотою знання і розуміння. І я знав: усе, що вона відчула й пережила, вони відчували разом із нею та приймали це. Вона не була одинокою.

Вони звернули свої погляди до мене, і вираз їх змінився; замість любові та знання я прочитав співчуття.

Анна не попрощалася зі мною. На мить поклала руку мені на плече. Потім стіна відкрилася і вона пішла від мене. Сонце вже не стояло над головою. Почало хилитися на західну частину неба. Великі білі пасма хмар котилися вниз. Я відвернувся від Монте-Верити.