Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 81)
Яґареку була відома ця релігія, в Шанкелі її ревно сповідувало чимало людей. Він бував у їхніх храмах, коли разом зі своєю крилатою ватагою прибував до міста торгувати. Давно, за роки до його злочину.
Годинник пробамкав першу. Крізь побиті вікна долинало тужне голосіння — гімн Саншада, сонячного бога. Його співали з більшим запалом, аніж у Шанкелі, хоча й не так вправно. Менше трьох десятків літ минуло з того часу, як релігія перетнула Пісне Море. Вочевидь, тонкощі її загубилися десь у водах між Шанкелем і Миршоком.
Вуха досвідченого мисливця вловили наближення до його схованки знайомих кроків. Він швидко доїв нехитру поживу й став чекати.
В обрамленні виходу з тінистого прихистку з’явився Лемюель. У світлій плямі над його плечима метушилися перехожі.
— Яґу, — прошепотів він, сліпо вглядаючись у брудний закапелок.
Ґаруда почовгав на світло. Лемюель притяг дві сумки з одягом та їжею.
— Ходімо, — тихо промовив він. — Вертаємося до наших.
Вони знову простували назад закрученими вуличками Морокраю. Була черепота, день закупів, і деінде в місті, певно, юрмилася людська гуща. Проте в Морокраї крамниці стояли бідні й занедбані. Ті з місцевих, для яких черепота була вихідним днем, сунули до Сірої Пустки чи ринку в Драглистій Дірі. З огляду на це — свідків було небагато.
Яґарек наддав ходи, шкандибаючи обмотаними ногами, щоб зрівнятися із Лемюелем. Вони, не виходячи з тіні надземних колій, крокували на південний схід, у напрямку Сиріаку.
«Так я й прийшов у це місто, — подумав Яґарек, — під великими залізними путівцями потягів».
Вони пройшли під цегляними арками до тісного закамарку, оточеного з трьох боків глухими цегляними стінами. Патьоки брудної дощової води стікали по них униз і неслися далі бетонними жолобами до великої, завбільшки з людину, решітки посередині двору.
З іншого, південного боку, дворик виходив на брудний провулок. Перед ним розпадався ґрунт. Сиріак безрадісно осідав у глині. Яґарек глянув на благенькі покороблені дахи й укритий мохом шифер, химерні візерунки цегли й забуті перекособочені флюгери.
Лемюель роззирнувся, чи нема зайвих очей, і потягнув решітку на себе. До них умить потяглися щупальці задушливого газу. Від спеки стояв густий сморід. Лемюель віддав свої сумки Яґарекові й витяг з-за пояса зарядженого пістоля. Яґарек мовчки поглянув на нього з-під каптура.
Лемюель вимучено усміхнувся.
— Пройшовся по своїх боржниках. Зібрав дечого.
Він помахав пістолетом для наочності. Потім перевірив, чи є порох, і зважив у руці. Попорпавшись у сумці, витяг звідти каганець, засвітив його та підняв лівою рукою.
— Не відставай, — промовив. — Нашорош вуха. Рухайся хутко. Частіше озирайся.
З тим Лемюель із Яґареком почали спуск у багно та сутінь.
У теплій густій імлі губився час. Навколо чулося хлюпотіння, квапливі кроки. Якогось разу з тунелю поряд з їхнім пролунав моторошний регіт. Двічі Лемюель різко повертався, наставляючи каганець і дуло пістоля на брудну калюжку, де мить тому щось було. Стріляти не довелося.
— Уявляєш, як нам пощастило? — по-змовницьки зашепотів Лемюель. Його голос повільно колихався в спертому повітрі. — Не знаю, чи навмисно, але Ткач лишив нас у найбезпечнішому місці в усьому Новому Кробузоні.
Його голос залунав різкіше, чи то від натуги, чи то від огиди.
— Морокрай — це справжнє тихе болото. Їсти нема чого, тавматургічних залишків не знайти, немає і великих приміщень, де може розміститися цілий виводок... Народу тут небагато.
На мить він замовчав, потім продовжив:
— От, до прикладу, каналізація Борсукової Драговини. Усі сумнівні відходи з лабораторій та після експериментів накопичувалися роками, породивши сонми найдивовижнішої звірини. Щурів завбільшки зі свиней, що балакають різними мовами. Карликових крокодилів, чий пра-пра-пра-пра-дід колись утік із зоопарку. Гібридів усякої масті.
Візьмемо Велике Кільце чи Ліньфорд. Вони ж стоять на цілих пластах старих забудов. Ті за сотні років просіли в болото, а згори поналіплювали нових. Бруківка трималася купи лише сто п’ятдесят років. Каналізація просочувалася в старі підвали й спальні. Такі от тунелі, як цей, ведуть до затонулих вулиць. Деінде навіть дорожні знаки трапляються. Зогнилі хати під цегляним небом. Лайно тече по каналах, тече крізь вікна і двері.
Отут і живуть підпільні банди. Колись були людьми, чи їхні батьки були, однак задовго тут прожили. Не такі вже й милі ці створіння...
Він кахикнув і сплюнув у плинну твань під ногами.
— І все ж, ці бандюки краще, ніж ґули чи трау.
Він невесело засміявся. Яґарек не розумів, чи він з нього кепкує, чи говорить серйозно.
Лемюель затих. Якісь декілька хвилин звучало лише хлюпання багнистої твані під ногами. Потім Яґарек почув голоси. Він закляк і вчепився Лемюелеві в сорочку, але за мить упізнав у них Айзековий з Дерхан.
Скидалося на те, ніби фекальні води несли зі собою світло з-за рогу.
Яґарек з Лемюелем, скоцюрбившись і лаючись від натуги, петлювали звивистими цегляними тунелями й урешті повернули до крихітної кімнатки під самим серцем Морокраю.
Айзек з Дерхан горлали одне на одного. Айзек побачив через плече Дерхан Яґарека з Лемюелем і простягнув до них руки.
— Чорти б вас драли, нарешті!
Він покрокував до них повз Дерхан. Яґарек простягнув йому сумку з їжею, але той не взяв.
— Леме, Яґу, — промовив він стурбовано, — треба вирушати звідси негайно.
— Так, зачекай... — почав було Лемюель, проте Айзек перебив:
— Послухай-бо, чорт забирай! — гаркнув Айзек. — Зі мною говорив конструкт.
Лемюель так і стояв, безгучно зіпаючи. Якусь хвилину всі мовчали.
— Ясно? — продовжив Айзек. — У нього є
— Зажди! — крикнув Лемюель. — Він з тобою говорив?
— Ні, нашкрябав повідомлення на грязюці. До чорта повільно, скажу я тобі. Ось для чого він використовує свій гостряк для збору сміття. Це ж конструкт розповів мені, що Девід — зрадник. Він намагався витягти нас зі складу до того, як вартові нападуть.
— Нащо?
Айзековий запал утихав.
— Не знаю. Він не може пояснити. Він не дуже... розбірливо викладає думку.
Лемюель глянув поверх Айзекової голови. Конструкт сидів нерухомо й відблискував темно-червоним світлом каганця.
— Але ж дивись... Я гадаю, одна з причин, чому він хотів нам допомогти, в тому, що ми теж проти нетель. Не знаю, чому, але вони йому страшенно не до вподоби. Через те він хоче, щоб вони здохли, і пропонує свою допомогу...
Лемюель вибухнув неприємним і недовірливим сміхом.
— Шикарно! — іронічно сказав він. — На твоєму боці — пилосос...
— Та ні ж бо, придурка ти шмат! — не витримав Айзек. — Хіба не ясно?
Слово «один» луною прокотилося по смердючих гулких норах. Лемюель з Айзеком мовчки витріщилися одне на одного. Яґарек відступив дещо назад.
— Він такий не один, — м’яко повторив Айзек.
Позаду у мовчазній згоді кивнула Дерхан.
— Він дав нам підказки. Він уміє читати й писати — ось як він зрозумів, що Девід нас продав: знайшов зіжмаканий папірець з інструкціями. Однак він дещо обмежений для складної думки. Він обіцяє, якщо завтра увечері відправимося до Сірого Меандру, то зустрінемося з чимось, що зможе все пояснити. І допомогти нам.
Цього разу від стін пружно відлунювало «нам» і заповнювало тишу своїм розкотистим звучанням. Лемюель звільна похитав головою, обличчя похмуре й недобре.
— Чорт, Айзеку, — тихо проказав він. — «Ми?» «Нам?». Ти про що взагалі?
Дерхан зневажливо пирхнула й відвернулася. Айзек відкрив рота, однак Лемюель не дав йому сказати.
— Слухай, друже. Я в це вліз через гроші. Я бізнесмен. Ти добре платив. Отримав мої послуги. Навіть з лишком, за який я нічого не взяв, з Вермішанком тобто. Але це я зробив для пана Ікс. І я дуже добре до тебе ставлюся, ти був чесний зі мною. Ось чому я повернувся сюди сьогодні. Приніс дечого і допоможу вийти звідсіля. Та Вермішанк мертвий, а те, що ти заплатив, я вже відпрацював. Не знаю, чого ти там собі надумав, але я пас. І якого лисого я взагалі маю гасати за цими метеликами? Є варта, хай цим і займається. Мені тут робити нічого, то чого б я з вами бігав?
— Хто-хто є? — процідила Дерхан, та Айзек перебив:
— Тож, — повільно промовив він, — що тепер? Га? Думаєш, можеш просто так собі піти? Леме, старий, яким ти не є, але дурнем ніколи не був. Гадаєш, тебе не помітили? Гадаєш, не знають, хто ти? Прокинься, чоловіче... Тебе розшукують.
Лемюель розгнівано глянув на опонента.
— Що ж, дякую за турботу, Айзе, — відповів він, скривившись. — Скажу тобі так, — в голосі почувся холод. — Це, може, й не зовсім твоя парафія. Я ж півжиття професійно ухилявся від закону. Тому за мене, приятелю, не переживай. Не пропаду.
Упевненим він, однак, не виглядав.
«Я ж не сказав йому нічого, чого б він не знав, — подумав Айзек. — Він просто не хоче зараз про це думати». Айзек похитав головою.
— Бляха, ти просто відмовляєшся тверезо мислити. Між просто посередником і злочинцем-убивцею вартових є довбана різниця, щоб ти розумів. Хіба не доходить? Їм невідомо, чи ти знаєш щось, чи ні. Шкода тебе засмучувати, та ти — співучасник, і мусиш триматися нас. Дивись, вони тебе шукають, правильно? І саме зараз ти від них тікаєш. Краще бути попереду, навіть якщо ти втікач, ніж просто розвернутися й утрапити в їхні дружні обійми.