Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 82)
Лемюель мовчки стояв і пік Айзека лютим поглядом. Він нічого не сказав, але й не пішов геть.
— Слухай, — підійшов до нього Айзек. — Є ще дещо. Ми... ти мені потрібен.
Позаду сердито засопіла Дерхан, і Айзек кинув на неї роздратований погляд.
— Щоб мене, Леме... ти наш єдиний вихід. Усіх і все знаєш... — Айзек безпорадно розвів руками. — Я просто не бачу виходу. Одна з цих
Свої ж слова викликали в нього нервовий дрож. Він знову швидко залопотів, відганяючи тривожні думки геть.
— Однак я не збираюся сидіти, склавши руки. І ти теж. Без тебе нам з Дерхан кінець, це вже певно.
Погляд Лемюеля був суворий, жорсткий. Айзек ледь помітно здригнувся. «Ніколи не забувай, з ким маєш справу, — думав він. — Ви з ним не друзі. Пам’ятай про це».
— Ти ж знаєш, що гроші в мене є, — раптом сказав він. — Не буду вдавати, що в мене золоті злитки на рахунках, але дещиця є, кілька гіней, і всі твої. Допоможи мені, Лемюелю, і я весь твій. Працюватиму на тебе, буду твоєю шісткою. Та хоч сраним песиком. Що не скажеш, усе зроблю. Будь-які гроші — твої. Я тобі життя своє довбане запишу, тільки поможи нам.
Тишу порушувало лише скрапування нечистот. Позаду Айзека ждала Дерхан. На її обличчі читалися відраза й зневага. «Він нам не потрібен», — ясно проступало в її рисах. Однак вона теж чекала на те, що той скаже. Яґарек тримався осторонь. Він був прив’язаний до Айзека і без нього нікуди не йшов.
Лемюель зітхнув.
— Ти усвідомлюєш, в наскільки серйозні борги ти влазиш? Хоч уявляєш, яка денна ставка за такі послуги? Яка націнка за небезпеку?
— Все одно, — пробурмотів Айзек, ховаючи полегшення. — Просто повідомляй мені, скільки там накапає. Усе віддам.
Лемюель коротко кивнув. Дерхан видихнула, дуже тихо й повільно.
Вони стояли виснажені, мов на борні. Кожен чекав на порух іншого.
— То що тепер? — похмуро спитав Лемюель.
— Ідемо всі завтра в Сірий Меандр, — відповів Айзек. — Конструкт обіцяв підсобити. Ми не можемо не піти. Зустрінемося там.
— А ти куди? — здивовано підняла брови Дерхан.
— Шукати Лін. Вони і по неї прийдуть.
Розділ тридцять шостий
Була майже північ. Черепота перетворювалася на безділю. Вже наступної ночі місяць мав бути в повні.
Нечисленні перехожі біля висотки, де жила Лін, у самій Драглистій Дірі, йшли нервові й роздратовані. Базарний день скінчився, а з ним і будь-яка дружелюбність. На площі маячили самі лише скелети яток — тонкі дерев’яні рами без тканини. Зметене в купи базарне сміття гнило в очікуванні прибиральників, які мали перевезти його на звалище. Роздутий місяць знебарвлював Драглисту Діру, наче якась їдка речовина. Район виглядав моторошним, закинутим і чужим.
Айзек обережно піднявся по сходах висотки. Він ніяк не міг передати Лін повідомлення і вже кілька днів її не бачив. Він помився, як міг, з колонки в Летокраї, але від нього все одно смерділо.
Попереднього дня він годинами сидів у каналізації. Лемюель довго не дозволяв йому вийти, заявивши, що в денний час це було занадто небезпечно.
— Нам треба триматися разом, — наказав він, — поки не вирішимо, що робити далі. А нашу компанію непомітною не назвеш.
Тож усі четверо сиділи в кімнаті, повній води з фекаліями, їли та намагалися не блювати, гризлися й планували. Вони палко сперечалися про те, чи варто Айзеку шукати Лін самому. Він категорично наполягав, щоб із ним ніхто не йшов. Дерхан із Лемюелем нарікали на його дурість, і навіть мовчання Яґарека на мить здалось осудливим. Однак Айзек стояв на своєму.
Зрештою, коли похолодніло й усі забули про сморід, вони вирушили в дорогу. Це був довгий, важкий шлях під склепіннями труб Нового Кробузона. Лемюель ішов першим з наготовленою зброєю. Айзек, Дерхан і Яґарек несли конструкта, який не міг пересуватися в рідкій багнюці. Він був важкий та слизький, тож вони кілька разів впустили й пошкодили його — та й себе; вони падали в грязюку й лаялись, бились руками й пальцями об бетонні стіни. Одначе покинути конструкта Айзек не дозволяв.
Вони пересувались обережно. Вони були непроханими гостями у таємній, герметичній екосистемі каналізації. Вони з усіх сил намагались уникати постійних мешканців. Зрештою, вони вилізли на поверхню за станцією Селітра. З них крапало, а очі намагалися призвичаїтись до вже тьмяного світла.
На ніч вони розташувалися в маленькій покинутій хатинці біля залізниці в Сірій Пустці. Це був сміливий вибір сховку. Якраз біля місця, де лінія Зюйд перетинала Смолу по мосту Півнячий Гребінь; від зруйнованої будівлі лишився величезний курган розбитих цеглин і бетонних уламків, які неначе підпирали залізницю. На вершині вони побачили контрастний, несподіваний силует дерев’яного будиночка.
Навіщо його збудували, було незрозуміло: він явно не використовувався роками. Всі четверо, штовхаючи перед собою конструкта, насилу вилізли щебенем нагору крізь порвану дротяну загорожу, яка мала захищати залізницю від сторонніх. У хвилини між поїздами вони пройшли уздовж вузенької смужки трави, що росла обабіч колій, і відкрили двері в запилюжену темряву хатини.
Там вони нарешті розслабилися.
Деревина в хатинці побрижилась, шифер був погано допасований; крізь дірки виднілося небо. З незасклених вікон прийшлі спостерігали за поїздами, що гуркотіли повз них в обох напрямках. З північного боку, нижче, Смола звивалась тугою змійкою, в якій ховалися Мале Кільце й Сірий Меандр. Небо потемнішало до брудного синьо-чорного кольору. Річкою пливли під свічені кораблі для відпочивальників. Трохи на схід нависав масивний стовп Парламенту, він мовби стежив за ними й усім містом. Дещо нижче за течією від острова Страк шипіли й плювалися хемічні ліхтарі старих міських плавучих застав, жовтяве сяйво яких відображалось у темній воді. За три кілометри на північний схід від Парламенту ледь виднілися Ребра, ті древні пожовклі кістки.
З одного боку хатинки було видно, як фантастично темнішає небо — видовище, велич котрого лише підсилював день, проведений у смердючій канаві під Новим Кробузоном. Сонце щойно зайшло. Небо розтинала підвісна колія, пронизана крізь вартову вежу Летокраю. Місто являло собою багатошаровий силует, вигадливий масив ледь видимих димарів, шиферних дахів, які тримались одне за одного під складчастими вежами церков на честь маловідомих богів, велетенських довгастих вентиляційних установок фабрик, що викидали темний дим і залишки вогню, монолітних блоків веж, котрі нагадували гігантські бетонні надгробки, й грубих пагорбів зелених зон.
Подорожні відпочили та, як змогли, почистили від бруду одяг. Відтак Айзек нарешті зайнявся обрубком вуха Дерхан. Біль став тупим, але не припинився. Вона з похмурою стійкістю це зносила. Айзек і Лемюель знічено торкалися власних шрамів.
Коли стало ще темніше, Айзек наготувався в дорогу. Знову вибухнула суперечка. Айзек був непохитний. Йому треба було побачити Лін наодинці.
Він мав попередити товаришку, що вона буде в небезпеці, як тільки варта виявить, що вона з ним пов’язана. Мусив сказати, що її життя вже не буде таким, як раніше, і це через нього. Йому треба було попросити її піти з ним, утекти з ним. Айзекові треба було її прощення і її ніжність.
Одна ніч із нею, удвох. І все.
Лемюель не здавався.
— Айзеку, наші чортові голови теж на кону, — просичав він. — На твою дупу полює кожен вартовий у місті. Твоє геліо мабуть розклеєне у кожній башті, на кожній балці й на кожному поверсі Штиря. Ти не знаєш безпечних манівців. Мене ж розшукують протягом усієї моєї кар’єри. Якщо ти йдеш по свою бджілку, я з тобою.
Айзекові довелося здатися.
О пів на десяту всі четверо вдяглися в свій обтріпаний одяг, закривши обличчя. Після тривалих умовлянь Айзекові вдалося підштовхнути конструкта до балачки. Неохоче й до болю повільно той нашкрябав повідомлення.
Вони раптом зрозуміли, що з приходом темряви поверталися нічні страхіття.
Хоч вони й не спали, та перегній глитай-нетель забруднював сон міста, викликав психічну нудоту. Всі почувались дражливими й нервовими.
Айзек сховав свою дорожню сумку, в якій були фрагменти кризового двигуна, під купу дерев’яних брусків у хатині. Відтак усі четверо спустилися, несучи конструкта; Айзек примістив того в алькові, утвореному там, де обвалилася частина конструкції залізничного мосту.
— З тобою все буде гаразд? — спробував запитати він, усе ще почуваючись повним дурнем, розмовляючи з машиною. Конструкт не відповів, і зрештою Айзек його покинув. — Побачимось завтра, — сказав він на прощання.
Злочинна четвірка прокралася своїм таємним шляхом, ховаючись у сутіні ранньої новокробузонської ночі. Лемюель повів супутників альтернативним шляхом таємних бічних вуличок і дивної картографії. Вони уникали вулиць там, де можна було знайти провулки, а провулків — там, де в бетоні зяяли проходи. Вони пересувалися покинутими дворами і пласкими дахами та будили безхатьків, що бурчали й тулились одне до одного, угледівши гостей.