Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 83)

Лемюель почувався впевнено. Він з легкістю піднімався й бігав, тримаючи напоготові заряджений пістолет, прикриваючи решту. Яґарек вже пристосувався до свого безкрилого тіла. Його порожнисті кістки й тужаві м’язи працювали як годиться. Він спритно мчав по архітектурному ландшафту, легко перестрибуючи перешкоди. Дерхан вперто не дозволяла собі відставати.

Айзек був єдиним, чиє страждання було помітне. Він хрипів і кашляв, його нудило. Він, розбиваючи шифер важкими кроками та з нещасним виглядом хапаючись за живіт, тягнув свою огрядну постать злодійськими доріжками. З кожним видихом він лаявся.

Вони зайшли глибше в ніч, неначе в ліс. Повітря важчало з кожним кроком. Відчувалась якась неправильність, напружений дискомфорт, неначе поверхню місяця шкребли довгі нігті, й від цього ставав дибком загривок. З усіх усюд долинали крики болісного неспокійного сну.

Вони зупинилися в Летокраї за кілька вулиць від вартової вежі й набрали води з колонки, щоб умитися й попити. Тоді взяли курс на південь плутаниною провулків між вулицею Шадрах і Сельчітським проходом, що вів до Драглистої Діри.

Саме там, у майже закинутому, містичному місці, Айзек попросив супутників зачекати на нього. У перервах між відчайдушними ковтками повітря він благав, аби товариші дали йому півгодини побачитися з Лін.

— Мені треба трохи часу, щоб пояснити їй, що відбувається, — молив він.

Вони згодились і сховалися в темряву біля підніжжя будівлі.

— Півгодини, Айзе, — чітко сказав Лемюель. — Тоді ми піднімаємось. Утямив?

І так Айзек почав свою повільну мандрівку сходами.

Висотка була холодна й доволі тиха. Айзек уперше почув якісь звуки аж на восьмому поверсі — це був сонний шурхіт і безперервне тріпотіння крил галок. Він пішов далі — крізь пронизливі вітерці, що гуляли роздовбаним, небезпечним дев’ятим поверхом, — аж до верхівки будівлі.

Айзек стояв перед добре знайомими дверима Лін. «Можливо, її там взагалі немає, — подумав він. — Вона, мабуть, досі з тим багатієм, її покровителем, досі працює. В такому разі доведеться... залишити їй повідомлення».

Він постукав у двері, й вони розчахнулися. Айзеку забило дух. Він забіг у кімнату.

Повітря смерділо гниттям крові. Айзек оглянув маленький простір мансарди. Він побачив, що на нього чекало.

Щасливчик Ґазід сліпо дивився на нього, посаджений на один зі стільців Лін біля столу, неначе за трапезою. Його постать виднілась у мізерному світлі, що доходило знизу. Ґазідові руки лежали на столі, долоні були напружені й тверді, як кістка. Рот був відкритий і напханий чимсь, що Айзек не міг роздивитися. Спереду Ґазід був повністю залитий кров’ю. Небораці перерізали горлянку. У літню спеку там оселилися незліченні голодні нічні комашки.

На якусь мить Айзек подумав, що це з його підсвідомого постав нічний жах, як усі ті страхіття, від яких потерпало місто.

Але Ґазід не зник. Ґазід був справжній і реально мертвий.

Айзек подивився на нього, зблідши від крику, що застиг на його обличчі. Перевів погляд на застиглі руки. Ґазід а тримали біля столу, його зарізали й тримали, поки він не помер. Тоді в його відкритий рот щось засунули.

Айзек наблизився до трупа. Зібравшись із силами, він потягнувся й дістав із сухого Ґазідового рота великий конверт.

Коли він його розправив, то побачив, що ім’я, виведене на папері, було його власне. З нудотним передчуттям потягнувся всередину.

На якусь найкоротшу мить він не впізнав те, що витягнув. Крихке, майже невагоме, воно здавалося старим пергаментом, мертвим листям. Але коли він придивився у слабкому сірому місячному світлі, то побачив, що це була пара крилець хепрі.

Айзек видушив якийсь звук, багатостраждальний, шокований видих. Очі розширилися від невимовного жаху.

— О ні, — сказав він, глибоко дихаючи від страху. — О ні, о ні, о ні, ні, ні...

Крильця зігнули й скрутили, зруйнувавши крихку тканину. Вони полущились великими напівпрозорими грудочками. В Айзека тремтіли пальці, коли намагався їх розрівняти. Пучками він торкнувся понівеченої поверхні, а відтак протяжно завив, тримаючи одну зболену ноту. Він розкрив конверт і видобув один аркуш зігнутого паперу.

Текст був друкований, угорі виднілася емблема, схожа на шахівницю. Читаючи лист, Айзек заплакав.

«Примірник 1: Драглиста Діра (інші доставити у Борсукову Драговину, Салакуські Поля)

Пане Ден дер Ґрімнебуліне,

Хепрі не можуть видавати звуків, однак за хемікатами, які вона випускає, і за тремтінням її жучиних ніжок я роблю висновок, що видалення цих безглуздих крилець стало для Лін надзвичайно неприємним досвідом. Не сумніваюся, що вона би пручалась і рештою тіла, якби ми не прив’язали ту сучу комаху до стільця.

Щасливчик Ґазід може передати Вам це повідомлення, оскільки саме завдяки йому відбулося Ваше втручання.

Я виявив, що Ви намагаєтесь втиснутись у ринок сон-трути. Спершу я думав, що Ви купили всю ту труту в Ґазіда для особистого використання, але той дурень у своїй безтямі зрештою обмовився про Вашу гусінь у Борсуковій Драговині, і я зрозумів увесь масштаб Вашої схеми.

Звісно, Ви б ніколи не отримали високоякісний продукт із нетлі, яку вигодували трутою, призначеною для людей, але Ви б могли брати нижчу ціну за свій гірший продукт. У моїх інтересах — щоб усі мої клієнти залишалися гурманами. Я не потерплю конкуренції.

Як я виявив пізніше, Ви, що й можна було очікувати від профана, не змогли проконтролювати свою довбану нетлю. Через Ваш брак компетентності Ваша недогодована личинка втекла й звільнила інших. Треба ж бути таким дурнем.

Ось мої вимоги. По-перше, Ви повинні негайно мені здатися. По-друге, Ви повинні повернути залишки сон-трути, які Вам передав Ґазід і які Ви фактично в мене вкрали, або виплатити мені компенсацію (сума буде погоджена додатково). По-третє, Ви повинні негайно зайнятися виловом моїх виробників сон-трути, а також Вашого недолугого екземпляра, і невідкладно мені їх передати. Після виконання цих вимог ми можемо обговорити Ваше подальше життя.

Поки ми очікуємо на Вашу відповідь, ми продовжуватимемо обговорення з Лін. За останні тижні я отримав велике задоволення від нашого спілкування й тішився з нагоди ближче з нею познайомитись. У нас точиться невеличкий спір. Вона закладається, що ми отримаємо відповідь від Вас, поки в неї ще залишиться частина ніжок. Я ж не такий переконаний. Нинішня швидкість — одна ніжка за кожні два дні від сьогодні, протягом яких у нас не буде відповіді. Цікаво, хто з нас виграє?

Я вириватиму їх, поки вона буде смикатись і плюватись, ясно? А за два тижні я відірву їй панцир і згодую її ще живу голову пацюкам. Я особисто триматиму її, поки вони жертимуть.

З великим нетерпінням очікую на Вашу відповідь.

Щиро Ваш,

Пістрявий».

Коли Дерхан, Яґарек і Лемюель дійшли до десятого поверху, вони почули голос Айзека. Він говорив тихо, повільно. Вони не могли розібрати слів, але схоже було на монолог. Він не робив жодних пауз, не чекав на відповідь.

Дерхан постукала в двері, і коли ніхто не відповів, сторожко відкрила їх та зайшла.

Вона побачила Айзека й іншого чоловіка. За кілька секунд вона впізнала, що то Ґазід, і що його зарізали. Жінка зойкнула й повільно пройшла всередину, впускаючи Яґарека й Лемюеля.

Вони стояли й дивились на Айзека. Той сидів на ліжку з парою комашиних крилець й аркушем паперу в руках. Він звів очі, поглянувши на них, і його бурмотіння затихло. Чоловік безгучно плакав. Він відкрив рот, і Дерхан підійшла до нього та взяла за руки. Він схлипував і ховав очі, скривившись від люті. Дерхан мовчки взяла лист і прочитала.

Від жаху в неї затремтіли губи. Вона тихо скрикнула, думаючи про подругу. Намагаючись тримати себе в руках, вона передала лист Яґареку.

Ґаруда взяв його й уважно прочитав. Реакцію визначити було неможливо. Він повернувся до Лемюеля, який вивчав труп Щасливчика Ґазіда.

— Цей уже не перший день мертвий, — сказав він, беручи лист.

Читаючи, Лемюель вирячив очі.

— Пістрявий? — видихнув він. — Лін працювала з Пістрявим?

— Хто це?! — вигукнув Айзек. — Хто цей сраний шмат лайна?

Лемюель зі щирим жахом подивився на Айзека. В його очах зблиснула жалість, коли він побачив Айзекову сльозливу, істеричну лють.

— О, Джаббере... Пан Пістрявий — головний авторитет, Айзеку, — просто сказав він. — Він ватажок. Він керує східною частиною міста. Керує нею. Він — бос усіх злочинців.

— Я, блядь, уб’ю ту гниду, я його вб’ю, вб’ю... — лютував Айзек.

Лемюель тривожно на нього дивився. «Не вб’єш, Айзе, — подумав він. — Не зможеш».

— Лін... не казала мені, на кого працює, — мовив Айзек, трохи заспокоївшись.

— Не дивно, — відповів Лемюель. — Більшість людей про нього й не відали. Можливо, чутки... не більше.

Айзек раптом підвівся. Він витер ніс рукавом, шморгнув і висякався.

— Що ж, нам треба її повернути, — сказав він. — Треба її знайти. Ану ж поміркуймо. Міркуймо. Цей... Пістрявий думає, що я його обкрадаю, хоча це неправда. Як мені змусити його відступити?..

— Айзе, Айзе, — Лемюель аж завмер. Він зглитнув і відвів очі, тоді повільно підійшов до Айзека, піднявши руки в заспокійливому жесті.

Дерхан подивилась на нього і знову помітила це, цю жалість: вона була жорстка й груба, але все ж була. Лемюель повільно хитав головою. Очі в нього застигли, губи ворушились, поки він намагався підібрати слова.