Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 80)

— Розумію, — сказав Айзек, зітхаючи. Він перервався, відчуваючи, як думки розбігаються, вражені навіть тими нечіткими спогадами, що в нього лишились. — Ти вже була непритомна, коли Ткач нас витягнув. Ти не могла побачити те, що побачили ми... куди він нас забрав...

Дерхан насупилась. У неї в очах стояли сльози.

— У мене... у мене так болить це дурнувате вухо, Айзе, — сказала вона.

Айзек, скривившись, незграбно погладив її по плечу, відтак жінка заговорила знову:

— Коротше, ти був непритомний, тож Лемюель пішов, і Яґарек пішов із ним.

— Що? — вигукнув Айзек, але Дерхан цитькнула на нього, замахавши руками.

— Ти ж знаєш Лемюеля, знаєш, чим він займається. Виявляється, він добре орієнтується в каналізації. Виявляється, з неї може вийти непоганий сховок. Він пішов на розвідку в тунелі, а коли повернувся, вже міг сказати, де ми.

— І де ж?

— В Морокраї. Він знову пішов, а Яґарек наполіг, що піде з ним. Вони пообіцяли, що повернуться за три години. Пішли роздобути трохи їжі, одяг для мене та Яґарека, і щоб розвідати обстановку. Це було десь із годину тому.

— Тоді, чорт забирай, ходімо приєднаємось до них...

Дерхан похитала головою.

— Не дуркуй, Айзе, — сказала вона виснаженим голосом. — Ми не можемо розділятися. Лемюель знає каналізацію... вона небезпечна. Він сказав, щоб ми сиділи, де сидимо. Тут водяться які хочеш створіння... ґули, трау, богам одним відомо, хто ще. Тому я й залишалася тут, поки ти був непритомний. Ми повинні їх дочекатися.

До того ж, ти, мабуть, на першому місці серед усіх, кого розшукують у Новому Кробузоні. Лемюель — успішний злочинець — він уміє лишатися непоміченим. Він ризикує значно менше за тебе.

— А як же Яґ? — вигукнув Айзек.

— Лемюель дав йому свій плащ. У каптурі та з ногами, обмотаними розірваною сукнею, він просто був схожий на дивного стариганя. Айзеку, вони скоро повернуться. Ми повинні їх дочекатися. Нам потрібно придумати план. І тобі треба до нас дослухатися.

Айзек підвів очі, переймаючись тим, як нещасно прозвучав її голос.

— Чому він забрав нас сюди, Айзе? — запитала Дерхан, скривившись від болю. — Навіщо він нам зашкодив, навіщо він нас так одягнув?.. Чому не загоїв мою рану?.. — Вона сердито витерла сльози болю.

— Дерхан, — тихо сказав Айзек. — Я б ніколи не подумав...

— Ти маєш це побачити, — перебила вона, схлипуючи, а відтак простягнула зіжмаканий, смердючий газетний аркуш.

Він повільно його взяв, кривлячись від огиди, коли рука торкнулась промоклого, брудного паперу.

— Що це? — запитав він, розгортаючи клапоть.

— Коли ми прокинулись, дезорієнтовані й збентежені, це припливло з одного із тих тунелів. — Жінка з підозрою подивилась на співрозмовника. — Воно пливло, складене човником, проти течії. Ми його виловили.

Айзек розгорнув папір і роздивився. Це були центральні сторінки «Дайджесту», однієї з новокробузонських щотижневих газет. Він глянув на дату вгорі сторінки — 9 татія 1779 — і зрозумів, що видання вийшло вранці того ж дня.

Айзек роздивився підбірку статей. Він збентежено похитав головою.

— Чого я не помічаю?

— Подивися на листи в редакцію, — сказала Дерхан.

Айзек перегорнув аркуш. Там він і був, другий лист згори. Його написали в такій самій пишномовній формальній манері, що й решту, проте зміст цілком відрізнявся.

Читаючи, Айзек вирячив очі від подиву.

«Пані та панове!

Прошу прийняти компліменти вашим бездоганним ткацьким здібностям. Для підтримки вашої мистецької роботи я вирішив вивести вас із складної ситуації. Мені потрібно приділити увагу іншим справам, через що не можу надати вам супровід. Безсумнівно, ми невдовзі знову зустрінемось. Тим часом, будь ласка, зверніть увагу, що той із вас, тваринницькі амбіції якого мимохіть призвели до нинішньої несприятливої ситуації у місті, може привернути небажану увагу своєї підопічної-втікачки.

Як відданий прихильник закликаю вас продовжувати вашу роботу над плетивом.

Зі щирою повагою,

Т.»

Айзек повільно звів очі й подивився на Дерхан.

— Самим лише богам відомо, що про це подумають читачі «Дайджесту», — сказав він притишеним тоном. — Трясця, ну й сили ж у того довбаного павука.

Дерхан повільно кивнула й зітхнула.

— Мені б лише хотілось розуміти, що він робить, — сумно сказала вона.

— Це неможливо, Ді, — відповів Айзек. — Взагалі.

— Ти ж науковець, Айзе, — різко, відчайдушно випалила вона. — Ти маєш щось знати про цих бісових істот. Будь ласка, спробуй пояснити, що там написано...

Айзек не сперечався. Він перечитав лист і напружився, згадуючи ту обмежену інформацію, якою володів.

— Він просто робить все, що має робити, щоб... зробити павутину красивішою, — нещасно резюмував чоловік. Побачивши рвану рану Дерхан, він відвернувся. — Його не годен зрозуміти, він взагалі не думає так, як ми. — На цих словах Айзек дещо пригадав. — Мабуть... це тому Радґаттер з ним про щось домовлявся? Якщо він не думає так, як ми, можливо, в нього імунітет до нетель... Можливо, він наче... мисливський пес...

«Радґаттер втратив над ним контроль, — подумав Айзек, згадуючи вигуки мера. — Ткач не робить те, чого той хоче».

Він знову подивився на лист у «Дайджесті».

— Ось ця частина, про ткацькі здібності... — розмірковував він, кусаючи губи. — Це про павутиння світу, правда ж? Тож думаю, він хоче сказати, що йому подобається те, що ми, е-е, робимо у світі. Як ми... «тчемо». Думаю, саме тому він нас витягнув. А ось ця наступна частина... — Айзек перечитав, і йому з кожним словом ставало все страшніше.

— О боги, — видихнув він. — Це ж те, що трапилось із Барбл.

Дерхан підібрала губи й неохоче кивнула.

— Як там вона казала? «Воно спробувало мене на смак». Мабуть, я постійно спокушав ту личинку, що в мене росла, своєю свідомістю... Вона вже відчула мій смак... вона, ймовірно, на мене полює...

Дерхан пильно дивилася на співрозмовника.

— Немає іншого виходу, Айзеку, — тихо сказала вона. — Нам доведеться її вбити.

Вона сказала «ми». Він з удячністю поглянув на товаришку.

— Але перш ніж ми почнемо думати над планами, — сказала вона, — є ще одне питання. Загадка. Розгадку якої я хочу дізнатися. — Вона вказала на альков з іншого боку темної кімнатки. Айзек з цікавістю глянув у брудну темряву. Він зміг роздивитися лише те, що там була округла, нерухома постать.

Чоловік одразу ж зрозумів, що це. Він згадав про неймовірну придибенцію на складі. Його дихання почастішало.

— Він більше нічого не говорив і не писав нікому з нас, — сказала Дерхан. — Коли ми усвідомили, що він тут із нами, то спробували з ним поговорити, дізнатися, що він зробив, але він нас проігнорував. Думаю, чекав на тебе.

Айзек посунувся до краю виступу.

— Тут мілко, — сказала з-за спини Дерхан.

Айзек став у холодне грузьке багно каналізації. Воно сягало колін. Він посунув уперед, намагаючись не думати про сморід, який здіймався, коли грязюка хлюпала по ногах. Айзек побрів нудотним бульйоном з екскрементів до підвищення з іншого боку.

Коли наблизився, нерухомий мешканець затемненого простору тихо загудів і підняв своє понівечене тіло настільки прямо, як тільки міг. Він ледь поміщався там.

Айзек сів поруч, струсив із ніг грязюку та повернувся до конструкта з наполегливим, пожадливим виразом обличчя.

— Отже, — промовив він. — Скажи мені, що ти знаєш. Скажи, чому ти мене попередив? Скажи, що відбувається?

Конструкт-прибиральник зашипів.

Розділ тридцять п’ятий

Яґарек чекав у сирому цегляному підвалі біля станції «Траука».

Він гриз окраєць хліба й шмат м’яса, мовчки випрохані в м’ясника. Не знімаючи каптура, він просто випростав з-під плаща тремтячу руку, й туди поклали трохи їжі. Відтак почовгав геть — поли плаща і якесь ганчір’я закривали його покручені ноги — неквапною ступою старого, змореного чоловіка.

Ховатися під машкарою людини було набагато легше, аніж видавати із себе не скаліченого й крилатого ґаруду.

Він стояв і чекав у темряві там, де Лемюель його залишив. З прихистку пітьми він спостерігав за вервечками прихожан біля церкви годинникових богів. Це була облупана хатка, фасад якої усе ще прикрашали рекламні слогани меблевого магазину, що тут колись працював. Над дверима висів якийсь хитрий мідний хронометр, де кожна цифра перепліталася з символом відповідного бога.