Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 129)
Полум’я все горіло й пекло. Батіг перехопив горлянку — нетля не могла ні дихнути, ні ковтнути.
Голова теліпалася на довгій шиї. З горла вихоплювався здушений писк. Язик розпух і висмикнувся з рота Лін. Струмені свідомості, що істота намагалася випити, застрягли в горлі. Вона в нестямі дряпала батіг, билася, звивалася, тремтіла.
Айзек вчепився в тоненький зап’ясток Лін й потягнув на себе, поки нетля корчилася в жахному танку. Незчисленні кінцівки почвари метнулися від хепрі, даремно борючись із зашморгом, що душив горло. Айзек смикнув Лін до себе, упав навколішки та поповз геть від буйства нестямної істоти.
Смикаючись у паніці, нетля склала крила й відвернулася від дверей.
У ту ж мить Пістрявий оклигав від її чар. Його складне тіло поточилося й гупнуло на підлогу, тим часом розум поволі збирався докупи. Його люди нарешті проштовхалися повз нього в кімнату, перечіпаючись об купу ніг.
Нетля, зачувши гуркіт кроків, полохливо крутнулася, батіг вирвався з Яґарекових рук і роздер йому шкіру. Він хитнувся назад, до Дерхан, подалі від вертких загострених кінцівок створіння.
Пістрявий зіп’явся на ноги. Шуснув подалі від звіра, сховавшись у коридорі.
— Убийте вже ту паскуду! — заверещав звідти.
Посеред кімнати нетля витанцьовувала в божевільному танку. П’ятеро Пороблених стояли ріденькою купкою біля дверей і цілилися, дивлячись у дзеркала.
З вогнеметів вирвалися три струмені пекучого газу, умить шкіра істоти зашипіла. Тріщали, тріскали, спухали від опіків крила й хітин. Вона силкувалася вищати, та батіг не дозволяв. Прямо в морду скорченої нетлі втрапила добряча порція кислоти. Та за секунди денатурувала білки, поплавивши складний екзоскелет.
Кислота і полум’я вмить роз’їли батіг, і його лишки розлетілися геть від ошалілої тварюки, яка нарешті могла дихати й кричати.
Вона пронизливо верещала під новими укусами вогню та кислоти. У відчаї істота сліпо кинулася в напрямку своїх кривдників.
П’ятий боєць вистрілив, і нетлине тіло пронизали блискавиці темної енергії, розсіявшись по поверхні, обпікши її без жару. Потвора запищала знов, але не зупинилася. Сліпа полум’яна буря з бризок кислоти й обрубків кісток.
П’ятеро Пороблених відступили перед нестямною істотою й шуснули слідом за Пістрявим у коридор. Несамовите похоронне багаття билося об стіни, підпалюючи їх та шукаючи вихід із кімнати.
Кінець-кінцем шипіння вогню та кислоти і свист електротавматургічних стріл перемістилися в коридор.
Декілька довгих секунд Дерхан, Айзек і Яґарек ошелешено дивилися на двері. Невидна нетля все ще верещала, й коридор пломенів від жару й бликання світла.
Тоді Айзек змигнув і глянув на непритомну Лін, котру тримав у обіймах.
Він потермосив її та зашепотів:
— Лін... Лін, ми йдемо геть.
Яґарек спритно підбіг до вікна й визирнув на вулицю, що виднілася внизу, п’ятьма поверхами нижче. Поряд з вікном зі стіни стриміла невелика цегляна колона — димохід. Коло нього зміївся донизу водостік. Ґаруда притьмом застрибнув на підвіконня й ухопився за ринву, смикнувши її раз-другий. Витримає.
— Айзеку, давай її сюди, — нетерпляче промовила Дерхан.
Айзек підняв Лін, у відчаї закусивши губу від того, яка вона була легенька, й підійшов до вікна. Раптом на його обличчі відбилася несміла, а потім широка усмішка. Айзек заплакав.
З коридору долинали слабкі голосіння нетлі.
— Ді, глянь! — зашепотів він. Руки Лін безладно пурхали, поки Айзек колисав її в обіймах. — Вона говорить. Вона видужає!
Дерхан глянула йому через плече, намагаючись прочитати її слова. Айзек дивився й хитав головою.
— Вона ще не прийшла до тями, це просто випадкові слова, але ж, Ді, це
Дерхан втішено усміхнулася й на радощах міцно цмокнула Айзека в щоку та лагідно погладила Лін по знівеченому скарабею.
— Забери її звідси, — тихо промовила вона.
Айзек визирнув у вікно. За декілька метрів на цегляному виступі тупцяв Яґарек.
— Давай її мені та лізь сам, — мовив ґаруда, закинувши вгору пернату голову.
Східний край довгого похилого даху над терасою Пістрявого впирався перпендикулярно в ряд будинків на протилежній вулиці. Довкола ширилися й вищилися покрівлі Кістяного Міста, надземний ландшафт, шиферні острівці над небезпечними вулицями. Вони тяглися в глиб темряви, від Ребер до пагорба Моґ і далі.
Навіть заживо поїдена вогнем і кислотою, оглушена стрілами невідомої енергії, остання глитай-нетля могла вижити.
Це була істота неймовірної міці. Здатна зцілюватися з жахною швидкістю.
Опинись вона просто неба, скочила б, розгорнула б страшно зранені крила й щезла у висоті. Вона б насилу піднялася вгору, попри біль, попри скорчені-підпалені клапті шкіри й хітину, що огидно тріпотіли довкіл. Колисалася б у дощових хмарах, загасила би полум’я, змила пекучу кислоту.
Якби вижила її родина, якби вона знала, що могла полинути до своїх братів-сестер і далі полювати разом, вона, може, й не панікувала би. Якби вона не стала свідком кривавої різні своїх сестробратів, котрих жахливий струмінь отруйних викидів заманив у смертельну западню, вона б не збожеволіла від страху й люті та виборсалася б.
Але ж вона була сама. Захоплена в цегляну пастку, замкнену клітку, що стискалася довкола, стримуючи крила й лет. З усіх боків наступав безжальний, смертельний біль. Вогонь палив безупинно; вона не встигала загоювати рани.
Вона пронеслася по коридору лігва Пістрявого розжареною до білого кулею, тягнучись лишками покороблених шипів і кігтів, силкуючись когось піймати. І впала, не долізши до сходів.
Пістрявий разом із Поробленими зачудовано витріщався, молячись, щоби вона лежала крячкою й не полетіла на них полум’яною бурею.
Нетля лежала нерухомо. Вона була мертва.
Упевнившись, що істота справді мертва, Пістрявий відправив нашвидкуруч організовані колони пороблених чоловіків і жінок з мокрими рушниками й ковдрами збити полум’яний слід, залишений глитай-нетлею.
За двадцять хвилин все погасили. Дошки і балки на горищі потріскалися й укрилися кіптявою. По всьому коридору тягнувся слід обвугленого дерева й пухирців фарби. Нетлине тіло повільно жевріло біля сходів, невпізнавана гірка плоті й кісток, покороблених жаром у ще більш екзотичну форму, ніж були при житті.
— Ґрімнебулін із його виродками-друзями втечуть, — сказав Пістрявий. — Знайдіть їх. Знайдіть, куди вони зникли. Вистежіть їх. Сьогодні. Зараз.
Нескладно було здогадатися, як вони втекли — через вікно й на дах. А от звідти вони могли піти будь-куди. Бійці Пістрявого засовалися, ніяково перезираючись.
— Ворушіться, матолки пороблені, — лютував Пістрявий. — Знайдіть їх негайно і приведіть до мене!
Налякані групки пороблених людей, кактів і водяників покинули лігвище Пістрявого й відправилися в місто. Вони складали безглузді плани та щось нотували; гасали в Сантер, Відлунну Трясовину, Ладмід, у Келлтрі й Пагорб Моґ, потім далі до Лихокраю, через ріку й до Борсукової Драговини, у Західний Ґідд, Сіру Пустку й на Морокрай і Селітру.
Вони тисячі разів могли пройти повз Айзека з товаришами.
У Новому Кробузоні було безліч хованок, набагато більше, ніж осіб, які їх потребували. Люди Пістрявого не мали жодних шансів.
У такі ночі, як ця, коли дощ і світло вуличних ліхтарів відтіняють лінії та грані, місто перетворюється в палімпсест рипливих дерев, будівель і звуків, древніх руїн, темряви, катакомб, будівельних майданчиків, готелів, пустирів, вогнів, пивничок і каналізацій. Мегаполіс робиться одним безмежним, рекурсивним сховком.
Люди Пістрявого боязко поверталися назад з порожніми руками.
Пістрявий навіснів. Чудова скульптура — ідеальна й незавершена — ярила його нестерпно. Пороблені прочесали будівлю, ану ж вони щось пропустили.
У крайній кімнаті на горищі вони знайшли непритомного вартового. Він самотньо сидів, притулившись до стіни. На колінах лежала химерна красива скляна кременівка. Перед ногами на дереві була нашкрябана решітка для хрестиків-нуликів.
Хрестики виграли за три ходи.