Він ретельно перебирає побиті й поламані частини кризового двигуна, невдоволено цмокає, стуляє губи. Каже, що той знову запрацює. Не проблема.
З тим я оживаю від пристрасного жадання. Нарешті бути вільним. Як же я цього прагну. Літати.
Він читає крадені газети, зазираючи мені через плече.
У зв’язку з кризовою ситуацією, вартовим нададуть надзвичайні повноваження, дізнаємося ми. Можливо, доведеться вдатися до відкритих озброєних патрулів. Уряд поставив на розгляд обмеження громадянських прав і введення воєнного стану.
Однак протягом цього бурхливого дня все лайно, огидні помиї, сонна отрута нетель повільно тоне в ефірі й просочується в ґрунт. Здається, я навіть відчуваю це, лежачи під протрухлими дошками; воно потиху осідає довкола мене, розпадається під денним світлом. Пливе, немов брудна тала вода крізь площини, якими обплутане це місто, тече крізь шари матерії, розсмоктується геть із нашого виміру.
А коли падають сутінки, нічні жахіття вже не приходять.
І, ніби тихе схлипування, шириться по місту лінива кволість і полегшені зітхання. Прокочується теплою хвилею з повитого чорнотою заходу, з Ґалмаршу й Кіптявого Закруту до Великого Кільця, Шеку й Борсукової Драговини, Ладміду й Пагорба Моґ та Нейтральної Зелені.
Місто змиває припливом сну. На промочених сечею лежаках із сіна в Гирлі й міських нетрях, на пишних перинах у Хнумі, поодинці й притулившись одне до одного, міцно сплять громадяни Нового Кробузона.
Звісно, міське життя тече безупинно, тому не змовкають нічні зміни в доках, не стихає гепання металу на підприємствах і в ливарних цехах. Зухвалі згуки пронизують ніч. Нічні сторожі все ще охороняють двори фабрик. Повії шукають клієнтів, де можуть. Усе ще кояться злочини. Насилля не розчинилося зненацька в повітрі.
Однак містян, сплять вони чи ні, більше не мучать фантоми. Їхні жахіття належать лише їм самим.
Немов якийсь неймовірний, млявий велет, Новий Кробузон совається обважніло уві сні.
Я вже й забув, якою насолодою може бути проста ніч.
Я прокидаюся із сонцем, і в голові чисто. Мені нічого не болить.
Ми вільні.
Сьогодні всі статті — про кінець «жахіття літньої ночі», «сонної недуги» чи «нічного прокляття», чи ще бозна-чого, для якого газети вигадали нове слово.
Ми читаємо й сміємося, Дерхан, Айзек і я. Захват — усюди, він відчутний. Місто повернулося до життя. Оновилося.
Ми чекаємо, доки прокинеться, прийде до тями Лін.
Але вона не прокидається.
Увесь перший день вона проспала. Її тіло поволі починало відновлюватися. Вона міцно хапалася за Айзека й ніяк не прокидалася. Вільна, вільна спати без страху.
Та от зараз вона прокинулася й спроквола сіла. Антенки на комашиній голові злегка тріпотять. Рухаються мандибули — вона голодна. Ми знаходимо серед гори накраденого якісь фрукти, і вона снідає.
Вона, поки їсть, водить очима від мене до Дерхан, від Дерхан до Айзека. Він стискає її стегна та щось шепоче — затихо для мого вуха. Вона смикає головою, мов дитина. Кожен рух супроводжується судомним тіпанням.
Вона підніма руки й починає жестикулювати.
Айзек дивиться жадібно, лице кривиться гримасою безнадії, коли він спостерігає за її невмілими маніпуляціями.
Дерхан розшифровує слова Лін. Очі жінки розчахнуті від жаху.
Айзек безмовно хита головою.
— Ранок... їжа... грітися, — він затинається, перекладаючи, — комаха... подорож... рада.
Вона не може їсти самостійно. Щелепи смазматично стискаються й розколюють фрукт надвоє або ж раптово розслабляються, і їжа падає на підлогу. Вона труситься від знемоги, трясе головою, безпомічно випускає хемічну хмарку. Айзек каже, що то хепрійські сльози.
Він заспокоює її, тримає яблуко перед мандибулами, помагає кусати, обтирає замащені щелепи й шию від фруктового соку й слини. «Страшно», — показує знаками вона, й Айзек нерішуче перекладає. «Розум втомлений... розхлюпується, мистецтво... Пістрявий!» Вона раптом здригається нажахано, роззирається довкола. Айзек заколисує-заспокоює її. Дерхан дивиться на неї безпомічно. «Сама», — у відчаї жестикулює Лін і випускає цівку хемічного повідомлення, яке жодному з нас годі прочитати. «Чудовисько... тепло... Пороблений...» Вона глипає на всі боки. «Яблуко, — перекладає Айзек. — Яблуко».
Він підносить яблуко їй до рота, і вона жує. Непосидюча, мов мала дитина.
Падають сутінки, і вона знов засинає швидким глибоким сном. Айзек з Дерхан радяться, Айзек лютує та кричить і плаче.
«Вона видужає, — кричить він, а Лін крутиться уві сні, — вона ледь жива від сраної втоми і сраних побоїв. Не дивно, не дивно, що вона розгублена!»
Але вона не видужує, і він знає, що вже і не видужає.
Ми відтягли її від нетлі, коли та випила її майже всю. Половина її свідомості, половина снів потекла горлянкою звіра. Її вже нема, цю половину спалили шлункові соки, а потім люди Пістрявого.
Лін прокидається щаслива, жваво лопотить, махаючи руками, силкується підвестися й не може, падає і плаче чи сміється хемічними цівками, клацає мандибулами, брудниться, мов дитя.
Лін невпевнено дибуляє по даху. Безпомічна. Скалічена. Химерна мішанина з дитячого сміху й дорослих думок. Її мова дивна й незбагненна, складна та нестямна й інфантильна.
Айзек зломлений.
Ми пересуваємося дахами, сторожко дослухаючись до звуків знизу. Лін спалахує роздратуванням, бо ми не розуміємо її химерного потоку слів. Вона тупотить ногами об покрівлю, ляскає Айзека слабкою рукою. Лається жестами, хвицає й поривається тікати. Ми втихомирюємо її, згрібаємо в оберемок і йдемо далі.
Ми пересуваємося вночі. Боїмося вартових і людей Пістрявого. Оминаємо конструктів, які можуть донести про нас Раді. Сторожко вглядаємося в кожен різкий жест чи підозрілий погляд. Ми нікому не можемо довіряти. Змушені жити в ізольованій соліпсистській напівтемряві. Усе необхідне ми крадемо чи купуємо в бакалійників, що працюють допізна, далеко-далеко від місця, де ми осіли. Кожен кривий погляд, кожен крик, раптовий перестук копит чи чобіт, кожен грюк чи шипіння пістонів якогось конструкта — миттєвий острах.
Ми найбажаніша здобич у всьому Новому Кробузоні. Це честь, але честь сумнівна.
Лін хоче барвоягід.
Так тлумачить Айзек її жести й спазматичні рухи щелеп, пульсування її залозки (лячне і чомусь збудливе видовище).
Дерхан згоджується піти. Вона теж любить Лін.
Не одну годину витрачають на маскування. З допомогою води, масла, попелу, обшарпаного плаття, лишків їжі та фарб. Дерхан постає перед нами з гладеньким чорним волоссям, що сяє вугільним блиском, і зморщеним шрамом через весь лоб. Вона горбиться й кривить лице, мов старчиха.
Жінка йде, і ми з Айзеком проводимо години в тривожному очікуванні. Майже увесь час мовчки.
Лін продовжує свій недорікуватий монолог, і Айзек намагається відповідати їй обома руками, пестить її й повільно жестикулює, немов для дитини. Однак вона не дитина — вона напівдоросла, і його сюсюкання її дратує. Вона хоче відійти і падає, кінцівки її не слухаються. Її жахає її ж тіло. Айзек підтримує, допомагає сісти й годує її, масажує вкриті синцями напружені плечі.
Ми полегшено зітхаємо, коли врешті вертається Дерхан із куснями пасти й здоровою жменею різноманітних ягід. Соковитих і барвистих.
«Я вже було подумала, що проклята Рада знайшла-таки нас, — каже вона. — Здається, за мною ішов якийсь конструкт. Довелося вертатися манівцями через Кінкен, аби відірватися».
Жоден з нас не знає, чи стежили за нею, чи ні.
Лін пожвавилася. Дрібно тремтять жучині ніжки й антенки. Вона пробує прожувати кавалок білої пасти, але тремтить і впускає його. Айзек з нею ласкавий. Він дуже обережно, м’яко і ненав’язливо проштовхує пасту їй в рот, удаючи нібито й не допомагає, а вона сама їсть і пережовує.
Необхідно декілька хвилин, щоб скарабей перетравив пасту й спрямував її до хепрійської залози. Поки ми чекаємо, Айзек махає декількома барвоягодами перед Лін, і та, сіпнувшись, показує, яку саме жменю хотіла би з’їсти, й він лагідно годує її.
Ми мовчимо. Лін ретельно ковтає й жує. Ми спостерігаємо.
Минають хвилини, а потім її залоза роздувається. Ми нахиляємося вперед, жадібно вичікуючи, що з цього вийде.
Розкриваються залогові губи, й звідти вичавлюється балабушок вологої хепрійської слини. Лін збуджено махає руками. Безформна рідина продовжує сочитися й важко падає на долівку, немов білі ляпки посліду.
Затим витікає тоненька цівка фарбованої ягодами слини й забризкує підстиглу масу.
Дерхан відвертається. Айзек зломлений — ніколи не бачив, щоб людина так плакала.
За стінами нашої брудної халупи, зухвале і знову безстрашне, вдоволено потягується місто. На нас воно не звертає уваги. Невдячне. Цього тижня дні прохолодніші, короткий віддих немилосердного літа. З узбережжя, з гирла Великої Смоли й Залізної Затоки налітає вітер. Щодень прибувають каравани суден. Вони юрмляться на ріці ближче до сходу, чекають завантаження й розвантаження. Це торгові кораблі з Когніду й Тешу, дослідники з Вогняної Протоки, плавучі фабрики з Миршока, капери з Фай-Вадісо — поважні й законослухняні, не те що у відкритому морі. На сонці, мов бджоли, роїться хмаровиння. Місто хрипко рокотить. Воно вже й забуло про свої страхи. Лише якийсь туманний спомин нагадує, що недавно щось тривожило його спокійний сон, та й по всьому.
Мені видно небо. Крізь нещільно прибиті дошки пробиваються кущики світла. Як би хотілося бути геть далеко звідси. Я можу уявити вітер, відчути раптову пружність повітря піді мною. Я хотів би глянути вниз, на цю будівлю й цю вулицю. Хотів би, щоб нічого мене тут не тримало, щоб тяжіння було варіантом, якого не оберу.
