Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 131)
Частина VIII
Правосуддя
Розділ п’ятдесят другий
— Нам треба йти.
Дерхан промовила це швидко. Айзек беземоційно подивився на неї у відповідь. Він саме годував Лін, яка незграбно совалась, не певна, що їй хотілось робити. Вона говорила до нього жестами; руки виводили слова, а тоді просто рухались, малювали форми, що не мали жодного значення. Він змахнув з її сорочки шматочки фруктів.
Айзек кивнув й опустив очі. Дерхан продовжила, неначе він їй заперечив, неначе його треба було переконувати.
— Щоразу, коли ми пересуваємось, нам страшно, — швидко заговорила вона. Обличчя в неї було суворе. На нього наклали відбиток жах, провина, радощі й горе. Вона була виснажена. — Щоразу, коли повз нас проїжджає щось механічне, ми думаємо, що нас знайшла Рада Конструктів. Будь-який чоловік, жінка чи ксеній змушує нас завмерти від страху. Це варта? Це один із приспішників Пістрявого? — Вона стала на коліна. — Я не можу так жити, Айзеку, — сказала жінка. Подивилася на Лін, несміло всміхнулась і заплющила очі. — Ми заберемо її з собою, — прошепотіла вона. — Ми зможемо її доглянути. Тут нам вже нічого робити. Ймовірно, нас дуже скоро розшукають. Я не готова чекати, коли це станеться.
Айзек знову кивнув.
— Я... — він ретельно обдумав, що скаже. Спробував упорядкувати думки. — У мене... доручення, — тихо сказав він.
Він почухав підборіддя. Воно свербіло, бо вже відросла щетина і поколювала шкіру. Крізь вікна залітав вітер. Будинок у Тріскачці був високий, запліснявілий і повний наркош. Айзек з Дерхан і Яґареком зайняли два горішні поверхи. З обох боків кімнати, де вони зараз розташувалися, було по вікну — одне виходило на вулицю, інше — на запущений дворик. Крізь попсований бетон проривався бур’ян, неначе вилізли назовні підшкірні нарости.
Айзек з товаришами барикадували двері, коли перебували в домі: виходили вони таємно, під прикриттям, майже завжди вночі. Іноді втікачі наважувалися вийти серед білого дня, як саме тоді й зробив Яґарек. Для цього завжди знаходилась якась поважна причина, якась нагальна необхідність, через котру таємна вилазка не могла зачекати. Але справжньою причиною була клаустрофобія. Вони звільнили місто: це був абсурд, що вони не могли навіть бачити сонця.
— Я знаю про доручення, — сказала Дерхан. Вона поглянула на ледь зчеплені елементи кризового двигуна. Напередодні ввечері Айзек їх почистив і розмістив у правильному порядку.
— Яґарек, — сказав він. — Я перед ним у боргу. Я пообіцяв.
Дерхан опустила очі й зглитнула, а тоді повернулася до нього. Хитнула головою.
— Скільки часу на це потрібно? — запитала жінка. Айзек подивився на неї й відвів погляд. Знизав плечима.
— Деякі дроти перегоріли, — сказав він, не конкретизуючи, й зручніше примістив Лін у себе на грудях. — Зворотного зв’язку було до хріна, деякі частини мережі й поплавились. Мм... Мені доведеться вийти сьогодні ввечері, роздобути кілька адаптерів... і динамо-машину. Решту можу nopeмонтувати сам, але для цього знадобляться інструменти. Проблема в тому, що кожного разу, як ми щось цупимо, ми наражаємось на ще більший ризик, — він повільно знизав плечима, пояснюючи ситуацію. Справді, грошей у них не було. — Незабаром мені потрібна буде стільникова батарея чи щось таке. Але найважча частина — математика. Ремонт усіх цих штук — це в основному... чиста механіка. Але навіть якщо я полагоджу машини, звести розрахунки так, щоб... ну, знаєш, виразити це у формі рівнянь... це дуже складно. Минулого разу я доручив цю роботу Раді.
Айзек заплющив очі й притулив голову до стіни.
— Мені треба буде сформулювати команди, — тихо сказав він. — Лети. Ось що я маю сказати двигуну. Закинь Яґа в небо — й він опиниться у кризовому стані, він ось-ось упаде. Тоді можна скористатися кризовою енергією, щоб утримувати його в повітрі, утримувати його на льоту, утримувати в кризовому стані. А цей стан знову сприятиме видобутку енергії, і так далі. Це ідеальне коло, — сказав він. — Я думаю, має спрацювати. Тільки ось математика...
— Скільки часу? — тихо повторила Дерхан.
Айзек насупився.
— Тиждень... чи, може, два, — зізнався він. — Може, й більше.
Дерхан похитала головою, нічого не кажучи.
— Я йому винен, Ді! — напружено мовив Айзек. — Я вже довго йому це обіцяю, а він...
А він відтягнув од Лін глитай-нетлю, збирався сказати чоловік, але щось змусило його спинитися, запитало, чи таке вже це благо. Обурений такою думкою, Айзек замовк.
«Це найпотужніша наука за сотні років, — подумав він, раптово розлютившись, — а я мушу ховатися. Мушу тримати її в тіні».
Він погладив панцир Лін, і вона заговорили до нього жестами про рибу, холод і цукор.
— Я знаю, Айзе, — беззлісно сказала Дерхан. — Я знаю. Він... він заслуговує на це. Але ми не можемо так довго чекати. Треба йти.
Айзек пообіцяв, що зробить все від нього залежне. Що працюватиме швидко. Нагадав, що мусить допомогти.
Дерхан це прийняла. У неї не було вибору. Вона не покинула б ні його, ні Лін. Вона його не звинувачувала. Хотіла, щоб він дотримав слова, аби дав Яґареку те, що той хотів.
Її оповивали сморід і смуток вологої кімнати. Жінка пробурмотіла щось про розвідку біля річки й пішла. Айзек безрадісно всміхнувся у відповідь на її абияк придумане виправдання.
— Будь обережна, — сказав він на прощання, хоча це було зайвим.
Він лежав, обіймаючи Лін, спиною до просмерділої сіркою стіни.
Невдовзі Айзек відчув, як сон взяв гору над Лін. Він обережно вислизнув з-за неї і, підійшовши до вікна, поглянув на метушню внизу.
Айзек не знав назви вулиці. Вона була широка, по боках обсаджена молодими деревцями, гнучкими й повними сподівань. На дальньому кінці боком припаркували візок, навмисне утворивши глухий кут. Біля нього затято сперечалися чоловік з водяником, а два загнані віслюки, запряжені у віз, повісили голови, намагаючись залишатися непомітними. Біля нерухомих коліс нізвідки з’явилася зграя дітей, які штовхали ногами м’яч зі зв’язаних ганчірок. Малі розбіглися; одяг розвівався за ними, мов нелетючі крила.
Спалахнула сварка, коли четверо хлопчиків почали діймати одного з дітей-водяників у групі. Маленький товстун-водяник відступив навкарачки, плачучи. Один із хлопчиків кинув у нього камінець. За мить про сварку забули. Водяник якийсь час дувся, а потім плигнув і знову приєднався до гри, забравши м’яча.
За кілька будинків від того, де жив Айзек із друзями, дівчина малювала на стіні крейдою якийсь знак. Виходило дивне, кутасте зображення, талісман якоїсь відьми. Два старигани сиділи на веранді й грали в кості, розкотисто регочучи з результатів. Потворні будинки укривав пташиний послід, обсмолений тротуар щербатився вибоїнами, наповненими водою. Крізь дим тисяч димарів пурхали голуби й граки.
До Айзекових вух долинали уривки розмов.
— ...то він каже заплатити за це
— ...двигун спаскудив, але чого ще очікувати від такого мерзотника...
— ...і ні слова про це...
— ...це буде у верфер, а вона поцупила цілий кристал...
— ...неймовірно, охуєнно просто...
— ...пам’ять? Про кого?
«Про Андрея», — раптом спало на думку Айзеку. Він прислухався й далі.
Почув немало. Там говорили мовами, якими він не володів. Чоловік упізнав перрікійську та мову феллід, химерні інтонації нижньоцимекської. Та ще інші.
Йому не хотілося йти.
Айзек зітхнув і повернувся до кімнати. Лін ворушилась уві сні.
Він подивився на неї, побачив, як випинаються з рваної сорочки груди, як задерлася спідниця. Айзек відвернувся.
Відколи вони повернули Лін, він двічі прокидався із затвердлим, збудженим членом, відчуваючи вагу й тепло її тіла, що притискалося до нього. Айзек тоді провів рукою по вигину її стегон і між розведені ноги. Сон спав із нього, мов туман, — натомість прийшло збудження, і він розплющив очі та побачив, як вона прокидається; перевернув її так, щоб вона опинилась унизу, забувши про те, що неподалік спали Дерхан і Яґарек. Він шепотів до неї, відверто і з любов’ю говорив, що хотів зробити, а тоді нажахано відсахнувся, коли вона почала знаками відповідати нісенітниці й він згадав, що з нею трапилось.
Вона потерлась об нього й спинилася, тоді зробила це знову («Наче примхливе собача», — з огидою подумав Айзек); було очевидно, що її бентежить власне безладне збудження. Якась хтива частина чоловіка не хотіла зупинятися, проте від усвідомлення горя його пеніс майже відразу обм’як.
Лін виглядала розчарованою й ображеною, а тоді раптом щасливо його обняла. Згодом скрутилася калачиком у розпачі. Айзек відчував у повітрі хемічні емоції — знав, що вона плакала, засинаючи.
Айзек знову визирнув у вікно. Подумав про Радґаттера та його поплічників, про макабричного пана Пістрявого; уявив безпристрасний аналіз Ради Конструктів, в якої забрали жаданий двигун. Він уявив усі розлючені істерики, суперечки й накази, які давали й виконували того тижня, в яких проклинали саме його.
Айзек підійшов до кризового двигуна, швидкома оглянув його. Сів, поклавши на коліна зігнутий аркуш паперу, й почав писати розрахунки.
Він не переймався, що Рада Конструктів скопіює його двигун. Вона не змогла б такий розробити. Не змогла б розрахувати параметри. Схема колись спала Айзекові на думку в такому природному інтуїтивному пориві, що йому знадобилися години, аби це усвідомити й оговтатися. Раді Конструктів було чуже натхнення. Базову модель, концептуальну основу двигуна Айзекові навіть не довелося записувати. А якби навіть і записав, то якийсь випадковий читач навряд чи зрозумів би суть його писанини.