Чайна Мьевилль – Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю (страница 128)
— Ґрімнебуліне, — промовив він. — Прийшов-таки. Хіба ти не отримав моє послання? Бачу, ти злегка
Дерхан вистрілила двічі. Кулі пробили броньовану шкіру й кущики хутра. Він поточився на численних ногах й заревів від болю. За хвилю крик переріс у моторошний сміх.
— Надто багато внутрішніх органів, аби мене поранити, бездарна ти шльондро, — викрикнув він.
Дерхан зло сплюнула й почала обережно підбиратися до стіни.
Айзек обзирав Пістрявого, бачив, як скрегочуть зуби в безлічі ротів. Підлога несамовито здригалася від гупання кроків у коридорі.
На порозі позаду Пістрявого з’явилася охорона. Ґевали розмахували зброєю, чекаючи наказу. Айзеку на хвильку стало млосно: у чоловіків не було облич — лише черепи, туго обтягнуті шкірою. «Що за трясця їх поробила?» — подумав очманіло, але в ту ж мить помітив дзеркала ззаду шоломів.
Він аж очі вирячив, здогадавшись, що у цих голомозих Пороблених голова повернута на сто вісімдесят градусів — ідеально припасована для боротьби з глитай-нетлями. Вони, дивлячись у свої дзеркала, стояли та чекали на наказ.
Пістрявий вивільнив одну з огидних членистих кінцівок і тицьнув нею в Лін.
— Закінчуй бісову роботу, жуча суко, інакше — сама знаєш, що буде! — гаркнув він і пошкутильгав до них з Айзеком.
Айзек з воістину звірячим ревом відштовхнув Лін набік. Вона не стримала цівочку хемічної тривоги, заламувала руки й просила лишитися з нею, та він уже йшов на Пістрявого, підбурюваний мукою провини й люті.
Ворог загорлав, приймаючи Айзеків виклик.
Зненацька почувся гучний гуркіт. Підлогу кімнати встелило скляне крихіття з розбитої шиби. Когось заюшило кров’ю. Лунали прокляття.
Айзек завмер посеред кімнати. Пістрявий закляк прямо перед ним. Шеренги охоронців м’яли в руках зброю та викрикували один одному накази. Айзек зазирнув у дзеркала в себе перед очима.
Позаду нього, облямована зазубленою віконною рамою, стояла остання глитай-нетля. З неї, немов тягуча рідина, зісковзувало скляне кришиво.
Айзекові забракло повітря.
Це була велетенська, жаска сила. Вона стояла трохи віддалік од вікна — хижа стійка, розмаїті безжальні кінцівки дряпали підлогу. Вона нависала, немов горила — тіло страшної міці й вишуканої жорстокості.
Немислимі крила тварюки були розчахнуті. На них — вибух візерунків, немов феєрверки на негативах.
Пістрявий стояв лицем до величного звіра — у його полоні. Він позирав на крила розсипом незмигних очей. Позаду, схвильовано перегукуючись, трясли зброєю його бойовики.
Дерхан із Яґареком стояли спиною до стіни. Айзек бачив їх у свої дзеркала. Їм не було видко візерунчастих боків крил. Обидвоє заціпеніли від шоку, але не від гіпнотичної істоти.
Між нетлею та Айзеком лежала, розпластавшись на дошках під каскадом битого скла, Лін.
— Лін! — вигукнув Айзек у відчаї. — Не озирайся! Не дивися назад! Ходи до мене!
Лін завмерла, почувши його наляканий голос. Вона бачила, як він дуже незграбно простягує руку назад і нерішуче ступає до неї, так і не повернувшись лицем.
Вона повільно, дуже повільно поповзла до нього.
Позаду линуло низьке, звіряче гарчання.
Глитай-нетля випросталася, войовнича й сум’ятна. Вона відчувала смак розумів довкола, як вони переміщаються — з острахом та водночас із загрозою.
Потвора все ще не оговталася від бійні, в якій загинули її родички. Один із колючих щупальців нервово хльоскав по землі, як хвіст.
Прямо перед нею був один розум-бранець. Але ж вона широко розчепірила крила, а піймався тільки один?.. Дивина. Тварюка повернулася до основної маси ворогів й змахнула гіпнотично крильми, силкуючись затягти всіх у полон і випотрошити, добувши їхні мрії та сни.
Ті ж не піддавалися.
І глитай-нетля запанікувала.
Охоронці позаду Пістрявого ніяково засовалися. Вони спробували проштовхнутися повз свого боса, однак той заціпенів на порозі, безліч його ніг міцно трималися землі, немов приклеєні. Він позирав на крила нетлі, впавши у глибокий транс.
Позад нього вишикувалися п’ять Пороблених, урівноважених бійців, спеціально оснащених для захисту від нетель на випадок їхньої утечі. Окрім стрілецької зброї, у трьох були ще й вогнемети, в одного — балон із фемтокорозивною кислотою, а в п’ятого — електротавматургічний шипомет. Вони добре бачили здобич, однак ніяк не могли протиснутися повз хазяїна.
Люди Пістрявого намагалися цілитися в обхід нього, та масивна туша перекривала лінію вогню. Бійці перекрикувалися між собою, силкувалися розробити якусь стратегію, але марно. Зазирали у свої дзеркала, бачили хижу істоту в прогалинах між одвірком і силуетом непорушного хазяїна та здригалися від жаху.
Айзек випростав назад руку, вишукуючи Лін.
— Іди сюди, — шипів до неї, — і не озирайся.
Усе скидалося на якусь моторошну дитячу гру.
Дерхан із Яґареком тихо підходили одне до одного за спиною нетлі. Та зацокотіла й звернула увагу на рух, однак її більше турбувала купа істот прямо перед нею, й істота не повернулася.
Лін гарячково повзла підлогою до Айзека; той стояв спиною, витягнувши назад руки. Коли до нього лишалося зовсім небагато, вона засумнівалася. Побачила закляклого, немов приголомшеного чимось, Пістрявого; він дивився кудись повз Айзека, бранець... чогось невідомого.
Вона не знала, що відбувається, що там, позаду.
Не знала про нетель.
Айзек помітив її вагання й завив-застогнав, щоб не зупинялася.
Лін була мисткинею. Вона творила за допомогою дотику й смаку. Творила фізичні, охопні предмети. Скульптуру, котру можна споглядати, пестити пальцями.
Її захоплювали кольори, світло й тінь, гра форм і ліній, негативні й позитивні простори.
Вона так довго просиділа замкнена на тому горищі.
Хтось інший на її місці, можливо, саботував би. Адже її замовлення зрештою перетворилося на вирок. Та Лін не розгатила статую й не творила абияк. Вона віддала в цей жахливий монолітний витвір усе, що могла, всю затаєну творчу енергію. А Пістрявий знав, що так вона і зробить.
Це був її рятунок. Єдиний засіб виразити все. Позбавлена всього світла, барви й форм довкілля, вона зосередилася на страху й болю і стала одержимою. Вона сама створювала присутність, щоб себе нею ж ошукати.
І от щось надзвичайне ввійшло у її закритий світ.
Лін нічого не знала про глитай-нетель. Наказ «не озирайся» був знайомий із казок, та й то лише як моралістична настанова, суворе повчання. Айзек, певно, мав на увазі «не барися» або «не сумнівайся в мені» чи щось подібне. Його наказ, певна річ, був усього лише емоційним закликом.
Душа Лін повнилася творчим началом. Мордована й катована, спантеличена ув’язненням, болем і деградацією, Лін вхопилася за те надзвичайне, що тривожило думку й розгорталося за спиною. Голодна до будь-якої дивини після тижнів болю в темряві безбарвних, безформних, тьмяних стін, вона завмерла, а потім кинула швидкий погляд позад себе.
Айзек і Дерхан закричали з жаху й невіри; з Яґарекового горла вирвався здушений клекіт.
Єдиним зрячим оком Лін зачудовано обзирала неймовірний розмах форми. Забачивши хвилі мінливих барв на крилах, вона коротко склацнула мандибулами й замовкла. Заворожена.
Лін присіла навпочіпки, схилила голову набік і бездумно витріщилася на величного звіра, на вирування барв. Вони разом із Пістрявим незмигно дивилися на крила нетлі, й розуми їх поволі переливалися через край.
Айзек заскавулів і незграбно позадкував до неї, у відчаї випростуючи назад руки.
Нетля вивільнила слизькі лещата щупалець і підтягла Лін до себе. Роззяпилася широка слинява пащека, немов ворота в пекельний морок. Обличчям Лін потекла огидна липка слина з гострим запахом цитрини.
Коли Айзек все ще задки вхопився за її руку, вдивляючись у свої дзеркала, з паскудного нетлиного рота вихопився смердючий язик і потицявся в жучину голову хепрі. Айзек кричав, але нічого не міг зробити.
Довгий, вологий від слини язик намацав шлях через її щелепи й, не зустрівши опору, пірнув у голову.
На Айзекові нажахані крики відгукнулося двійко Пороблених за масивною тушею Пістрявого й пальнули навмання зі своїх кременівок. Один промазав, інший поцілив тварюці в груди, домігшись лише роздратованого шипіння й цівочки рідини з решки, не більше. Для боротьби з нетлями ця зброя не годилася.
Вони гукнули інших товаришів, і весь невеликий загін взявся обережними, розміреними поштовхами сунути Пістрявого з лінії вогню.
Айзек відчайдушно намацував у повітрі руку Лін.
Хрящувате горло нетлі роздувалося й скорочувалося з кожним голодним ковтком.
Яґарек нагнувся й ухопив гасову лампу біля статуї. Зважив її на мить у лівиці, а у правій підняв батіг.
— Айзеку, рятуй її! — крикнув він.
Коли нетля притисла собі до горла тендітне тіло хепрі, Айзек відчув, як пальці стискаються навколо зап’ястка Лін. Він міцно стис його та спробував смикнути на себе. Плакав і лаявся.
Яґарек шпурнув запалену гасову лампу просто на потилицю нетлі. Розтрощилося скло, й гладеньку шкіру тварюки вкрили бризки розпеченого гасу. Черепом істоти поповзли язики блакитного полум’я.
Нетля завищала, смикнувши головою від болю. Зацвьохкали кінцівки, силкуючись загасити маленьку пожежу. В ту ж мить Яґарек люто хльоснув батогом. Той дзвінко ляснув по шкірі; тугі кільця майже моментально обвилися навколо шиї потвори.
Ґаруда яро, з усією міццю свого жилавого тіла, смикнув бича на себе й чіпко вперся ногами в підлогу.