Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 96)
Він почав усе спочатку, але повільніше. Один рух перетікав в інший. Крок, міцний хват двома руками, випад уперед з ударом, а потім початкове положення з поворотом в інший бік. Туди-сюди — ритм, пісня без музики. Бій без супротивника.
Мая невпевнено встала, і він зупинився. Вона підійшла до нього, оглянула меч з усе ще схиленою головою. Тонкі переплетені лози її обличчя нагадували сухожилля, людське обличчя, з якого здерли шкіру. Вона оглянула меч по всій довжині.
Адолін знову почав спочатку. Мая обережно робила те саме поруч з ним — і все виходило ідеально. Навіть Загель у найгіршому настрої не знайшов би причин, щоб змусити її повернутися до початку вправи. Адолін повільно змінював ката, і вона повторювала рухи. Вона уявно тримала повітря замість меча, але рухалася в унісон з ним, коли він робив випади, повертався в початкове положення і крутився в різні боки.
Розмови з іншого боку навісу затихли, спрени й солдати спостерігали за ними. Незабаром вони зникли з поля зору Адоліна. Лишився тільки він, меч і Мая. Повторення розслабляли його й зменшували напругу. Ката — це більше ніж тренування, вони — спосіб зосередитися. Їх мав засвоїти кожен молодий фехтувальник, незалежно від того, мав він намір битися в дуелях чи очолювати атаку в бою. Адолін співчував тим, хто не пізнав спокійного зосередження тренувань; вони дозволяли відвернути навіть найсильніші бурі.
Трохи згодом — Адолін не помітив, скільки часу минуло, — під брезент пірнула Шаллан. Вона зняла із себе Світлопрядіння, тож їм нічого не загрожувало. Однак Уа’пам подивився на Маю, і крізь тріщини на його шкірі полилося розплавлене світло на палубу і стелю з брезенту.
Нарешті Адолін зупинився, і Мая завмерла поряд. Коли він розслабився і витер чоло, вона повернулася до свого маленького закутка.
До Адоліна підійшов Уа’пам, дуже по-людському чухаючи голову.
— Ще одне ката? — спитав він. — Це вже більше ніж просто тренування. Справді, ти повинен розказати мені. Як ти це зробив? З кожним днем ти тренуєш її все краще й краще.
Адолін знизав плечима, зловивши рушник, який кинув йому Фелт. — Вона пам’ятає часи, коли ми билися разом, — як людина і Сколкозброєць.
— Вона мертвоока, — відказав Уа’пам. — Її вбили тисячі років тому. Вона не думає. Зрада Променистого лицаря скалічила її розум.
— Так, але, можливо, вона зцілюється.
— Ми спрени. Ми вічні. І після смерті не можемо просто «зцілитися».
Адолін кинув рушник назад Фелтові.— І спрени ніколи більше не збиралися зв’язуватися з людьми, але ось стоїш ти — супутник Зу. Такі слова, як «вічно» і «назавжди», не настільки однозначні, як вам усім здається.
— Ти сам не знаєш, про що говориш, — відказав Уа’пам.
— І, можливо, саме тому ми з Маєю здатні робити те, що ви вважаєте неможливим, — Адолін глянув на Шаллан. — Нам безпечно вирушати до міста?
— Ніяких слідів активності Сплавлених, — відповіла вона. — Тут проходить багато караванів — деякі навіть отаборилися за містом, — і люди їх не здивують. Спрени на цьому шляху не вважатимуть нас чимось дивним. Треба просто казати всім, що ми торгівці.
— Тоді чудово, — сказав Адолін. — Зійдімо всі з цього корабля й розімнімо ноги. Тримайтеся групами та не встрягайте в неприємності.
У Шаллан тривало похмілля. В голові стукало — безперервно, злісно.
«Як ти могла?» — крутилося в думках звинувачення. Вона хвилювалася, що тепер, коли вони досягли суші, вона може привабити спренів болю, а ті бувають небезпечними.
«Це твоя провина, Вейл, — подумала Промениста. — Як ти могла дозволити нам заснути, не прибравши сп’яніння?»
«Я не мислила ясно, — відповіла їй Вейл. — Узагалі-то п’ють саме заради цього...»
«Вона не вміє вправно використовувати Буресвітло, — подумала Шаллан. — Не звинувачуй її». Принаймні біль згасав. Коли вона втягнула Буресвітло, щоб накласти на себе личину, воно трохи зменшило муки. Проте Буресвітло тут було надто цінним, тож вона використала рівно стільки, скільки потрібно для створення ілюзії.
Хоча, напевно, зможе виділити ще трохи.
«Ні, — подумала Промениста. — Ми повинні страждати, це буде покарання за пияцтво».
«Але це не провина Шаллан, — заремствувала Вейл. — Вона не повинна мучитися через мою дурість».
«Я сама випила більше ніж кілька чашок, — подумала Шаллан. — Забудьмо про це».
Інші, бажаючи вийти й поглянути на місто, розбилися на групи, а Адолін усе чекав на неї. Вони зійшли на простий кам’яний причал і вирушили в місто — хоча термін «місто» був занадто гучним для такого поселення. Вона обійшла всі чотири вулиці за пів години.
Однак у невеличкому містечку виявилася величезна різноманітність спренів, більшість з них прибули п’ятьма чи шістьма караванами, які отаборилися неподалік. Навіть просто озирнувшись на місці, Шаллан помітила шість різних видів. Вона зробила Спогади, щоб продовжити свої записи з природознавства, і планувала повернутися, щоб ще кілька.
Крім того, у деяких караванах були і люди. Хто вони? Як сюди потрапили? Чи прибули з інших світів, як Азур? Вона прагнула повернутися в місто і продовжити своє дослідження.
«От тільки... — промовила Вейл. — Сама знаєш».
Вона знала. Їй нарешті, після двох тижнів подорожі, може випасти нагода побути наодинці. І справді, моряки Унатіві тягнули жереб, щоб визначити, хто залишиться охороняти баржу. Можливо...
— Іди, — сказала Вейл, надягаючи капелюха, який досі висів ззаду на шнурках, тож Адолін знав, хто це. — У мене була можливість розім’яти ноги, тож думаю, відпочину ще трохи.
— Тобі треба менше пити, — порадив Адолін.
Вона тицьнула його в плече:
— А тобі треба перестати повчати всіх, як твій батько.
— Удар нижче пояса, Вейл, — він скривився. — Але зауваження прийнято. Стеж за нашими речами.
Він пішов і покликав Маю — та пішла слідом, зачувши поклик. Він, напевно, думав, що їй треба трохи розім’ятися чи щось таке. Дещо дивно ставився до цієї спренки.
«А я думаю, що він мило піклується про неї», — подумала Шаллан. Можливо, так і було. Але все одно дивно. Вейл неквапно підійшла до Унатіві.
— Ви всі можете піти, якщо хочете, — сказала вона спренам піків. — Я все одно залишуся тут і послідкую за баржею.
Унатіві уважно розглянув її, і розплавлене світло засяяло яскравіше через тріщини в його шкірі.
— Ти залишаєшся? Чому?
Вона знизала плечима:
— Мені вже пощастило сьогодні прогулятися. Ви всі можете піти, корабель не потребує більше одного охоронця. Схоже, тут безпечно, чи не так?
— Якщо й трапиться щось небезпечне, — сказав Унатіві, — ти Промениста. Тож упораєшся краще, ніж спрен піків!
Він повернувся до моряків, які, здавалося, мучилися з нетерпіння. За два тижні на одній баржі міг занудьгувати будь-хто, навіть моряки. Незабаром Вейл насолоджувалася благословенною самотою. Дотепер у цій подорожі вона лишалася наодинці, тільки коли користувалася нічним горщиком у заштореній секції під брезентом. І навіть тоді перебувала занадто близько до всіх, щоб почуватися комфортно. Вона...
— М-м-м-м-м...
Вона обернулася і виявила, що Фрактал, звичайно, лишився тут. Спостерігав за нею.
— Збираєшся зв’язатися з Мрейзом, Вейл? — запитав він жвавим голосом. — М-м-м...
Так, вона збиралася. Усі троє погодилися, що слід поговорити з ним, але їй стало ніяково від того, як легко Фрактал усе зрозумів.
— Залишайся тут, — наказала вона йому, — і прослідкуй, щоб ніхто не тривожив мене.
— Ой. А я не можу послухати? — його візерунок сповільнився і, здавалося, ніби
— Буде краще, якщо хтось простежить, — сказала Вейл, а потім зітхнула. — Хоча, можливо, тобі теж буде цікаво послухати Мрейза. Ти можеш визначити, коли він говоритиме неправду.
— Я не думаю, що він говорить повністю неправдиві речі, — сказав Фрактал. — Отже, його брехня майстерна. М-м-м. Але я не можу одразу визначити, де брехня. Просто оцінюю її краще за інших, якщо виявлю.
Ну що ж, з досвіду Вейл, він краще визначав хитрощі, ніж більшість людей. Вона помахом руки покликала його під навіс, усе ще щаслива, що залишилася
Підсвідомо її хвилювали ці емоції. Її життя було подвійним практично весь час після знайомства з Адоліном, і це напружувало Шаллан. Гірше того, брехня самій собі настільки вкоренилася, що стала другою натурою.
«Це проблема, Шаллан», — подумала Вейл, повертаючись до скрині. «Мені вже краще, — відрізала Шаллан. — Понад рік не з’являється жодних нових особистостей».
«А Безформне?» — запитала Промениста.
«Безформне не реальне. Поки що, — подумала Шаллан. — Ми близькі до виходу з Примарокровних. Ще одна місія — і закінчимо. І Безформне не проявиться».
Вейл мала свої підозри. І їй довелося визнати, що вона сама була великою частиною проблеми. Шаллан ідеалізувала її здатність жити так безтурботно, не хвилюючись через минуле чи власні вчинки. Справді, Шаллан пов’язувала таку поведінку з життям Примарокровних. З життям, якому вона почала заздрити...
«Отримай відповіді, — подумала Шаллан. — Перестань думати про це. Нам потрібно зв’язатися з Мрейзом, поки є час».
Вейл зітхнула і все ж наказала Фракталові стати біля відкритої передньої частини брезентового навісу. Так він міг би чути розмову з Мрейзом і водночас попередити її, якщо хтось зайде на баржу. Потім вона відчинила скриню зі своїми речами.