Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 93)

Він усміхнувся:

— Це правда, ваша світлосте. Схоже, ви виявили моє єдине слабке місце: насправді прислухаєтеся до всього, що я кажу. Можливо, ви єдина людина на всьому Рошарі, яка сприймає мене серйозно.

Світло підійнялося кільцем навколо платформи Присяжної брами, кружляючи в повітрі. Писарка стояла поруч зі своїм робочим місцем, чекаючи підтвердження прибуття армії телестилеграмою.

— Я не єдина, хто сприймає тебе серйозно, Турінаде, — сказала Навані Себаріалу. — Є принаймні ще дехто.

— Якби вона сприйняла мене серйозно, ваша світлосте, я б уже одружився, — він зітхнув. — Не можу вирішити, чи вважає вона мене недостойним її, чи якимось чином вирішила, що великий князь не повинен одружуватися з кимось її рівня. Коли я намагався витягти з неї відповідь, ніколи не чув конкретики.

— Можливо, жодна з відповідей не правильна.

— Якщо це так, я повністю розгублений.

Писарка змінила прапор біля свого робочого місця. Зелений колір означав успішне перенесення, а червоний під ним указував, що люди все ще залишають іншу платформу, і та ще не готова до наступного перенесення.

«Ще одне застосування знамен», — подумала Навані. Вони іноді могли бути більш ефективними, ніж телестилі. Подивитися вниз з двадцятого поверху і побачити прапор було набагато швидше, ніж написати питання й отримати відповідь.

Репутація також нагадувала знамено. Ясна створила для себе унікальний образ. Люди по всьому світу знали про неї. Далінар зробив те саме. Не настільки усвідомлено, але з тим же результатом.

Але яке знамено хотіла підняти Навані? Вона повернулася і разом із Себаріалом пішла до вежі. Спочатку Навані приїхала на Розколоті рівнини у пошуках чогось нового. Іншого життя, якого вона хотіла, а не того, яке, як їй здавалося, повинна хотіти. Однак тут несподівано для себе почала робити те саме, що й раніше. Управляти королівством замість чоловіка, занадто видатного, щоб займатися повсякденними справами.

Любов, яку вона відчувала до цього чоловіка, була іншою, справжньою. Глибшою. І, безумовно, Навані отримувала чимале задоволення від доведення до ладу новоутвореного королівства Урітіру, яке перебувало в хаосі. Вона стикалася з унікальними проблемами, як у царині забезпечення всім необхідним, так і політичних рішень.

Чи егоїстично хотіти чогось більшого? Це було те, що в неї, здавалося, добре виходило, і саме сюди Всемогутній помістив її. Вона стала однією із найвпливовіших жінок у світі. Чому ж вважає, що заслуговує на більше? Разом із Себаріалом вона увійшла до вежі через широку парадну браму. Тут одразу ж стало тепліше, хоча з цією широкою брамою, відкритою весь день, внутрішнє фоє мало бути таким же холодним, як плато зовні.

— Мабуть, ви хочете, щоб я повернувся до військових таборів? — запитав Себаріал. — У мене все ще є деякі інтереси у цій сфері.

— Так. Я хочу, щоб до того часу, коли мій чоловік повернеться, ці табори знову опинилися повністю під нашим контролем.

— Знаєте, дехто не довірив би мені такого обов’язку. Мої хиби добре поєднуються з принадами, які пропонує це місце.

— Побачимо. Звичайно, якщо тобі не вдасться навести порядок у таборах, то мені доведеться ввести воєнний стан. Трагічно, чи не так? Зачинити всі заклади? Знищити єдине місце під управлінням алеті, яке, проте, також дає можливість утекти від суворого нагляду Променистих? Якби тільки хтось із правильним мисленням слідкував за військовими таборами й переконався, що вони стали безпечними для мандрівників і що заготівля деревини поряд триває безперервно. Хтось, хто усвідомлював би необхідність закону, а також розумів, що трохи розслабитися — не так уже й жахливо. Це б дозволило хорошим громадянам-алеті жити в безпеці, але не під прямим наглядом мого чоловіка.

Себаріал розсміявся:

— Як ви думаєте, скільки я зможу покласти в кишеню, перш ніж Далінар вважатиме розкрадання занадто явним?

— Не більше п’яти відсотків.

— Чотири та дев’ять десятих, — Себаріал уклонився їй. — Я буду майже добропорядним, ваша світлосте. Можливо, Палона нарешті зрозуміє, що я можу стати корисним за належної мотивації.

— Турі?

— Так, ваша світлосте? — він випростався з вигадливого поклону. — Якщо чоловік не сприймає серйозно нічого у своєму житті, це змушує жінку задуматися. Хто для нього вона? Ще один жарт? Ще одна примха?

— Звичайно, вона знає, наскільки я її ціную, ваша світлосте.

— І звичайно, це нескладно зрозуміти, — Навані поплескала його по руці. — Важко не ставити підсумків свою цінність для когось, якщо він, здається, нічого не цінує. Можливо, зі щирістю тобі доведеться нелегко, але коли вона знайде її в тобі, то цінуватиме ще більше, бо щирість нині — рідкість.

— Так... Зрозумів. Дякую.

Він пошкандибав геть, і Навані дивилася йому вслід зі щирою ніжністю. Неймовірно, враховуючи її колишню думку про цю людину. Але він залишився з ними, чи то навмисно, чи випадково, коли більшість інших їх покинули. Крім того, вона виявила, що йому можна довірити якусь роботу.

Як і всі, в глибині душі він хотів приносити користь. Люди — впорядковані створіння. Вони люблять бачити довкола багато прямих ліній, навіть якщо самі — в деяких випадках — малюють лише криві. І якщо інструмент здається зламаним на перший погляд, можливо, його просто застосовували не за призначенням.

Опинившись у вежі, Навані сіла в паланкін у супроводі її світлості Анеси, яка принесла королеві кілька звітів для перевірки. Навані пропустила інформацію про санітарію, натомість прочитала звіти про розподіл води у вежі, а також про піший рух по сходах.

В Урітіру траплялося більше випадкових бійок і сварок, ніжу військовому таборі Далінара. Частково причиною було населення різного походження, але вона підозрювала, що винна також тіснява, в якій жили люди. Далінар хотів виставити більше патрулів гвардійців, але якби вона могла перенаправити людські потоки, щоб жителі не штовхали одне одного...

У неї виникли деякі Ідеї саме тоді, коли паланкін досяг атріуму на далекому східному краю вежі. Вона вийшла й опинилася в одному з найжвавіших місць міста-вежі: тут величезна шахта простягалася на десятки й десятки поверхів угору, майже до самого даху. У той час як ліфти рухалися вгору і вниз по великій артерії, яка вела всередину атріуму, — іще було безліч сходів — це єдине місце, де можна сісти в ліфт і дістатися аж до верхнього поверху.

Уздовж східної стіни тягнулося величезне вікно, сотні футів у висоту. Яруси Урітіру не були повними колами — більшість нагадували півкола з рівною стороною, що з’єднувалися тут, в атріумі. Так можна було дивитися вгору чи зовні, у бік Першопочатку.

Як одна з найбільш освітлених ділянок вежі, оснащена численними ліфтами, цей район невпинно метушився. Завдяки цьому він став іще видатнішим, тому що атріум — з усіх боків — приховував архітектурну таємницю. Навані перетнула круглу кімнату й пішла до дальньої стіни, ліворуч від вікна. Кілька днів тому одна писарка помітила тут щось дивне: невелику заглибину в камені, занадто пряму, щоб бути тріщиною.

З дозволу Далінара викликали Каменестража, щоб сформувати отвір — Каменестражі могли дотиком робити камінь м’яким. У ранковому звіті зазначалося, що Навані повинна подивитися на результати, але це був перший раз, коли вона змогла прийти. Двері охороняв Каменестраж Бадалі — привітний старий чоловік з припорошеною порохом бородою й усміхненими очима. Він уклонився, коли вона ступила через його нові двері.

Інженер Фалілар уже був усередині й вимірював те, що вони виявили, — велику кімнату, повністю заховану в камені.

— Ваша світлосте, — звернулася до Навані Анеса, що йшла поряд. — З якою метою замурували таку кімнату?

Навані похитала головою. Це була не єдина кімната без входу, яку вони знайшли у вежі. Але все ж саме ця виявилася особливою, тому що мала велике панорамне вікно вздовж задньої стіни, яке пропускало сонячне світло.

Перед вікном стояла дивна споруда — висока кам’яна модель вежі. Вона читала про це у звіті, але коли підійшла, все одно здивувалася складності моделі. Та була добрих п’ятнадцять футів заввишки й розділена на дві половинки, розсунуті в боки, щоб продемонструвати поперечний переріз вежі. У цьому масштабі поверхи не досягали навіть дюймової висоти, але все, що вона бачила довкола них, було відтворено в хитромудрих деталях. Принаймні наскільки можливо в такому масштабі.

Фалілар став поряд, тримаючи записник, заповнений цифрами:

— Що видумаєте про це, ваша світлосте?

— Гадки не маю, — відповіла Навані. — Навіщо це поставили сюди, а потім замурували?

Вона нахилилася, помітивши, що кімната з кристалічною колоною, а також дві сусідні бібліотечні кімнати теж зображені на моделі.

Фалілар показав маленькою тростинкою:

— Бачите, тут? Ось вона, ця кімната, а також крихітна копія самої моделі вежі. Але до кімнати ведуть відчинені двері, яких насправді не було.

— Отже, кімнати запечатали до того, як пішли Променисті?

— Або вони могли відчинятися й зачинятися якимось іншим способом, — припустив Фалілар. — Коли вежу покинули, деякі лишилися зачиненими, інші — відчиненими.

— Це багато пояснює.

Вони знайшли так багато кімнат зі справжніми дверима — або залишками тих, що вже згнили, — що вона не подумала, що в незнайдених кімнатах можуть бути й інші механізми. Явно упереджений підхід. Вона глянула на стіну, через яку вони зайшли: