Брендон Сандерсон – Ритм війни (страница 87)

Вона майже забула, як злякалася, коли його дивна фігура із символом замість голови почала з’являтися на її малюнках. Але тепер згадала. Згадала, як бігла через коридори Харбранта, і її здоровий глузд зламався, коли намалювала коридор позаду себе, наповнений криптиками. Вона заглядала в Гадесмар. Її підсвідомість почала сприймати спренів такими, як вони проявлялися в Царстві пізнання.

Така ж напруга тепер скручувала її нутрощі, і лінії, проведені олівцем, робилися гострими й різкими. Вона намагалася придушити це почуття. Не мала ж причин відчувати, що повинна бігти, видиратися, кричати.

Штрихи вийшли занадто темними, занадто жорсткими, щоб достовірно зафіксувати Спогад Уа’пама, що поставив одну ногу на поруччя, наче дослідник, котрий вирушає на пошуки пригод. Вона намагалася змусити себе розслабитися, малюючи химерне сонячне світло, що лилося довкола. Від цього, однак, четверо криптиків почали збуджено гудіти.

— Чи не могли б ви всі відійти й дати мені більше місця? — попрохала Шаллан істот.

Вони не схилили голови, як люди, але вона відчула в них ніяковість, тому що їхні візерунки почали мінятися швидше. Потім усі четверо разом зробили рівно один крок назад. І нахилилися ще ближче.

Шаллан зітхнула і, продовжуючи малювати, неправильно зобразила руку Уа’пама. Спренів було складно малювати, тому що їхні пропорції не зовсім нагадували людські. Криптики збуджено загуділи.

— Це не брехня! — сказала Шаллан, потягнувшись по гумку. — Це помилка, дурники ви.

— М-м-м-м... — протягнула Орнамент, криптик Берил, яка мала витончений візерунок, ніжний, як мереживо, і писклявий голос. — Дурник! Я — дурник. М-м-м-м.

— Дурник — це дурна людина або спрен, — пояснив Фрактал. — Але вона сказала це ніжно!

— По-дурному ніжно! — сказала Мозаїка. Вона була криптиком Васи, і її візерунок складався з різких ліній. У ньому швидко змінювалися секції, які коливалися хвилями, наче жіноче письмо. — Суперечність! Чудова і благословенна суперечність нісенітниці й людського ускладнення життя!

Мотив, криптик Ішни, просто видав ряд поклацувань у швидкій послідовності. Він погано знав алетійську, тому вважав за краще говорити мовою криптиків. Інші почали швидко клацати одне до одного, і в какофонії звуків Шаллан утратила Фрактала. На мить усі вони стали просто збіговиськом дивних істот, що збилися докупи так, що їхні візерунки майже торкалися один одного. Звук намистин, що постукували поблизу, здавався балаканиною сотень криптиків. Тисяч. Вони стежили за нею. Завжди стежили за нею...

На допомогу прийшла Промениста, яка навчила її ігнорувати хаос бою, з його відвабливими звуками й постійними криками. Коли вона брала на себе керування, то приносила стабільність. Вона не могла малювати, тому сховала альбом. Попросила вибачення у криптиків і пішла на корму баржі, де спостерігала за хвилями з намистин, поки не заспокоїлася й не з’явилася Шаллан.

— Дякую, — сказала вона, коли Промениста зникла.

Шаллан слухала мирне перекочування намистин, що нескінченно коливалися. Можливо, її непокоїли не тільки криптики. За кілька днів, проведених на баржі за малюванням, настав час вирішувати проблему пошуку шпигуна. Вона зробила глибокий вдих і підкорилася Вейл.

«Ні», — сказала Вейл.

...Ні?

«Ти казала, що сьогодні ми можемо пошукати шпигуна», — мовила Шаллан.

«Ми й шукаємо. Ти шукаєш. З моєю допомогою».

«Це покарання за те, що ти порушила договір?» — спитала Шаллан. «У певному сенсі. Я хочу трохи навчити тебе шпигунства».

«Мені не потрібно цього знати, — подумала вона. — У мене є ти». «Розваж мене, дитинко. Мені це потрібно».

Шаллан зітхнула, але погодилася. Вони не могли ділитися вміннями, про що свідчили здібності Вейл до малювання. Вона розбиралася в шпигунстві, Промениста володіла мечем, а Шаллан уміла плести світло. А ще мала почуття гумору.

«О, будь ласка», — подумала Промениста.

— То з чого нам почати? — запитала Шаллан.

«Треба перевірити кожного з трьох підозрюваних і почати...» — сказала Вейл.

«Почекай, — подумала Промениста. — Чи не повинні ми спочатку переконатися, що пристрій для зв’язку не міг перевернутися з інших причин? Якщо вже використовуємо це як доказ того, що шпигун бере участь у цій місії?»

Шаллан стиснула зуби. Вейл тихо зітхнула.

Але обидві погодилися, що Промениста, на жаль, має рацію. Тому Шаллан підійшла до великого намету, який вони встановили на палубі баржі, використовуючи ящики та брезент. Він більше нагадував велику печеру. Хоча вони не мусили ховатися від стихій у Гадесмарі, проте почувалися там комфортно.

Шаллан пірнула всередину і пішла в затишний куточок, зроблений із коробок, який ділила з Адоліном. Вона залишила скриню без охорони — зрештою, хотіла спіймати людину, яка це робить. Тож не хотіла крутитися довкола і виказати, що знає про те, що сталося.

Поки що Шаллан відчинила ключем скриню і перевірила пристрій, їй здалося, що його більше не чіпали. Але вона не довіряла замку на скрині. Тин могла відчинити більшість замків, і, крім того, принаймні у Царстві матерії, спрени вміли прослизати через отвори, такі як замкові щілини. Вона бачила, як Сил робила так, не кажучи вже про Фрактала.

Вона зачинила скриню і, переконавшись, що ніхто не бачить її за рогом у закутку зі складених ящиків, нахилила скриню спочатку в один бік, потім в інший. Коли заглянула всередину, пристрій ледве зрушився. Вона досить щільно упакувала його між книгами й художнім приладдям, тож він не міг перевернутися самостійно.

«Задоволена?» — запитала вона.

«Так, — сказала Промениста. — Він не міг повернутися іншою гранню догори, якби його не діставали зі скрині».

«Згодна», — сказала Вейл.

«І ми цього не робили, так?» — уїдливо запитала Промениста.

Це було незручне питання. Вони не завжди знали, що робила одна з них, коли тілом керувала інша. Тепер вони часто працювали разом, свідомо відмовляючись від контролю, допомагаючи одна одній. Але бували й гірші дні. Наприклад, Шаллан не пам’ятала всього, що робила Вейл у той день, коли захопила контроль.

«Я не чіпала його, — озвалася Вейл. — Правда».

«Я теж не чіпала», — сказала Промениста.

— І я теж, — прошепотіла Шаллан.

І вона знала, що це правда. Ніхто з Трійці не рухав його, хоча вона турбувалася про Безформну особистість. Чи може якась частина розуму зраджувати її? Вона не думала, що ця особистість була свідомою чи реальною — принаймні ще ні.

«Це не ми, — сказала Вейл. — Я знаю це, Шаллан. Повір».

Вона повірила. І тому стривожилася так сильно, побачивши, що пристрій змінив положення. Це був явний доказ того, що хтось із членів команди брехав їй.

«Гаразд, — мовила Вейл. — Я пригадала всі місця, де скриня зоставалася без нашого нагляду... і це недобре. Було багато можливостей, коли вона лишалася ще в Урітіру. Ми нічого не досягнемо, намагаючись виявити, хто мав доступ до неї, особливо на цій баржі».— Я все ще хочу, щоб ти сама цим зайнялася, — прошепотіла їй Шаллан.

«Тут складно. Повернися на палубу, і ми почнемо».

Однак щойно вийшла, її перехопив Фрактал. Він підійшов, зчепивши перед собою пальці:

— М-м-м... Вибач за те, що сталося раніше. За їхнє надмірне збудження. У них небагато досвіду спілкування з людьми. — У них є свої Променисті, — зауважила Шаллан. — Так. Але це не люди. Це по одній людині на кожного.

— У тебе теж є тільки я.

— Ні! До тебе я вивчав людей. Багато про них говорив. Я дуже відомий. — Відомий?

— Дуже відомий. — Його візерунок прискорився. — Криптики нечасто відвідують міста інших спренів. Нас не люблять. Я пішов. Я спостерігав за людьми в Гадесмарі, оскільки ми планували знову знайти людей для уз. Інші криптики були вражені моєю хоробрістю.

— Так, ти дуже хоробрий, — сказала Шаллан. — Усі знають, що ми, люди, кусаємося.

— Ха-ха. Так, кусаєтеся. І порушуєте свої присяги, і вбиваєте своїх спренів. Ха-ха.

Шаллан скривилася. Це правда, але це робили інші Променисті. Не Променисті з її покоління. Принаймні ніхто зі шляхетних, таких як Каладін або Далінар.

Неподалік, у центрі палуби, троє інших криптиків розмовляли, притулившись головами один до одного.

— Тобі не здається дивним, — спитала Шаллан, — що криптики в підсумку обрали Прядильників світла — орден Променистих, у якому найбільше художників? Ви, ті, хто не може брехати й фактично є ходячими числовими рівняннями?

— Ми можемо брехати, — відказав Фрактал. — У нас це просто погано виходить. Не дивно, що зрештою ми залишилися з вами. Ми любимо вас так, як людина любить нову їжу або нові місця. Крім того, мистецтво — це математика.

— Ні, — образилася Шаллан. — Мистецтво і математика взагалі протилежні.

— М-м-м. Ні. Всі речі — це математика. Мистецтво — це тим паче математика. Ти — математика.

— Якщо так, тоді я — рівняння з помилкою, прихованою так глибоко, що сама ніколи не знайду її, а результат завжди буде неправильним. Потім вона залишила Фрактала і прогулялася по палубі баржі, пройшовши повз кількох спренів піків, у яких крізь щілини в шкірі сяяло розплавлене світло. Високо в небі з’явилися хмари — звичні для цього місця, які тягнулися до далекого сонця, наче дорога.

Ці хмари, здавалося, не рухалися відповідно до звичайних погодних умов, але з’являлися і зникали, коли баржа пливла. Чи це якось пов’язано з кутом, під яким на них дивилися?